До четвертого рівня можна віднести юридичні акти центральних органів виконавчої влади, в підпорядкуванні яких є військові формування. В адміністративному праві їх визначають як владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єктів державного управління, що безпосередньо впливають на правові відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів. В цих актах проявляються виконавчо-розпорядчі, державно-владні повноваження органів, які здійснюють виконавчу владу у військових формуваннях. У разі потреби  центральний орган виконавчої влади може видавати  разом  з  іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Так, Міністерством внутрішніх справ України разом зі Службою безпеки України, Державним комітетом у справах охорони державного кордону України, Державним митним комітетом України, Національною гвардією України, Міністерством оборони України, Міністерством юстиції України розроблено Інструкцію, яка визначає   основні  напрями  та  форми взаємодії цих органів у вирішенні питань боротьби із злочинністю [199].

Акти військового управління - це спеціальні юридичні акти, вияв державно-владного веління у відповідності та з метою виконання чинного законодавства в межах компетенції органів військового управління, яке спрямоване на врегулювання відносин в процесі організації військового управління, життя, побуту і діяльності військ. Вони мають наступні характерні риси: підзаконність, тобто відповідність їх законам та актам інших, вищих державних органів військового управління; правовий характер, тобто що вони можуть викликати певні юридичні наслідки; авторитарність та імперативність, що пов'язано з державно-владними повноваженнями органів військового управління і полягає в обов'язковості їх виконання, незалежно від згоди виконавця.

Акти військового управління, які складають найчисленнішу групу серед юридичних актів у воєнній сфері, мають певні особливості, що  полягають: в їхньому змісті, оскільки вони регламентують військово-службові відносини і  мають певну специфіку, пов'язану з призначенням військових формувань; у суб'єктах, уповноважених видавати і зобов'язаних виконувати акти військового управління (органи військового управління, військові посадові особи); в беззастережній обов'язковості цих актів для військовослужбовців; у підвищеній відповідальності за невиконання вимог актів військового управління.

В теорії адміністративного права правові акти державного управління, до яких відносяться і акти військового управління, прийнято класифікувати за такими критеріями: а) за юридичними властивостями; б) за обсягом дії; в) за характером компетенції органів, які приймають акти; г) за ієрархією, тобто за становищем органів, що видають акти[29,с.131-134].

За юридичними властивостями акти військового управління можна поділити на нормативні (містять правила поведінки загального характеру) та індивідуальні (регулюють конкретні питання на основі і для виконання нормативних актів і поширюються на певну групу осіб чи  конкретну особу).

За обсягом дії акти військового управління можна поділити на такі, які: поширюються на всіх військовослужбовців відповідного військового формування без обмеження часовими рамками, тобто постійно діючі акти; поширюються на всіх військовослужбовців відповідного військового формування і діють протягом певного часу; поширюються на певне коло військовослужбовців без обмеження у часі; поширюються на певне коло військовослужбовців протягом визначеного часу. У разі видання спільного акту він може поширюватися на військовослужбовців цих військових формувань без обмеження в часі або протягом певного часу.

За характером компетенції військових органів, які видають акти, останні можна поділити на акти загального, спеціального та функціонального управління. Перші поширюються на всіх військовослужбовців військового формування, другі лише на військовослужбовців певного напряму діяльності (фінансової служби, кадрової служби тощо), треті охоплюють декілька напрямів діяльності військовослужбовців.

За органами, які видають акти, вони класифікуються згідно із системою органів військового управління: акти центрального апарату; акти напряму; акти військової частини тощо. Значення цієї класифікації полягає в тому, що юридична сила цих актів визначається тим, яке місце в системі органів військового управління займає орган, який їх видає.

За правозобов'язуючими суб'єктами їх можна поділити на: а) акти, призначені для органів військового управління або посадовим особам;  б) акти, призначені для конкретних військовослужбовців або групи військовослужбовців; в) акти, призначені для громадян, які перебувають у запасі, або призовникам; г) акти, які призначені не для військових органів чи організацій, а цивільним особам.

За характером питань, що ними регулюються, їх можна поділити на: а) управління бойовими діями військ; б) управління бойовою підготовкою особового складу; в) організації служби військ; г) матеріально-технічного забезпечення військ.

Важливим є те, щоб усі акти військового управління відповідали положенням закону та актам вищих органів державної влади, видавалися на їх основі, а акти органів військового управління нижчого рівня повинні відповідати актам органів військового управління вищого рівня.

Органами військового управління видаються такі акти: письмовий або усний наказ, який є основним видом актів військового управління; директива, що є  бойовим або службовим документом; положення - акт, що визначає певну сферу військово-службових відносин або встановлює структуру і правове становище того чи іншого органу; порадник - систематизований збірник правил діяльності, правил поводження зі зброєю, бойовою технікою тощо; інструкція - акт, який містить правила діяльності військового органу; припис - письмове розпорядження з конкретним визначенням завдання;  письмове або усне розпорядження - в ньому військовослужбовцям доводяться завдання з окремих питань.

В окрему групу можна виділити акти Конституційного Суду України. Вони являють собою остаточне рішення з питань суспільних правовідносин, пов'язаних з військовою службою, що знайшли спільне розуміння їх суб'єктів, не підлягають оскарженню і є обов'язковими для виконання.

