В період Гетьманату функціонували такі органи судової влади: а) суди цивільного відомства - мирові суди, окружні суди, Одеський комерційний суд, Київський апеляційний суд, Київська, Харківська і Одеська судові палати, Генеральний суд, Державний сенат; б) суди військового відомства - Київський та Катеринославський вищі військові суди та штабні суди при штабах дивізій, корпусів та головному штабі [39, с.46-47]. Так, мирові судді розглядали дрібні адміністративні, цивільні і кримінальні справи. По кримінальній справі мировий суддя міг винести вирок, що не перевищував півтора року ув'язнення. Вони могли також розглядати справу коли збитки, заподіяні злочином не перевищували трьох тисяч карбованців, а у випадку самовільно зрубаних чи понівечених дерев - півтори тисячі карбованців.

Відповідно до Закону "Про військову підсудність" від 30 травня 1918 року військовим судам Української держави підлягали у порядку звичайної підсудності: "Військові за всі злочини, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов'язки по службі військовій" [265]. Слід зазначити, що до 1 квітня 1919 року, згідно вказаного вище закону, військовослужбовці підлягали військовому суду за всі злочини, не виключаючи і тих випадків, коли вони разом з цивільними брали участь в загальних злочинах.

В порядку звичайної підсудності цивільні особи підлягали військовому суду у випадках ухилення від проходження військової служби та неприбуття на навчальні збори, а також в тому випадку, коли вони разом з військовими скоїли службовий злочин. Якщо ж цивільні особи, котрі раніше проходили службу чи перебували на навчальних зборах, скоїли злочин в період перебування у війську, то вони підлягали також військовому суду [266]. У разі вчинення цивільним під час війни чи військового стану таких злочинів як: зрада, шпигунство, повстання проти влади, вбивство, розбій, підпал, зґвалтування, опір владі, знищення військового майна, вони підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності. У разі ведення бойових дій на чужий території, жителі місцевостей, захоплених армією під час війни, підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності у випадках: а) при відсутності в даній місцевості загальних судів - за всі злочини; б) при існуванні загальних судів - за окремі злочини (наприклад, шпигунство, опір владі) [267]. Згідно прийнятої 8 листопада 1918 року постанови "Про тимчасові правила розпорядку ведення в військових судах справ виключної підсудності" [70] в разі закінчення попереднього слідства по даних справах, вони передавались прокурору того вищого військового суду, в межах територіального відання якого вчинено злочин. Останній, в свою чергу, зобов'язувався передати справу з актом обвинувачення у відповідний штабний суд.

Однак значна кількість кримінальних справ розглядалась військово-польовими судами Німеччини та Австро-Угорщини. Ще за часів існування Центральної Ради, 25 квітня 1918 року генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ, відповідно до якого військово-польові суди мали право розглядати кримінальні справи щодо всіх жителів України, які не перебували на службі в регулярних військових частинах. Даний наказ мав загальний характер і в ньому не були передбачені конкретні види злочинів і відповідні санкції [268].

Аналізуючи правову спадщину Директорії, слід відмітити закон "Про надзвичайні військові суди" від 26 січня 1919 р. За цим законом надзвичайні суди утворювались в "місцевостях, на території яких оголошено воєнний стан або стан облоги, а також на театрі воєнних дій" [82, с.107]. Запроваджений наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. [36] інститут військово-польових судів використовувався не лише для підтримання дисципліни та боєздатності армії, а й для викорінення контрреволюції, боротьби зі спекуляцією, ворожою агітацією, мародерством, грабунками тощо. Кількість справ, які вимагали провадження через надзвичайні судові інстанції, була дуже великою [121, с.100; 165, с.113-114]. В свою чергу, в главі першій Закону "Про судочинство в Штабних судах" (ухвалений 4 серпня 1920 р.) йшлося про випадки застосування персональної і територіальної підсудності, притягнення до кримінальної відповідальності співучасників злочину, тощо [84, с.125].

В радянський період правила підсудності були закріплені в перших КПК УСРР 1922 та 1927 років. Прийнятий на основі Конституції СРСР 1936 року Закон "Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік" від 16 серпня 1938 року сформулював ряд положень про підсудність кримінальних справ окремим ланкам судової системи. На відміну від нині діючих процесуальних кодексів, в яких застосоване загальне формулювання, згідно якого нижчий ланці судів підсудні всі справи, крім справ віднесених прямою вказівкою на розгляд вищестоящого або спеціалізованого суду, в ст. 21 цього Закону наведений повний перелік категорій кримінальних справ, що розглядаються народним судом. Виключення злочинів з підсудності нижчої ланки є більш вдалим та гнучким прийомом з позиції юридичної техніки, крім того не дублює і не має значної залежності від змін в Кримінальному кодексі. Відповідно до статей 32 та 40, згаданого Закону про судоустрій, вищестоящим судам були підсудні кримінальні справи: про контрреволюційні злочини (крім шпигунства), про особливо небезпечні злочини проти державного управління, про розкрадання соціалістичної власності, про особливо важливі посадові та господарські злочини [91, с. 566-568].

