Серед науковців та працівників органів прокуратури вже давно дискутуються питання щодо місця органів прокуратури в механізмі державної влади. Дехто з них вважає, що прокуратура повинна бути в системі законодавчої влади, оскільки вона є органом нагляду за виконанням законів, які приймаються законодавчим органом - Верховною Радою України, діє на основі повноважень, отриманих від законодавчої влади, і є підконтрольною їй [24, с. 428-430; 25, с. 383-385; 26, с. 40-41]. Інші вчені відносять органи прокуратури до структури Міністерства юстиції [27, с. 11; 28, с. 25-27]. Треті відносять органи прокуратури до системи судової влади [29, с. 7; 30, с. 65-67; 31, с. 30; 32, с. 10-11; 33, с. 56; 34, с. 380; 35, с. 56; 36, с. 6; 37, с. 33]. Четверті, поряд із законодавчою, виконавчою і судовою владою, виділяють контрольно-наглядову владу, до якої, разом з Конституційним Судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою й іншими органами, входить і прокуратура [38, с. 61-63]. Як зазначає Ю. Грошевий, "у будь-якій державі є універсальна контрольна (наглядова) функція, яка випливає із суті публічності державної влади. Ця функція реалізується особливою гілкою влади - контрольною (наглядовою), яка на конституційному рівні має за мету охорону Конституції та забезпечує, з одного боку, відповідність законодавчих та інших нормативних актів Конституції України та конституційним законам, а з іншого - верховенство права в усій юридичній практиці та правозастосовчій діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й дотримання прав громадян, гарантованих Конституцією і конституційними законами України" [39, с. 5]. Ідею щодо виділення контрольної (наглядової) гілки державної влади підтримали також Ю. Шемшученко [40, с. 16] та М. Потебенько [41, с. 7].

Слід зазначити, що існує й точка зору, відповідно до якої прокуратура є самостійним державним інститутом, оскільки, не входячи до жодної з класичних гілок влади, вона активно взаємодіє з усіма гілками державної влади, що дозволяє їй найбільшою мірою реалізувати свої правоохоронні й правозахисні функції [42, с. 235; 43, с. 11; 44, с. 107-11; 45, с. 7-9].

Питання про місце прокуратури в системі органів державної влади по-різному вирішується у зарубіжних країнах. Так, за цією ознакою В. Додонов і В. Крутських виділяють чотири групи країн: 1) країни, де прокуратура входить до Міністерства юстиції, хоча при цьому може належати до органів правосуддя і діяти при судах, а прокурори можуть належати до суддівського корпусу (магістратури) (США, Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія, ФРН); 2) країни, де прокуратура повністю включена до складу судової системи і перебуває при судах або використовується у межах судової влади адміністративною автономією (Албанія, Іспанія, Італія); 3) країни, де прокуратура виділена в самостійну систему і є підзвітною парламенту або главі держави (В'єтнам, КНДР, КНР, Куба, Бразилія, Португалія); 4) країни, де прокуратури або її прямого аналогу взагалі немає (Велика Британія, Ірландія) [46, с. 5-6].

На нашу думку, беручи до уваги те, що прокуратура в Україні є одним з найважливіших елементів правової системи зі специфічним, притаманним тільки їй правовим статусом (завдання, функції, повноваження, відповідальність), що не дозволяє віднести її до жодної з класично визначених і перелічених у ст. 6 Конституції України гілок влади, доцільним буде висновок про те, що вона є представником самостійної та незалежної гілки влади - прокурорської. Підтвердженням того, що вона є самостійною гілкою державної влади, є структурна побудова Конституції, де місце прокуратури визначено між виконавчою та судовою гілками влади. Більш того, те, що в окремих розділах Конституції визначено функції і повноваження таких гілок державної влади, як законодавча (ст. 75, 85, 92, 98, 101), виконавча (ст. 116-119) та судова (ст. 124, 150), і те, що функції прокуратури також передбачені безпосередньо в Конституції (ст. 121), є додатковим підтвердженням того факту, що вона може розглядатись як самостійна гілка державної влади. Таку ж точку зору підтримує більшість працівників органів прокуратури України. Так, під час проведеного нами шляхом анкетування опитування 173 працівників прокуратури Дніпропетровської області було з'ясовано таке: за самостійний статус прокуратури в системі органів державної влади висловились більш ніж 80% респондентів; за входження до системи законодавчої влади - 5%; до виконавчої влади в структурі Міністерства юстиції - 8%; до судової влади - 6%.

Таким чином, істотною відмінною рисою прокурорської влади є те, що її акти містять як констатацію факту порушення закону, так і рекомендації (пропозиції) щодо його усунення. Особливість прокуратури полягає і в тому, що вона, так би мовити, "сповіщає" про порушення чинного законодавства і порушує у зв'язку з цим провадження, не беручи на себе функції (повноваження) прийняття щодо нього остаточного рішення, адресуючи це органам законодавчої, виконавчої чи судової влади, тобто здійснює нагляд за законністю дій трьох класичних гілок влади.

