Після Бєльського сейму 1564 року, коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа, внаслідок якої була створена нова система державних судів. Кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян) були підсудні гродським ("замковим") судам. Вони розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Згідно з Литовськими статутами земські суди (шляхетські трибунали) розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо).

         Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду. У містах, які користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. Так, найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Наприклад, в місті Львові до підсудності великого бурграбського суду належали найбільш важливі справи, що стосувалися інтересів міста: великі розбої, крадіжки, убивства та інші. В свою чергу, гостинний суд розглядав справи, які стосувались замаху на міське майно, порушення правил торгівлі, використання фальшивих грошей та інших способів обману покупців [104, с.110]. У містах України діяли ще цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їх трудової діяльності. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

         В Україні тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Найбільший розвиток цих судів припадає на першу половину XVI століття. Коло підсудних копному суду справ було досить широким. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. В окремих випадках копний суд вирішував справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з підсудності копних судів, а перелік справ, що підлягали їх розгляду, скоротися. Після Люблінської унії 1569 року та юридичного закріплення селянства Третім Литовським статутом 1588 року копні суди поступово було замінено домініальними судами феодалів. [93, с.152-153; 64, с.111; 87, с. 76-77].

         Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини: кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а у найбільш складних справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кош. Основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю.

         Судова система Гетьманщини після 1654 року являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду, який діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. Отримала домінуюче положення підсудність справ колегіальному складу суду. Держава не втрачалась у сферу духовного судочинства, хоча значно обмежила коло підсудних йому справ. Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися світськими судами. Окрім зазначених судів, у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські, суди у магістратських містах та ярмаркові суди [87, с.127-128].

         Наприкінці XVII - у XVIII ст. підсудність справ козацьким та міщанським судам іноді повністю зливалася, проте тотального підпорядкування міщанських судів козацьким не відбулося. Гетьман Данило Апостол в 1730 р. вперше вжив заходів до формально-юридичного розмежування цих судів, установивши, що "где есть, - майстрат особно, а сотенный суд особно - ж дела свои отпровлять имеют" [53, с.111-112].

         За реформою 1760-1763 років на території України було в основних рисах відновлено модель судової системи, передбаченої Литовськими статутами. Судова реформа за її задумом мала зрівняти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компетенція Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ. Після її проведення склалася нова система загальних судів - земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією, а до підсудності міських судів були віднесені виключно кримінальні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій тощо.

         Окремої уваги заслуговує визначна пам'ятка українського права - "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року. На той час на визначення підсудності значний вплив мали соціальний статус особи та місце її проживання. Зокрема, в пункті 5 "Кто какому суду подлежитъ?" артикулу 1 глави 7 зазначається: "Судебные дела производить по жалобамъ ответсвиямъ; // в Судахъ Сельскихъ на козаковъ и посполитыхъ техъ же селъ, а в Градськихъ или Ратушныхъ Судахъ на мещанъ и посполитыхъ тамошныхъ; в Магистратовыхъ же Судахъ упривилийованыхъ городовъ на гражданъ и посполитыхъ жетелей техъ же городовъ; в Сотенныхъ Судахъ на урядниковъ сотенныхъ же, да на казаковъ техъ же сотенъ; в Полковыхъ Канцелярияхъ и Судахъ на полковую старшину, сотниковъ и значковыхъ товарищей; в Войсковой енеральной Канцелярии и въ енеральном Суде на старшину енеральную, на полковыхъ и бунчуковых товарищей" [188, с.81]. Окремі питання підсудності визначаються в Правах в залежності від національності особи та її належності до певної релігійної конфесії, про що свідчить глава 30 "О цыганахъ, татарахъ, жидахъ и другихъ неверныхъ, о безчестии, ранахъ и убийстве ихъ" [188, с.486].

В найбільшій мірі сучасна правова система України має історичний зв'язок з етапами розвитку, що склалися після судової реформи 1864 року. Кримінальні справи були підсудні або мировим, або загальним судам. Відповідно до статті 33 СКС до підсудності мирових суддів належали проступки, за які передбачались 1) догана, зауваження та "внушение"; 2) грошове стягнення не вище 300 рублів; 3) арешт не більше трьох місяців; 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року. [164, с.197; 271, с.754-755]. Основним критерієм, за яким визначалась підсудність справ мировому суду, виступала тяжкість покарання. Пряма вказівка про віднесення певної категорії справ за їх родом на розгляд мировим суддям встановлювалась окремо, лише як додаток. Всі справи, що виходили за межі підсудності мирових суддів (місцевих судових установ), розглядались загальними судовими установами, - окружним судом, без участі або з участю присяжних засідателів або станових представників, судовими палатами та касаційним департаментом, з участю або без станових представників, та "Особым Присутствием Правительствующего Сената" за участю станових представників. Так, окружний суд засновувався для розгляду цивільних та кримінальних справ, що перевищують підсудність мирових суддів, а також справ про порушення обмежуючих віру постанов та мір до запобігання торгівлі жінками з метою розпусти.

