Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

1.3. Публічний службовець: поняття, види, особливості правового статусу

Сторінки матеріалу:

  • 1.3. Публічний службовець: поняття, види, особливості правового статусу
  • Сторінка 2

Характеристика публічної служби була б неповною без характеристики публічного службовця. У цьому аспекті одним з важливих є питання щодо визначення поняття, видів, особливостей, правового статусу публічного службовця, їх правового регулювання. Зазначені питання відображено у багатьох наукових дослідженнях [11-13, 37, 51-53, 71, 91, 217, 218]. Водночас, як свідчить практика розгляду адміністративними судами спорів щодо публічної служби, низка питань до цього часу залишається теоретично невизначеними та законодавчо не врегульованими. Серед них особливе місце посідають питання щодо правового статусу публічного службовця.

В юридичній науці немає єдиної думки з приводу поняття та статусу публічного службовця [10, 12, 51, 52, 53, 218 та ін.]. Слід зазначити, що чинне законодавство про публічну службу, насамперед закони України "Про державну службу" [129], "Про міліцію" [166], "Про прокуратуру" [181], "Про дипломатичну службу" [134], "Про службу в органах місцевого самоврядування" [185] тощо, також не передбачає визначення поняття та змісту правового статусу публічного службовця. Отже, для з'ясування поняття та правової природи правового статусу публічного службовця необхідно передусім звернутися до загальнотеоретичних напрацювань щодо поняття "правовий статус особистості", яке є родовим поняттям видового поняття "статус публічного службовця" і служитиме науково-методологічним підґрунтям для його визначення.

М. І. Матузов вважає важливим компонентом правового статусу суб'єкта права його права й обов'язки. Відповідальність перед державою і суспільством реалізується шляхом підкорення суб'єктів права закону і нормам права, які зафіксовані у підзаконних актах [74, с. 189-190]. Такої ж точки зору дотримуються: Н. М. Погрібний, який підкреслює, що правовий статус громадянина характеризується максимально повним набором прав, свобод, обов'язків, існуючих у даній державі, оскільки громадянин - це особа, яка має громадянство, тобто постійний юридичний зв'язок із даною державою, що виражається у їх взаємних правах та обов'язках [96, с. 36]; Є. Кутафін, який наголошує на тому, що під правовим статусом людини і громадянина зазвичай розуміють сукупність його прав і обов'язків. Дійсно, це головний зміст правового статусу людини і громадянина, однак на нього впливають й такі інші правові чинники: громадянство, принципи, гарантії прав і свобод [86, с. 93]; В. О. Костюк, який стверджує, що правовий статус - це сукупність юридичних прав, свобод і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві і становлять соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб'єктивні права і обов'язки та реалізовувати їх у системі суспільних відносин [63, с. 100-101].

Виокремлюючи права, свободи й обов'язки як елементи правового статусу особистості, С. О. Комаров водночас зазначає, що правовий статус особистості в державі характеризується такими основними рисами: а) права, свободи й обов'язки, що утворюють правовий статус, є рівними, кожна особа (у межах свого статусу) має право на рівний захист з боку закону незалежно від будь-яких обставин, юридичну можливість використання наданих їй прав; б) права, свободи й обов'язки особистості, зафіксовані у правових нормах, є найвищою цінністю, а їх виконання, дотримання і захист - головним обов'язком держави; в) права, свободи й обов'язки особистості гарантовані державою; г) права, свободи й обов'язки особистості є єдиною системою, яка постійно розширює і поглиблює свій внутрішній зміст у міру цивілізації суспільних відносин; ґ) права, свободи й обов'язки є необхідною умовою і передумовою буття особистості, характеризуються єдністю, яка виявляється в їх соціально- економічному призначенні [75].

На особливу увагу заслуговує точка зору А. В. Старілова, який, включаючи до змісту правового статусу особистості права, свободи й обов'язки, робить особливий акцент на значущості у правовому статусі не тільки прав, свобод і обов'язків, а й їх єдності. У ситуації порушення цієї єдності, продовжує він, настає необхідність у з' ясуванні механізму правового регулювання, а наявність цієї єдності мусить забезпечуватися системою контролю з боку самих суб'єктів правового регулювання [219].

Виокремлюючи права й обов'язки в правовому статусі громадян, Ю. А. Петров констатує: "Існує єдиний і рівний для всіх громадян правовий статус. Якщо ж включити до його змісту права і обов'язки, що випливають з конкретних правовідносин, то правовий статус постійно змінюватиметься, оскільки права і обов' язки громадян у конкретних правовідносинах є неоднаковими. До змісту правового статусу входять лише ті права і обов'язки, якими наділений громадянин, а не ті, якими він володіє в конкретних правовідносинах. В іншому випадку було б стільки правових статусів, скільки громадян" [92, с. 119].

Не лише з позицій прав, обов'язків і гарантій громадян, а й з урахуванням місця суб'єктів у соціальній системі суспільства розглядає соціально-правовий статус суб'єктів права О. Цельєв. Він вважає, що для ефективної реалізації соціально- правового статусу суб'єкта права необхідними є три особливо важливих чинники - наявність правової культури населення, професійне виконання суб'єктом права своїх функціональних обов' язків та стабільне економічне становище держави [254, с. 10].