Незважаючи на те, що в Україні в цілому створена законодавча база у воєнній сфері, аналіз процесу її становлення та функціонування вказує на наявність таких недоліків, як: непослідовність прийняття необхідних нормативно-правових актів; їхня внутрішня недосконалість та неконкретність;  утворення правових колізій. Про це зазначав і колишній Секретар Ради національної безпеки і оборони України В.П.Горбулін: "... в нашій державі існує загалом достатня концептуальна та нормативно-правова  база для здійснення політики безпеки. Проте все ще бракує багатьох програмних та нормативних документів у різних сферах національної безпеки"[58,с.3-6].

Нині в багатьох цивілізованих країнах світу функціонують відповідні системи правових актів у воєнній сфері, які відображають вищі державні цілі, пріоритети та завдання і за допомогою яких регулюються суспільні правовідносини, пов'язані з військовою службою. Їхні складові органічно витікають одна із одної і утворюють єдине ціле. Зміни всередині складової вищого порядку тягнуть за собою відповідні зміни у складової нижчого порядку. В залежності від важливості, напрямів регулювання зазначених правовідносин та за функціональними сферами можна подати наступну схему цієї системи:  Конституція - Закон про основи національної безпеки - закони - міжнародні угоди - Воєнна доктрина - Стратегія національної безпеки - державні програми у воєнній сфері - підзаконні нормативно-правові акти. На нашу думку, ця схема прийнятна також і для України.

Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина є документами обов'язковими для виконання, і водночас основою для напрацювання конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки. Стратегія - це  більш змінний, гнучкий, розроблений на близьку перспективу документ, а також  необхідна передумова стабільного розвитку держави. Вона є основним програмним документом виконавчої гілки влади держави, який дає орієнтири на певний відрізок часу, окреслюючи загальні контури програми імплементації пріоритетних національних інтересів. Стратегія повинна включати (на підставі аналізу стану національної безпеки в усіх її силових аспектах) характеристику і класифікацію усіх сьогоденних викликів - загроз національній безпеці: основні напрями забезпечення безпеки, планування і шляхи реалізації державних програм у політичній, соціально-економічній, воєнній, науково-технічній та інших сферах; напрями і форми скоординованої діяльності органів і структур усіх гілок влади по захисту національних інтересів України, забезпечення її безпеки. Вона має відображатися у передбачених згідно з п.2 ст.106 Конституції України щорічних і позачергових посланнях Президента України до Верховної Ради України у вигляді окремого розділу, ним розроблятися і затверджуватися у відповідності до Закону[97].

Розробкою Стратегії національної безпеки займається більшість цивілізованих країн світу. Вона розроблена в США, Росії, Польщі, країнах Центральної і Східної Європи[281;294;304,с. 29-36]. Так, у підписаній 8 вересня 2003 року Президентом Польщі новій Стратегії визначається спектр загроз для національної безпеки Республіки Польща. Вона більш диференційовано визначає можливі відповіді Польщі на нові загрози її національному суверенітету й безпеці. Сприятиме цьому надання більших повноважень відповідним структурним складовим державних органів, уточнення завдань і ролі розвідувальних та спеціальних служб.

При виробленні стратегії національної безпеки в США, наприклад, використовується модель Генрі Бартлетта, яка показує динаміку цього процесу. Зазначена модель використовується для аналізу існуючих суперечностей у світі та полегшення процесу прийняття рішень з питань національної безпеки. Демонструючи взаємодію величин, які вбачаються ключовими, вона дає можливість виробити підходи для розробки стратегії національної безпеки і оборонного планування. Схематично модель Генрі Бартлетта має такий вигляд: стратегія - суб'єкти (сили, засоби) - ризики (загрози) - об'єкти (цілі) - ресурси (обмеження) - інтереси (середовище безпеки) [38].

Виклики 21-го століття, нові загрози світовому співтовариству  потребують  нових підходів до розв'язання проблем національної безпеки держави, що в свою чергу вплине на функціонування військової служби в Україні. Існують загальновизнані категорії транснаціональних загроз, протидія яким є нагальною для світового співтовариства: розповсюдження зброї масового знищення (ядерної, хімічної та бактеріологічної); різні форми тероризму; кримінальні структури та торгівля наркотиками, а також нелегальна міграція, яка є актуальною безпосередньо для України[49,с. 16-21]. Відтак, існує необхідність створення нових структур для протидії цим загрозам, оскільки існуючі структури діють неефективно, насамперед що стосується  використання Збройних Сил та інших військових формувань. Назріла потреба в  застосуванні нових технологій, нових механізмів та методів протидії зазначеним загрозам, що об'єктивно вплине на види завдань, які будуть поставлені перед військовою службою в цілому та перед кожним військовими формуваннями безпосередньо, на порядок їх застосування та визначення їхньої чисельності. Зазначене потребує від держави розроблення нових доктринальних чинників та необхідності удосконалення правового врегулювання діяльності військових формувань, уточнення та врегулювання військово-службових відносин, які  змінюватимуться в залежності від виконання військовими формуваннями уточнених завдань[48].