Формування інституту підсудності бере свої початки з тих часів, коли розвиток юридичного життя обумовив необхідність в диференціації судів на вищі та нижчестоящі, на суди для окремих територій та суди для окремих соціальних груп. Наявність двох та більше судових органів в просторі дії відповідної системи права вже передбачає необхідність визначення підсудності, тобто отримання відповіді на питання про те, який суд повинен розглянути той чи інший правовий спір.

         Згадку про функціонування правил підсудності ми знаходимо у Стародавніх Греції та Римі. Так, в Афінах для боротьби проти громадян, які загрожували демократії, і зокрема для того, щоб запобігти відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так званий остракізм - "суд черепків". Один раз на рік на народних зборах присутні повинні були відповісти на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить демократії. Засуджені більшістю голосів повинні були залишити Афіни на десять років [224, с.36-37]. Наступним по значенню органом державної влади після народних зборів була галіея - суд присяжних. Ця інституція брала участь у законодавстві, а також здійснювала суд по політичним, релігійним та багатьом іншим справам. В свою чергу, десять стратегів виконували судові функції під час військового стану. Існували і спеціальні судові органи: сіндікі, логісти, апостелея, акстіноми, агораноми тощо, до підсудності яких належали спеціальні категорії справ, головним чином поліцейського або фінансового характеру. Кримінальному процесу Афінської держави були відомі як звичайні форми процесу - фазіс, процес по письмовому обвинуваченню, ендексія, апагога, ефегезія, так і надзвичайні - ейзангелія, пробола, провадження по доносу.

         Однією з особливостей інституту підсудності в Стародавньому Римі була відсутність там на протязі тривалого часу "чистих" судових органів, тобто таких, які б мали тільки судові повноваження. Так, якщо злочин було направлено проти держави, злочинець відповідав перед народними зборами або царем. Деякий час частина злочинів проти релігії (імовірно, тяжкі, за скоєння яких винуваті піддавались прокльону) розглядались колегією жерців, тобто при визначенні підсудності враховувались як вид підсудності, так і міра покарання.

         Що стосується правопорушень по відношенню до приватних осіб, то тривалий час потерпілі захищали свої права самі [19, с.10]. Закони ХІІ таблиць несуть на собі відбиток приватної саморозправи: злодій, спійманий на крадіжці, карався шмаганням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (judicio publico). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (judicio private) [178, с.44-46].

         Слід вказати, що коло підсудних осіб було дуже широким - ними не могли бути тільки боги. Отже злочинцем не обов'язково мала бути людини: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху - Дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції [179, с.244-235].

         У період від Законів ХІІ таблиць до організації quaest iones perpetuae (з 450 до 148 року до нашої ери) судочинство здійснювали зокрема коміції - загальні народні збори. Так, центуріям були підсудні всі справи про злочини за які римському громадянину загрожувала смертна кара, та інші справи, внесені на їх розгляд консулами та преторами. В свою чергу тріби вирішували всі справи, внесені на їх розгляд плебейськими трибуналами. Справи про політичні злочини (а іноді і про найважливіші загальнокримінальні злочини), скоєні союзниками, були підсудні Сенату. Магістрати (консули, згодом претори, еділи, трибуни, при надзвичайних обставинах диктатури) в мирний час розглядали справи, за якими римський громадянин карався майновим стягненням. У військовий час коло підсудних їм справ розширювалось аж до тих, за які загрожувала смертна кара, але з правом засудженого апелювати до народного зібрання. Ті ж права належали їм при встановлені сенатом військового стану. Головному жерцю, з консиліумом інших жерців підсудні справи про релігійні злочини осіб, які належали до колегії жерців.

         Варто відмітити особливі повноваження тріумвірів по кримінальним справам (triumviri capitalеs), створених в 288 році до нашої ери. Крім здійснення поліцейських функцій та функцій по виконанню смертних вироків, вони мали судові повноваження щодо рабів, які порушували інтереси всього класу рабовласників. По окремим злочинам з часу Закону Кальпурнія (інакше - Закону Пізонія) 149 року до нашої ери поступово утворювались постійно діючи комісії, кожна тільки для певного виду злочинів. Справи про злочини тих видів, по котрим були засновані такі комісії (вбивства, хабарництво, насилля, образа державної гідності тощо), вилучались з відання коміцій [92, с.5-6].

         Криза Римської республіки мала одним з своїх наслідків відсторонення колегіального суду, який існував з давніх часів, і заміна його судом одноособовим. Такий перехід до одноособового судочинства відповідав інтересам того політичного режиму, який виник разом з імперією.