Слід зазначити, що в окремі періоди історії деякім злочинам держава надавала особливої уваги, встановлюючи їх підсудність окремими нормативними актами. Так, Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 20 вересня 1946 року особливо великі справи про спекуляцію, а також про спекуляцію, пов'язану з викраденням соціалістичної власності, були віднесені на розгляд крайових, обласних судів та верховних судів союзних та автономних республік. З прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, справи про спекуляцію розглядаються тільки районними (міськими) судами.

Розгляд деяких категорій справ набував, безумовно, особливого значення під час великих суспільних потрясінь, таких як революції та війни. В період Великої Вітчизняної війни особливо велике значення набуло ведення рішучої боротьби із злочинами, які посягали на боєздатність Збройних Сил, на правопорядок військового часу. Тому 22 червня 1941 року Президія Верховної ради СРСР видала укази "Про військове положення" та "Про затвердження положення про військові трибунали в місцях, що оголошені на військовому положенні, та в районах військових дій" [32]. Цими указами була розширена підсудність військових трибуналів [Див. додатк.: 194, с.9-11].

Потрібно додати, що в деяких випадках законодавець все ж визначав поряд із кваліфікацією злочину ще такий не властивий радянському процесуальному праву критерії визначення підсудності як тяжкість покарання. Так, справи про навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах, за які міг бути застосований розстріл, були підсудні обласним та прирівняним до них судам (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1954 року).

У 30-х-50-х роках в Україні функціонували залізничні лінійні та воднотранспортні суди, які вирішували справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління відповідно на залізничному та водному транспорті, порушення їх працівниками правил трудової дисципліни, правил утримання шляхів тощо, а також справи про розкрадання майна, вантажів, деякі посадові і господарські злочини працівників залізничного та водного транспорту й інші злочини, що порушували нормальну роботу транспорту. З розширенням повноважень судових органів союзних республік, ці суди в 1957 році були ліквідовані [175, с.64].

Апогеєм розвитку радянського кримінально-процесуального законодавства стала кодифікація 1958-1964 років. В нових процесуальних кодексах знайшла свої відображення давня тенденція розвитку радянського судового права - розширення компетенції народного суду як основної ланки судової системи. Підсудність справ народному суду є найбільш широкою у порівнянні з іншими судами і охоплює переважну більшість справ, в тому числі про злочини, що становлять істотну суспільну небезпеку. Таким чином, судам найнижчої ланки підсудні кримінальні справи майже про всі злочини, крім тих, котрі законом віднесені до відання вищих або спеціалізованих судів. Широка підсудність справ народному суду складає суттєву рису інституту підсудності в радянському судовому праві.

Сучасне право України успадкувало основні правила підсудності радянського періоду. Але в процесі судово-правової реформи були внесені суттєві зміни в законодавство, внаслідок чого, виникли нові спірні питання меж судової влади, на які міг би дати відповідь інститут підсудності. Створення нової судової системи, вимагає і відповідних змін у процесуальному законодавстві, особливо, щодо визначення щодо підсудності.

Ілюстрацією сказаному можуть слугувати зміни в ст. 34 КПК України (Закон України "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України" від 12 липня 2001 року) щодо підсудності справ апеляційному суду. Відповідно до цих змін до кола підсудних апеляційному суду справ були включені нові злочини і, навпаки, деякі віднесені на розгляд місцевих судів. Так, наприклад, такі злочини як: розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), бандитизм (ст. 257 КК) та ряд інших, виключені з підсудності апеляційних судів. Але враховуючи незмінну важливість деяких злочинів, законодавець залишив їх розгляд в другій ланці судової системи. Крім того, ряд злочинів були включені до підсудності апеляційних судів. Особливої уваги заслуговують діяння, які були визнанні злочинами в новому Кримінальному кодексі і яскраво характеризують позицію держави щодо них встановленням вищої підсудності. Це такі злочини як порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ст. 442 КК). Взагалі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві України вказують на тенденцію розширення підсудності місцевих судів за рахунок вилучення справ з підсудності вищестоящих судів[12].

Як підтверджують вищенаведені історичні факти інститут підсудності є інструментом, що активно використовується в часи реакції, а саме шляхом введення надзвичайних судів, в часи військових загострень через розширення юрисдикції військових судів, в тому числі завдяки звуження колегіальності. На протязі всієї історії різним суспільним формаціям була властива диференціація повноважень судів по розгляду справ, залежно від характеру злочину та особи яка його вчинила. Спеціалізація судів враховувала як предметні, так і персональні ознаки підсудності.

Отже, підсудність повинна розглядатися в нерозривному зв'язку із тими конкретно-історичними умовами в яких вона функціонує. Досліджуючи підсудність як історичне явище, ми бачимо, що в залежності від економічних, соціально-політичних змін в суспільстві та обумовлених ними змін в організації судової системи змінювались і правила підсудності.