Як зазначає В.Б. Авер'янов, сфера державного управління визначається тим, що останнє здійснюється: 1) у межах діяльності органів виконавчої влади; 2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме: всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади - з боку їх керівників щодо інших службовців (наприклад, в апаратах парламенту, судів, органів прокуратури тощо); всередині державних підприємств, установ і організацій - з боку їх адміністрацій щодо решти персоналу; з боку тих чи інших уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами; з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), у частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів та посадових осіб [53, с. 15]. Підтримуючи точку зору вченого стосовно того, що державне управління здійснюється у межах діяльності органів виконавчої влади та поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади, зазначимо і те, що державне управління здійснюють будь-які державні органи, у тому числі законодавчої та судової гілок влади, а також органи прокуратури.

Органи прокуратури становлять підсистему державного апарату і як такі є одним із суб'єктів державного управління. Як зазначає О.М. Бандурка, "сутність прокуратури та її відмінність від інших органів держави полягає в тому, що вона "...не втручається безпосередньо у господарську діяльність органів, за додержанням законності якими здійснюється нагляд, і не піддає діяльність та акти відповідних органів державного управління оцінці з точки зору їх практичної доцільності, а лише здійснює нагляд за тим, щоб у нормативних актах і діяльності державних структур додержувався і правильно застосовувався закон" [26, с. 41].

Що стосується особливостей органів прокуратури як безпосередніх суб'єктів державного управління, то, на нашу думку, вони полягають у тому, що: по-перше, органи прокуратури створюються державою (з волі держави); по-друге, вони наділені державно-владними повноваженнями (прокурори мають право: зажадати подання їм документів та відомостей; безперешкодно входити у приміщення; здійснювати на місцях перевірку законів; вимагати від відповідних органів і посадових осіб проведення перевірок та ревізій підпорядкованих об'єктів; вимагати від посадових осіб і громадян письмових чи усних пояснень з приводу порушень закону тощо); по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави (як внутрішньоорганізаційні, так і зовнішні); по-четверте, під час здійснення наглядових повноважень прокурори не можуть втручатися в діяльність піднаглядних їм органів, вони не наділені безпосереднім правом застосовувати заходи примусового впливу, скасовувати протизаконні акти управління та змінювати їх, не можуть притягати винних осіб до правової відповідальності; по-п'яте, працівники органів прокуратури залежно від характеру порушень можуть вносити специфічні акти прокурорського реагування, серед яких: протест, письмовий припис, подання та постанова.

Беручи до уваги вищенаведене, вважаємо доцільним прокуратуру як орган державного управління визначити як суб'єкт, який реалізує управлінські функції від імені держави, створюється нею та є наділеним відповідними державно-владними повноваженнями.

З'ясувавши термін "органи прокуратури", визначивши місце органів прокуратури в системі державної влади; проаналізувавши такі поняття, як "управління" та "державне управління", перейдемо до аналізу сутності та змісту державно-управлінських відносин за участю органів прокуратури.

Державно-управлінські відносини є видовим проявом управлінських відносин у суспільстві, на які поширюється характеристика суспільної природи державного управління. За своїм змістом та призначенням управлінські відносини принципово відрізняються від матеріальних, тобто виробничих (або економічних) відносин, під час яких створюються матеріальні об'єкти. Як вірно зазначають А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна та Л.Ю. Гордієнко, "продукція органу державної влади має особливий характер, що зумовлює складність визначення продуктивності та ефективності його роботи. Так, важко визначити цінність такого "виробництва", як підготовка статті, відповіді на звернення громадян тощо. Якщо для приватного сектору прибуток є основним мірилом успіху, то орган державної влади за відсутності мотиву прибутку не має чіткого вичерпного мірила чи стандарту, за яким можна судити про результати його діяльності" [56, с. 36].

Особливість державно-управлінських відносин полягає у тому, що становище сторін цих відносин будується на засадах владної субординації (підпорядкованості), тобто відносини "влади-підкорення" або "розпорядження-виконання". Саме в цьому полягає одна з головних структурних особливостей управлінських відносин. Без неї вони втрачають своє соціальне значення, не виправдовують свого місця в сукупності суспільних відносин. Проте ми поділяємо точку зору, згідно з якою управлінські відносини можуть бути не тільки вертикальними, а й горизонтальними, які складаються між організаційно не підпорядкованими органами управління, тобто між органами, що мають рівнозначне правове становище. Раніше можливість виникнення горизонтальних відносин у сфері державного управління заперечувалася багатьма радянськими дослідниками, котрі вважали, що всі адміністративно-правові відносини є відносинами лише "влади і підпорядкування" [59-61 та ін.].