Дослідження питань щодо особливостей органів прокуратури як суб'єктів державного управління неможливе без з'ясування таких понять, як "управління" та "державне управління". Так, термін "управління" походить від латинського слова "адміністрація" і в буквальному розумінні означає діяльність щодо керівництва чим-небудь [47, c. 28]. В одному з енциклопедичних словників управління визначається як "елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), які забезпечують збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації їх програм та цілей; вид синтаксичного зв'язку" [48, c. 528]. Стосовно загального поняття "управління" слід зазначити, що воно є властивим будь-якій груповій діяльності людей, є об'єктивно необхідною передумовою життєдіяльності тієї чи іншої соціальної системи. За допомогою управління узгоджуються, координуються і кооперуються індивідуальні зусилля, вирішуються завдання і досягаються загальні цілі системи органів прокуратури. У науковій літературі управління людини людиною (державне та суспільне управління) називається соціальним [49-52 та ін.]. Порівняно з біологічним та механічним управлінням процес управління в людському суспільстві відрізняється складністю, оскільки люди наділені свідомістю та волею. Саме ж управління в системах соціального характеру проявляється у свідомо-вольових зв'язках людей.

Основне призначення державного управління полягає у виконанні функцій держави шляхом владного впливу на суспільні відносини та процеси. За радянських часів державне управління визначалося як один з чотирьох основних видів діяльності держави, поряд з такими її видами, як: а) діяльність так званих органів державної влади - рад народних депутатів усіх рівнів; б) правосуддя; в) прокурорський нагляд [53, с. 13].

Що стосується сучасного розуміння державного управління, то його визначають як: 1) діяльність, яка здійснюється різними державними органами, що належать до різних гілок державної влади; сукупність суспільних відносин, що складаються як у внутрішньоорганізаційній діяльності державних органів усіх гілок влади, так і в процесі реалізації функцій виконавчої влади спеціальними державними органами (органами виконавчої влади) та органами місцевого самоврядування, а також іншими уповноваженими на те суб'єктами права [53, с. 14, 22]; 2) специфічний вид державної діяльності - виконавчу діяльність, функціонування якої пов'язане з формуванням особливої правової галузі - адміністративного права [54, с. 8]; 3) специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів [55, с. 19]; 4) цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [56, с. 32]; 5) практичний, організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [57, с. 38]; 6) діяльність органів виконавчої влади, власне апарату управління [58, с. 38].

На нашу думку, доцільним є визначення державного управління як діяльності, яка здійснюється різними державними органами, що належать до різних гілок державної влади, з метою виконання функцій держави шляхом владного впливу на суспільні відносини та процеси.

Як видно, у сучасній адміністративно-правовій літературі досить активно дискутуються питання щодо так званого "широкого" і "вузького" тлумачення поняття державного управління, причому з часом усе більшої переваги поступово набувала тенденція його вузького розуміння, тобто як такого, що здійснюється лише спеціалізованими виконавчо-розпорядчими органами (органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також іншими уповноваженими на те суб'єктами права). Проте, на нашу думку, беручи до уваги те, що держава здійснює управління в усіх без виключення сферах її діяльності, а не тільки у сфері компетенції органів виконавчої влади, і державне управління слід розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні - як діяльність усіх органів держави, що належать до різних гілок влади, у вузькому - як діяльність органів виконавчої влади.

Прокуратура являє собою підсистему державного апарату і як така є одним з елементів системи державного управління в широкому значенні. Для органів прокуратури, як безпосередніх суб'єктів державного управління, є характерним, що вони: 1) формуються державою (з волі держави); 2) наділені державно-владними повноваженнями; 3) здійснюють управлінські функції від імені держави.

Щодо співвідношення таких термінів, як "орган виконавчої влади" та "орган державного управління", зазначимо таке. Будь-який орган виконавчої влади завжди є органом державного управління, однак тільки частина органів державного управління належить до органів виконавчої влади. Ми підтримуємо думку В.Б. Авер'янова, який зазначає, що "виконавча влада ... реалізується не тільки у формі державного управління, а й у різноманітних формах державної діяльності, які також є предметом адміністративно-правової науки" [53, с. 15]. Згаданий вчений виконавчо-розпорядчу діяльність державних органів поділяє на дві групи: перша з них пов'язана з реалізацією владного впливу державних органів на всіх інших суб'єктів (державно-управлінська діяльність), а друга - з реалізацією суб'єктивних прав різних суб'єктів, тобто публічно-сервісна діяльність [53, с. 20].

Отже, під органом державного управління слід розуміти суб'єкта, який реалізує управлінські та публічно-сервісні функції держави, а під органом виконавчої влади - орган, який є офіційно визнаним органом виконавчої влади (наприклад, міністерства, комітети, місцеві державні адміністрації у відповідних нормативно-правових актах визначені як органи виконавчої влади).