Заохочувальні кримінально-правові норми мають просту, описову, бланкетну та відсильну диспозицію. Так, прикладом простої заохочувальної диспозиції є добровільна відмова при незакінченому злочині - "остаточне припинення особою ... готування до злочину або замаху на злочин" (ч. 1 ст. 17 КК), в той же час описовою диспозицією є позитивні дії при добровільній відмові інших співучасників - ".організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчинюється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину" (ч. 2 ст. 31 КК).

Банкетною, на наш погляд, є диспозиція заохочувального припису ч. 4 ст. 212 КК - "Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня)" Для усвідомлення позитивних дій особи необхідно звернутися до відповідних норм податкового законодавства.

Типовим прикладом відсильної диспозиції є ч. 1 ст. 69 КК "Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом", де зазначено, що наявності декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин.

З огляду на викладене, в деяких кримінально-правових нормах, традиційно віднесених до заохочувальних, диспозиція у вигляді конкретної позитивної, соціально-схвальної поведінки особи, прописана не вдало. Так, у ч. 1 ст. 97 КК зазначено, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові виховні заходи, передбачені частиною другою статті 105 КК. Заохочувальний характер цієї норми є безперечним. Але які саме суспільно-корисні дії повинен здійснити неповнолітній, щоб суд дійшов висновку про можливе його виправлення без застосування покарання? Шляхом логічного моделювання такі речі не встановлюються. Якщо таких дій зовсім вчиняти не потрібно, а суд вмотивовує свою постанову юридичним фактом неповноліття, позитивною характеристикою з місця навчання та мешкання, відсутністю неповнолітнього на обліку у відповідній інспекції ОВС та інше, то можна припустити, що для заохочувальної норми, її застосування мають значення загальновизнані в інших галузях права: юридичні дії та юридичні факти.

На нашу думку, юридичні факти можуть бути передумовою, а не підставою виникнення заохочувального кримінально- правового відношення. Юридичні факти в кримінальному законодавстві відіграють роль передумов виникнення відповідних кримінально-правових відносин [68, с. 48-49]. Прикладом може бути інститут судимості, в якому передбачено дострокове зняття судимості, якщо особа після відбуття покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 КК. Але таке зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК (ст. 91 КК). Грунтовно визначає зміст зазначеної норми В. В. Голіна: "Зняття судимості за чинним кримінальним законодавством є, так би мовити, додатковим заохочувальним правовим заходом до законослухняної поведінки особи, яка має судимість" [69, с. 271-272].

Більш вдало сконструйовано заохочувальну диспозицію у ч. 1 ст. 105 КК "Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру", де зазначено, що неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. Модулем позитивного заряду цієї заохочувальної норми є "щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка" неповнолітнього.

У заохочувальних санкціях віддзеркалюється позитивність, соціальна корисність заохочувальної кримінально-правової норми. Зрозуміло, що з одного полюсу такої позитивної поведінки знаходяться норми, що виключають злочинність діяння (ст. 36-43 КК). Ці норми, як уже зазначалося, мають для кримінального законодавства виключну соціальну цінність завдяки їх спрямованості на стимулювання активної життєвої позиції й вчинюються із спеціальною з метою захисту охоро- нюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи (ст. 36 КК) чи спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади (ст. 38 КК). Тому зміст заохочувальної санкції має найбільшу соціальну цінність - виключення кримінальної відповідальності. Можливо термінологія, що застосував законодавець у ст. 38 КК - "не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб", - не повною мірою відбиває соціальну цінність, ризик отримання особою у цих випадках фізичної або майнової шкоди. В "юридичному словнику" знайдеться, мабуть, яскравіший, із заохочувальним присмаком, термін. Але це проблема іншого порядку, яка вочевидь заслуговує на самостійне дослідження. Зараз тільки звернемо увагу, що ще на початку XIX ст. представник соціологічної школи криміналістів П. Н. Сорокін розробляв досить пристойну концепцію заохочувального впливу у праві [70, с. 9-11].