Заслуговує згадки Верховний кримінальний суд, який розглядав найбільш важливі справи в якості першої і останньої інстанції. Він створювався кожен раз за особливим указом монарха і в його основу були покладені правила надзвичайної підсудності.

Судова реформа, найбільш послідовно втілюючи в життя нові принципи судоустрою, зберегла залишки кріпосницьких судових інститутів: волосний суд для селян, окремі суди для духівництва, спеціальні "інородні" суди для неросійських народів, особливий порядок розгляду справ про службові злочини чиновників [208, с.92; 288, с.121-127].

В період з 1864 по 1889 роки мали місце ряд змін підсудності справ. Так, суттєві зміни до Судових статутів вніс Закон від 7 червня 1872 року, згідно якого основна маса справ про державні злочини була передана до розгляду не судовими палатами, а "Особым Присутствием Правительствующего Сената" за участю станових представників [203, с.21][11]. В травні 1878 року були прийняті ще два закони, - "Про підсудність та порядок провадження справ про державні злочини" і "Про тимчасову зміну підсудності та порядку провадження справ за деякі злочини" [183]. Ці прийняті у 80-90 роках ХІХ століття законодавчі акти об'єктивно відображають конкретно-історичну обстановку: змови, терор, тайні організації та вказують на підвищення значення розгляду державних злочинів в даний історичний період. В цьому процесі підвищується роль предметної та спеціальної підсудності по розподілу особливо значимих для держави злочинів [214, с.42].

Найбільш радикальних змін судова система, а разом з нею і інститут підсудності, зазнали після Жовтневої революції. Основною тенденцією розвитку підсудності в радянський період було систематичне розширення кола підсудних народному суду справ.

У перші роки існування Радянської влади, коли ще не була проведена кодифікація, при визначені підсудності кримінальних справ керувалися можливою мірою покарання та ціною цивільного позову в даній справі (ст. 2 декрету Ради народних комісарів № 1 "Про суд" від 24 листопада 1917 р.). В подальшому законодавець відмовився від вказаних ознак визначення підсудності справ. Декрет "Про суд" № 2 від 7 березня 1818 року заснував окружний суд для розгляду справ, що перевищували підсудність місцевого народного суду. Вперше в законодавчому порядку перелік злочинів, справи про які були підсудні місцевому народному суду, встановив декрет Ради народних комісарів № 3 "Про суд" від 20 липня 1920 року, який значно розширив підсудність справ народному суду, тим самим посилив значення низової ланки судової системи. Цим декретом було встановлено, що місцевий народний суд має право розглядати справи про всі злочини за винятком справ про замах на людське життя (вбивство), про зґвалтування, розбій та бандитизм, підробку грошових знаків, хабарництво, спекуляцію, а також справи про контрреволюційні злочини, погроми, підлог радянських документів та неправомірне користування цими документами, про хуліганство та шпигунство. Справи про ці види злочинів було доручено розглядати, відповідно, окружним народним судам, революційним трибуналам та революційним військовим трибуналам.

Даний перелік справ чітко показує картину пріоритету визначених державою цінностей в конкретних історичних умовах. Саме увага держави до певних правопорушень, виражена у зміні їх підсудності шляхом вилучення з відомства місцевих судів і направлення на розгляд вищестоящого або спеціального суду, і може бути використана в якості основного критерію при історико-правовому дослідженні підсудності. Такий підхід найбільш яскраво підкреслює історичну та політичну сутність підсудності.

Українська Народна Республіка на шляху державотворення намагалась створити власну судову систему. Центральною Радою були прийняті рішення про "неправомочність" судових палат (грудень 1917 р.), ліквідацію селянських волосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 р.) та розширення їх компетенції. Однак, саме за часів нової Республіки розвивається надзвичайна підсудність. Так, наприкінці квітня 1918 р. з'явилась "Інструкція військовому революційному суду", який "улаштовувався у випадках убивства, підпалу, зґвалтування, грабіжництва і розбою владою, губернського коменданта" [90, с.4; 85, с.128]. Надзвичайні судові повноваження надавались і комісарам Центральної Ради на місцях [87, с. 182].