Дещо ширше тлумачить зміст правового статусу особистості О. Ф. Скакун, яка вбачає правовий статус особистості в системі закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права координує свою поведінку в суспільстві. На її думку, структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді таких елементів: правосуб'єктність, права, свободи, обов'язки, відповідальність [215]. Такої ж самої точки зору дотримується М. М. Рассолов, який під правовим статусом розуміє сукупність прав і свобод, обов'язків та відповідальності особистості, що встановлюють її правове становище у суспільстві. "Державний службовець, суддя, військовослужбовець, студент, шановний громадянин - усе це правові статуси, які визначають правове становище конкретних осіб та характеризуються певним набором прав і свобод" [226].

Деякі вчені виділяють два аспекти правового статусу особистості: широкий та вузький. Так, А. С. Мордовець і В. П. Синюков пишуть: "Проблема правового статусу особистості є важливою та багатогранною. Вона порушує всю діалектику відносин людини і суспільства, громадянина і держави, її дослідження дозволяє проникнути (з позиції історії та сучасності) у сутність політичних процесів і правових систем, поглибити уявлення про права і свободи людини, про стан правової свідомості, правової культури суб'єктів правовідносин і про зміст останніх, пізнати матеріальні, духовні та інші інтереси індивідів, глибоко дослідити систему гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У науковій літературі розрізняють загальносоціальний статус особистості та його різновиди: релігійний, політичний, економічний, моральний, правовий. Правовим він називається тому, що стан особи в суспільстві визначається юридичними нормами, які опосередковують багаторідні зв'язки людини із соціальним середовищем. У широкому сенсі слова під правовим статусом особистості розуміються юридично закріплений стан людини в суспільстві, її права і свободи, обов' язки і відповідальність, встановлені законодавством і гарантовані державою. До структури правового статусу юристи часто включають і такі елементи, як законні інтереси, правові принципи, правовідносини загального (статутного) типу, правосуб'єктність. У вузькому сенсі категорія "правовий статус особи" характеризує обсяг прав і свобод, якими володіє людина, - суб'єкт права. Вони ж (права і свободи) становлять основний зміст, ядро правового статусу" [259]. Ця точка зору знайшла підтримку в поглядах В. Н. Синякова, який у широкому сенсі слова під правовим статусом особистості розуміє юридично закріплене становище людини в суспільстві, тобто права, свободи, обов'язки та відповідальність, встановлені законодавством та гарантовані державою. У вузькому сенсі - це обсяг прав і свобод, якими володіє людина - суб'єкт права [83, с. 480-481]. Прихильником широкого та вузького тлумачення правового статусу особистості є В. І. Новосьолов, який зазначає, що на правове становище громадян у державі, окремих сферах державного і суспільного життя впливають багато чинників. Усі ці чинники автор поділяє на дві групи: 1) чинники, які прямо впливають на правове становище громадян, тобто правовий статус у вузькому, власному сенсі. Це права, свободи, обов'язки та дієздатність. Ними володіє кожний громадянин; 2) чинники, які впливають на правове становище опосередковано, головним чином через діяльність державних органів та державних службовців та інших суб'єктів, тобто правовий статус у широкому сенсі. До складу правового статусу в широкому сенсі, зауважує автор, входять також принципи правового статусу, гарантії прав, свобод та обов'язків, відповідальність і демократичні елементи [81, с. 7-8].

Натомість деякі вчені розглядають правовий статус особистості не як сукупність чи систему певних елементів або чинників, а як певне становище у взаємовідносинах з державою. Так, В. М. Корельський і В. Д. Перевалов зазначають: "Правовий статус особистості - це правове становище людини, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах із суспільством та державою" [225, с. 503].

Така різноманітність точок зору щодо поняття та структури правового статусу особистості не могла не вплинути на сутність та зміст правового статусу державного службовця.

На думку Ю. М. Старілова, "правовий статус державного службовця включає такі складові: способи заміщення державних посад; нормування і організацію праці; вимоги, що висуваються до державних службовців; права і обов'язки, обмеження і заборони за посадою; проходження державної служби (атестація, підвищення по службі, присвоєння кваліфікаційного розряду, рангу, спеціального звання та ін.); засоби стимулювання і відповідальності" [225, с. 503]. Водночас дослідник робить висновок про те, що статус державних службовців - це диференційована і комплексна система, яка має вертикальну і горизонтальну структури. Вертикальний поділ полягає в розмежуванні видів державних службовців залежно від рівня державної служби. Горизонтальний поділ указує на безліч спеціальних напрямків у державній службі [219, с. 146]. Таким чином, Ю. М. Старілов акцентує увагу на двох аспектах поняття правового статусу державного службовця: структурному та функціонально-статусному. Така різноманітність поглядів свідчить про багатогранність і різноманітність такого складного соціально-правового явища, як державна служба.

В.  Я. Малиновський вважає, що "правовий статус державних службовців - це сукупність прав, обов'язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави". Таке визначення поняття включає як перелік основних (на думку автора) елементів структури правового статусу, так і гарантування реалізації цих елементів державою [71, с. 41], тобто наявність самих елементів ще не є гарантією реалізації їх державним службовцем. Такої ж точки зору дотримуються А. П. Алехін і Ю. М. Козлов, які пишуть, що правовий статус державних службовців - це сукупність прав, свобод, обов' язків, обмежень, заохочень, відповідальності, що встановлені законодавством і гарантовані державою. Разом з тим вони виділяють і акцентують увагу на адміністративно-правовому статусі державних службовців, який характеризується тим, що: а) їх права та обов'язки встановлюються, як правило, у межах компетенції органів, в яких вони перебувають на державній службі; б) діяльність державного службовця підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідний орган, і має офіційний характер;