         За часів Римської імперії підсудність стала суворо становою. Представники вищих станів судились самим імператором. Чиновник мав привілей бути підсудним своєму керівнику. Особливий суд існував для рабів і колонів [274, с.112]. Отже, на перший план при визначенні підсудності виступають персональні ознаки особи, яку обвинувачують у скоєнні злочину.

Головною ознакою територіальної підсудності в сучасному судочинстві є місце скоєння злочину (forum delicte commissi). Вона і була прийнята за вихідну точку зору в римському законодавстві, але римське право, приймаючи її за загальне правило, допускало у визначених випадках і виключні, додаткові ознаки. В середні віки всі відносини визначалися поземельною власністю і, відповідно, кожен поземельний володілець мав верховну владу і поширював свою юрисдикцію на своїх васалів та віланів. При таких відносинах засади підсудності за місцем скоєння злочину зникли, і підсудність стала визначатись місцем осідлості злочинця. Тобто особа притягалась до суду того володільця, на чиїх землях вона "сиділа". Коли під кінець середньовіччя почався процес централізації держави, зміцніла монархічна влада вступила у боротьбу з феодальними юрисдикціями. Для придушення їх вона знову використала стару римську засаду - forum delicte commissii. Нарешті, з повним падінням феодальної системи, ця засада стала переважаючою. На Русі підсудність визначалась спочатку також осідлістю підсудного. З розвитком державних засад з'явилась необхідність ввести підсудність за місцем скоєння злочину і вона була вже переважаючою в "Соборном уложении" 1649 року. А втім, приймаючи цю засаду, законодавство допускало безліч виключень з цього загального правила. Так, до реформ Петра І, деякі особи користувалися дивною пільгою: за всіма справами позивати і відповідати в одному і тому ж приказі. Отож допускалось у визначених випадках таке forum, якого ніде не було - forum позивача [250, с.99].

         Історія України надала свої приклади розвитку інституту підсудності. В добу Київської Русі суд не був відділений від адміністрації. У ролі судді в першу чергу виступав князь. Лише князівському суду були підсудні справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" (ст. 33 Короткої редакції, ст. 78 Просторової редакції Руської Правди). Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації - посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Короткої редакції, статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Просторової редакції Руської Правди). Юрисдикції князівського суду підлягало все населення, за винятком "церковних людей".

         З утворенням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчині суди. Це був суд землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). Про ці суди згадується у літопису і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 року. Найнижчою судовою "ланкою", до підсудності якої належали члени селянських общин, були громадські суди (суд верви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду.

         Значний вплив на життя усього населення Русі мала церква. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. Так, архімандриту були підсудні справи, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкві були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового розгляду (тобто персональна підсудність в даному випадку не мала ніякого значення). До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Виключну підсудність церковного суду складали справи про святотатство, чаклунство, знахарство, розпусту, двоєженство, віровідступництво, здійснення язичницького культу, пов'язані з церковним майном [93, с.53-54; 87, с.39-40; 263, с.37-38; 97, с.34].

Заслуговує уваги "Статут князя Ярослава про церковні суди" в якому наведений перелік злочинів, підсудних церковному суду, а саме: підпал (ст. 13), крадіжка певних предметів (ст. 27, ст. 28), побиття чужої жінки (ст. 31), зґвалтування (ст. 3) та ряд інших. Передбачалась і подвійна підсудність. В Статуті чітко конкретизується род вбивств, у вирішенні яких поряд з князем бере участь владика. В першу чергу, це вбивство під час весільних боїв (ст. 29) [201, с.168-170].

         У ХІV - XVI століттях на землях феодальної Росії намісникам підлягали всі кримінальні справи в межах міста та найближчих волостей. Деяким з них надавалось право "боярського суду", тобто право без доповіді князю карати важливих злочинців, "лихих людей", татей, душогубів смертю та "торговою стратою". Територіальна підсудність часто не враховувалась. Так, судді "данные" не мали своєї дільниці та призначалися тимчасово, для вирішення якої-небудь справи, а судді "разъезжие" відправлялись на певний строк в той чи інший уєзд. В свою чергу, губним старостам або головам (з 1539 року) було доручено розглядати виключно розбійні справи з правом, після покарання батогом, піддавати смертній карі.

         В період дії Литовських статутів судова система в українських землях, що знаходились під владою Польщі та Литви, безпосередньо залежала від феодально-станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, станового принципу побудови судових установ тощо. Так, представники пануючих станів користувалися "судом рівних".