Особливість державно-управлінських відносин полягає також у використанні специфічного методу їх регулювання - адміністративно-правового, суттю якого є владні приписи. Завдяки цьому більшість управлінських відносин у сфері правового регулювання набувають правової форми.

Розглядаючи специфіку державно-управлінських відносин, слід враховувати, що важливе теоретичне й практичне значення має з'ясування місця та ролі права у цих відносинах. Як управління, так і право спрямовані, у кінцевому підсумку, на забезпечення чіткої організації, необхідної впорядкованості суспільного життя. Управління і право здатні втілювати пануючу волю, оскільки мають державно-владну природу. Відтак, з одного боку, управління перебуває в органічній єдності з правом у цілому, з усією системою його галузей, а з іншого - здійснення державного управління є неможливим поза правом, без застосування правових засобів під час управління. Саме за допомогою правових норм забезпечується змістовність управлінського впливу, взаємозв'язки учасників управлінських відносин, розподіл між ними завдань, повноважень та відповідальності, чіткість визначення компетенції кожного з них.

Таким чином, можна дійти висновку, що за допомогою права забезпечуються зовнішні та внутрішні умови для ефективної державно-управлінської діяльності органів прокуратури. До зовнішніх ми відносимо так звані "публічні відносини", тобто взаємовідносини органів прокуратури (працівників прокуратури) з фізичними та юридичними особами (наприклад, під час розгляду звернень громадян в органах прокуратури, порушення в установленому законом порядку кримінальної справи, дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення); до внутрішніх - відносини влади та підпорядкування, тобто відносини субординації між начальником (керівником) та підлеглим, серед яких: прийняття на службу працівників органів прокуратури та їх ротація, атестування, присвоєння класних чинів, застосування заохочень та дисциплінарних стягнень, професійне навчання, контроль та нагляд за виконанням функціональних обов'язків тощо.

Що стосується змісту державно-управлінських відносин, то загальноприйнятої думки з цього питання не існує. Вважаємо, що в державно-управлінських відносинах доцільно виділяти юридичний та фактичний зміст. Перший становлять суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин, а другий - їх поведінка (діяльність або бездіяльність) у межах наданих прав та обов'язків.

Специфіка змісту державно-управлінських відносин полягає у державно-владній, організуючій дії учасників цих відносин. Владні відносини істотно впливають на зміст державно-управлінських відносин. Таким чином, поняття "влада" є органічно пов'язаним з поняттям "воля". Влада у найзагальнішому розумінні - це здатність і можливість здійснювати свою волю, підкоряти їй, спонукати людей та їх колективи до певних дій і певної поведінки. Реалізація влади відбувається через панування або управління [55, с. 27]. Суб'єкти державного управління наділяються державно-владними повноваженнями, що дає змогу підпорядковувати волю одного суб'єкта іншому. Так, відповідно до ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" прокурор має право вимагати подання в прокуратуру для перевірки певних документів, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою; вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності й заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону [1].

Як справедливо зазначає Б.М. Лазарєв, "у конкретних управлінських правовідносинах і громадянин може, спираючись на правові норми, вимагати від органу державного управління, посадових осіб здійснення певних дій. Але це - пряме домагання, а не владна організуюча діяльність" [61, с. 150].

Наявність та функціональний прояв владної волі передбачає і наявність волі підлеглої, тобто влада у ході реалізації завжди зумовлює виникнення відносин залежності. Воля суб'єкта державної влади може бути виражена не тільки безпосередньо в державно-управлінських відносинах, сторонами яких є конкретний суб'єкт і об'єкт влади. Ця воля звичайно знаходить загальну форму свого вираження і закріплення у свідомості або санкціонуванні суб'єктом влади різних правових норм, що відповідають його інтересам.

Що стосується порівняння державно-управлінських відносин з адміністративно-правовими, то останні є лише частиною державно-управлінських відносин, тобто такими, які регулюються адміністративно-правовими нормами, про що детальніше йтиметься у наступному підрозділі.