На протилежному полюсі знаходить звільнення або пом'якшення кримінального покарання в разі позитивної посткримі- нальної поведінки особи, що відбуває покарання. Так, у ст. 81 КК. "Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання" передбачено, що до осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Ст. 82 КК свідчить, що особам, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням. У цих випадках більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким може бути застосована, якщо засуджений став на шлях виправлення.

Таким чином, якщо за критерій класифікації заохочувальних санкцій узяти об'єм кримінального обтяження, то заохочувальні санкції поділяються на такі, що: 1) виключають (унеможливлюють, усувають) кримінальну відповідальність; 2) звільняють від кримінальної відповідальності; 3) звільняють від відбуття кримінального покарання; 4) пом'якшують відбуття кримінального покарання.

Залежно від того, правом чи обов'язком суду із застосування заохочувальної санкції, їх можна поділи на дві групи. До першої групи відносяться заохочувальні санкції, що носять обов'язковий, імперативний характер звільнення від кримінальної відповідальності за наявності умов гіпотези та виконання приписів диспозиції заохочувальної норми - наприклад, виключення кримінальної відповідальності при необхідній обороні (ст. 36 КК), крайній необхідності (ст. 39 КК), затриманні особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), у зв'язку з примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК) та ін. До другої групи природно віднести заохочувальні санкції, застосування яких кримінально- правові норми визнають не обов'язком, а правом суду. У фаховій літературі таке кримінально-правове заохочення визначається як факультативне або дискреційне [71, с. 267-268]. Факультативними є звільнення, передбачені ст. 47 КК (передача на поруки), ст. 48 КК (зміна обстановки), ч. 1 ст. 97 КК (звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх) та ін.

Серед вищезазначених структурних елементів заохочувальної кримінально-правової норми існує функціональний зв'язок. Але ступінь взаємозв'язку та взаємозалежності гіпотези, диспозиції і санкції не однорідна. Найтісніший взаємозв'язок між диспозицією та санкцією. У методологічному аспекті вони співвідносяться 
як причина і наслідок. Лише виконання особою усіх соціально- корисних дій, що зазначені в диспозиції, незворотно тягне застосування визначеної санкцією міри заохочення. За допомогою юридичного закріпленні ланки "диспозиція - санкція" в при- чинно-наслідковий зв'язок законодавець формує базовий блок заохочувальної кримінально-правової норми. На наш погляд, саме він моделює в собі основний інформаційний вплив на адресатів кримінального заохочення. Так, з метою підвищення ефективності протидії організованій злочинності законодавець передбачив заохочувальний припис у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності осіб, крім організатора або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 255 КК, якщо вони добровільно заявлять про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяють її розкриттю (ч. 2 ст. 255 КК).

Зв'язок між гіпотезою та диспозицією заохочувальної кримінально-правової норми дещо інший. У гіпотезі норми обов'язково вказуються адресати заохочення, при цьому є очевидним опосередкований зв'язок між особою і державою у вигляді суду та інших органів, уповноважених застосовувати відповідні міри заохочення. Настання деяких юридичних фактів, що є передумовами застосування заохочення, не залежить від особи, що заслуговує на заохочення. Наприклад, дострокове зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в статті 89 КК (ч. 2 ст. 91 КК).

Питання для самоперевірки та контролю засвоєння знань до I розділу

1.  Які періоди свого розвитку пройшло кримінальне законодавство?
2.  Коли кровну помсту замінює система майнових викупів?
3.  Які були первісні прояви необхідної оборони?
4.  У чому полягало право на затримання злочинця?
5.  Чи мало місце примирення винного з потерпілим у часи гетьманщини?
6.  Як кримінальне законодавство заохочувало дійове каяття особи?
7.  Які форми заохочення передбачало законодавство Радянської України?
8.  У чому полягав зміст інституту умовного засудження?
9.  Які заохочувальні норми передбачались у КК УСРР 1922 і 1927 років?
10. Якому вченому належить пріоритет у питанні заохочувальних норм?

 
11.           Чи утворюють заохочувальні норми самостійну групу кримінально- правових норм?

12.           Як співвідносяться заборонні та заохочувальні норми?