Функціонування військової служби неможливе без наявності її першооснови, під якою розуміється її правові джерела. Під джерелами законодавства про військову службу, які регулюють питання суспільних відносин, пов'язаних з військовою службою, розуміються здійснювані органами державної влади України  встановлення і документальні форми виразу правових норм. Ними є нормативно-правові акти, які регламентують зазначені відносини, як в широкому їх розумінні, так і у вузькому, як процеси правовідносин між військовослужбовцями. Тобто ці акти встановлюють суспільні правовідносини, поширюють свою дію на різні категорії військовослужбовців.

Нормативні та інші акти, що регулюють зазначені суспільні правовідносини або впливають на них, за  юридичною значимістю і походженням мають різний рівень. Із всіх джерел законодавства про військову службу необхідно, насамперед, виділити Конституцію України, яка сама по собі є джерелом для всього законодавства України. 

Конституція України містить в собі норми, що  регулюють найважливіші відносини у воєнній сфері. В ній зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України[229]. А забезпечення державної безпеки і захист державного кордону - на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей[120;237]. В ній же зазначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України, які відбувають військову службу відповідно до законів. В 85, 106, 107 та інших статтях Конституції України визначені повноваження Верховної Ради України, Президента України, Уряду України та інших державних органів у сфері оборони і безпеки.

В Конституції України знайшли своє правове закріплення найбільш принципові питання забезпечення оборони держави. Обов'язки державних органів, посадових осіб і громадян щодо забезпечення безпеки держави і зміцнення її обороноздатності, які відображені в Конституції України в загальному вигляді, конкретизуються в законах та інших нормативно-правових актах України. Оскільки  головна роль в забезпеченні оборони країни належить самій державі, то в Конституції України закріплені завдання і основні напрями діяльності держави у сфері захисту Вітчизни. Тим самим в законодавчому плані підкреслюється, що оборона держави має загальнодержавний характер і є справою всього народу, всіх державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян.

Існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної держави залежать від здійснення цілеспрямованої політики міжнародного співробітництва щодо захисту її національних інтересів[194,с.49]. До недавнього часу основи такої політики визначала Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України [116;117;235]. В 2003 році Верховною Радою України прийнято Закон України "Про основи національної безпеки України"[239].  Він є головним з групи нормативно-правових актів, що можна віднести до першого рівня. Призначення цього Закону полягає в: забезпеченні єдності принципів формування і проведення державної політики національної безпеки; поєднанні підходів до формування відповідної законодавчої бази, підготовки доктрин, стратегій, концепцій, державних і відомчих програм у різних сферах національної безпеки. Ним визначені принципи, пріоритети національних інтересів[184,с.59], загрози у різних сферах життєдіяльності, основні напрями державної політики з питань національної безпеки, об'єкти національної безпеки, система забезпечення національної безпеки, повноваження та основні функції суб'єктів цієї системи. Так, одним із пріоритетів національних інтересів є забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів [16].

Суб'єкти забезпечення національної безпеки, діяльність яких безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх і внутрішніх загроз, в своїй сукупності утворюють Воєнну організацію держави. Вона включає в себе органи державної влади та військові формування, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства.

Таким чином, Закон України "Про основи національної безпеки України" забезпечує поєднання підходів до формування законодавчої бази у сфері національної безпеки України та  функціонування військової служби. Цей Закон опосередковано впливає на розробку і прийняття інших документів нормативного та ненормативного характеру, таких як: закони, доктрини, концепції, стратегії і програми. Такими можуть бути: Закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики,  Закон про національну безпеку України; Стратегія національної безпеки України, Концепція інформаційної безпеки; Концепція прикордонної політики і безпеки тощо. Ними повинні визначатися цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Важливим документом є Воєнна доктрина України, яка є: сукупністю керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави[203];  "системою поглядів на цілі та характер можливої війни, на підготовку до неї  країни та збройних сил, а також на способи її ведення" [275, с. 196]; системою офіційно прийнятих в державі поглядів щодо війн, збройних конфліктів та шляхів їх відвернення, використання воєнної сили для захисту суверенітету, територіальної цілісності та інших життєво важливих інтересів особи, народу і держави, а також організації та підготовки держави до війни; сукупністю основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів[43]. Доктрина визначає воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовку Збройних Сил до захисту від агресії; підготовку держави і населення до оборони. Як правило, вона визначає можливого противника; характер і цілі війни; які необхідно мати  збройні сили та визначення їм завдань; порядок підготовки до війни; способи ведення війни[47]. У ній визначаються: основні реальні і потенційні зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці у воєнній сфері; повноваження, основні функції та завдання суб'єктів забезпечення воєнної безпеки України.

Воєнна доктрина є основою воєнного будівництва в державі[20]. На її основі повинні розроблятися концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України та конкретні програми їх реалізації. Досліджуючи проблеми воєнного будівництва, П.Процик і В.Кохно вказують на таку важливу рису Воєнної доктрини, як її спрямованість на запобігання воєнної конфронтації. Стратегічною метою зовнішньої політики України, визначеною в ній, є інтеграція до європейських і трансатлантичних структур безпеки [264].

Проте зазначимо, що в Україні мають місце факти прийняття основоположних, концептуальних, доктринальних документів після прийняття інших актів, які мають бути похідними від перших, що вказує на нормотворчу  безсистемність. Так Воєнна доктрина була прийнята після запровадження в Україні Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року ]212], що викликає сумнів у збалансованості положень цих документів і реальності виконання згаданої програми.

Міжнародно-правові документи, які містять в собі норми і принципи, що регулюють відносини між державами у різних сферах, однією з сторін яких є Україна, прямо або опосередковано впливають на функціонування військової служби та формування суспільних правовідносин, пов'язаних з військовою службою. Дані норми і принципи закріплені в міжнародних договорах, угодах, конвенціях, деклараціях, протоколах. Вони можуть бути як багатосторонніми, так і двосторонніми. Норми і принципи, закріплені в міжнародних документах, враховуються при розробці і прийнятті законів та інших правових актів, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з військовою службою.

До цього ж рівня актів можна віднести закони, якими безпосередньо регулюються питання суспільних правовідносин, пов'язаних з військовою службою. Так, Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"[218] здійснюється: правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних з виконанням військового обов'язку з метою реалізації громадянами України конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни; визначено порядок прийняття на військову службу та її проходження громадянами України, а також порядок їх звільнення з військової служби.

Серед інших законів, які регулюють порядок проходження військової служби у різних військових формуваннях, можна виділити закони: "Про Державну прикордонну службу України"[209]; "Про Службу безпеки України"[256]  тощо.

До другого рівня можна віднести акти Президента України, який є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони держави. Акти Президента України складають одну з найбільш численних груп актів, які регулюють згадані правовідносини. Це такі, як: Указ від 7 листопада 2001 р. № 1053/2001 "Про положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців"[247]; Указ від 7 квітня 2001 р. № 239 "Про Концепцію переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року"[236] тощо.

До третього рівня можна віднести акти Кабінету Міністрів України, який здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України. Акти, видані Кабінетом Міністрів України у воєнній сфері, мають як загально-функціональний, так і галузевий характер. До них можна віднести наступні постанови: від 17 липня 1992 р. № 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам  начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей"; від 2 червня 1998 р. № 789 "Про затвердження Положення про порядок застосування зброї, бойової техніки та спеціальних  засобів під час охорони державного кордону і виключної (морської) економічної зони України" тощо.