Інститут заохочувальних норм у кримінальному законодавстві пройшов етапи виникнення, становлення й розвитку. Його сучасний, розвинутий стан є результатом складного історичного процесу усвідомлення суспільством і державою безперспективності протидії злочинності виключно шляхом примусу і жорстокості кримінальних покарань. Історичний нарис заохочувальних норм необхідний передусім для того, щоб переконатися в природно- кримінально-правовому характері цих правових приписів. А. Ф. Кі- стяковський зазначав, що в процесі розвитку та змін кримінального права немає нічого безпідставного, немає стрибків, раптовостей та несподіванок. Навпаки, усе в ньому підкорено загальному, що властиве усій природі, закону поступового розвитку, за яким одна формація явищ породжується із другої, але де дві крайні формації, не втративши своєї родової схожості, докорінно різняться між собою [1, с. 10].

Правники середини ХУТТТ - початку XIX ст. не були одностайними у визначенні періодизації розвитку кримінального законодавства. Так, аналізуючи еволюцію кримінального законодавства, А. Ф. Бернер вважав, що кримінальне право всіх народів у своєму історичному розвитку пройшло три етапи: період помсти, період призначення покарань у вигляді досягнення суспільно-корисних цілей і період призначення покарань у вигляді відплати (кари), що сприяє суспільним цілям. А. Ф. Кістяковсь- кий окреслює три суттєво відмінні між собою уклади: а) уклад приватної помсти; б) уклад суспільного залякування; в) уклад суспільного виправлення та попередження.

Л. С. Белогриц-Котляревський поділяв історію розвитку кримінального права усіх народів на два етапи: 1) період приватних покарань і 2) період суспільних покарань. М. Ф. Владимирський- Буданов визначав періодизацію кримінального права як кримінального права Руської Правди, кримінального права Московської 
держави і кримінального права Російської імперії, але тісно пов'язував цей процес із генезисом якостей покарання, а саме:

1. період помсти й приватних композицій (викупів); 2) період покарань, що залякують; 3) період покарань, за ґрунтуються на ставленні в провину [2, с. 51-52].

Кровна помста була первісною ланкою приватного вирішення кримінально-правового конфлікту. Не торкаючись ґрунтовно зараз цієї складної історико-правової проблеми, зауважимо, що саме в ті стародавні часи закладалися підвалини обставин, що усували караність діяння. Так, нерідко траплялося, що чоловік убивав свою дружину, коли переконувався в супружній зраді, але родина загиблої не мстилася йому, визнавала покарання дружини чоловіком, якому вона зродила, справедливим. До таких обставин відносили ще й помсту в стані душевного хвилювання та при самообороні. Великою вдачею дослідників кримінального законодавства є те, що процес становлення й розвитку державності, і відповідно, приватних та публічних засад кримінального права Київської Русі можна частково прогледіти в стародавніх пам'ятках правової думки. Причиною появи цих витоків права, за точкою зору М. Ф. Владимирського-Буданова, було те, що русичі в ту епоху зустрілися з народом більш високою культури (візантійцями) і повинні були письмово, у формі договорів, встановлювати з ними правові відносини, й кримінально-правові відносини головним чином [3, с. 307].

Йдеться про перші договори стародавніх слов'ян (907, 911, 945 і 972 рр.), що, з одного боку, заклали основу на засадах рецепції візантійського права, відмови від кровної помсти або значного звуження її застосування необхідністю отримання дозволу на здійснення; з другого боку, ввели прогресивну систему майнових викупів (композицій), які, в свою чергу, розподілялися на користь потерпілого та поповнювали княжу (державну) казну (віра). Так, у ст. 4 договору 911 р. зазначалося, що якщо будь-хто вбиває (будь-кого) - русич християнина чи християнин русича, - нехай помре на місці скоєння вбивства. Якщо ж убивця втече, а виявиться заможним, то ту частину його майна, котра належить йому по закону, нехай візьме родич вбитого, але й жінка вбивці нехай збереже те, що належить їй за звичаєм. Якщо вбивця виявиться незаможнім, (і при тому він втік), то нехай опиниться під судом до тих пір, поки не буде знайдений (якщо ж буде знайдений), то нехай помре [4, с. 11-12].

Поступова заміна кровної помсти грошовою компенсацією знайшла свій розвиток у найважливішій пам'ятці раннього фео- дального права - Руській Правді (коротка редакція). До речі, на думку укладачів дев'ятитомного збірника "Российское законодательство X-XX веков" за загальної редакцією О. І. Чистякова, термін "русин" належить до мешканців сучасної України - півдня Русі, оскільки в XIII-XIV ст. більша частина осіб, що мешкали на півночі Русі і мали новгородське походження, іменувалися "горожанином" [5, с. 81-82]. Елементарні, казуїстичні заборонні кримінально-правові норми в цьому нормативному акті були основними. Але ми вважаємо, що навіть за часів Руської Правди природною була можливість вирішення конфлікту між злочинцем і потерпілим принаймні двома шляхами: кровною помстою або відмовою від неї і отримання в цьому випадку грошової компенсації. Т ак, ст. 1 Руської Правди передбачала, що в разі відмови від помсти родичі загиблого мали отримати 40 гривен. У ст. 2 зазначалося, що "...оже ли себе не можеть мьстити, то взяти ему за обиду 3 гривне, а летцю мзда", у ст. 3 "Аще лик то кого ударить батогом, любо жердью, любо пястью, или чашею, или рогом, или тилеснею, то 12 гривне; а ще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конець" [6, с. 27]. Тому небажання потерпілого удаватися до помсти, замінивши її грошовою компенсацією, в цьому контексті можна розглядати як першу згадку про примирення між скривдженим і кривдником у якості заохочувального припису. У сиву давнину сягають витоки права на необхідну оборону. Найперші згадування про право на необхідну оборону знаходимо в Біблії: "Обирайте собі міста, котрі були б у вас містами для переховування, куди могли б тікати вбивці, які вбили людину невмисно, . і ось який вбивця може тікати туди і залишатися живим: хто вбив ближнього свого без наміру, не бувши ворогом йому вчора й третього дня; хто діде із ближнім своїм у ліс рубати дрова, і замахнеться рука його з сокирою, щоб зрубати дерево, і зіскочить залізо з топорища, і влучить у ближнього, і він помре, - такий нехай тікає в одне з міст тих, щоб залишитися живим" [7, с. 166, 188].

Норми Руської Правди передбачали, з одного боку, позбавлення життя (вбивство) "татя" (крадія), який був пійманий на місці вчинення злочину навіть незважаючи на його соціальне положення, з іншого боку, ст. 38 встановлювала, що коли крадія тримали до світанку, то вести його на княжій двір на суд, але якщо такого крадія бачили зв'язаним та вбили, то нього треба було платити [6, с. 29]. У ст. 26 Правди Руської (просторова редакція) закріплено припис, про усунення відповідальності за удар мечем, а в разі образи з боку потерпілого. В. І. Сергеевич вважав, що раз удар мечем замінював відповідальність кривдника перед владою (12 гривен сплати), то він був приватною акцією, яка викликана станом сильного збудження скривдженого [5, с. 94].

Норми Руської Правди (коротка та просторова редакції) склали основу кримінального права раннього феодалізму на теренах України і, як бачимо, вже тоді мали, хай нерозвинуті та казуїстичні норми, що можна вважати паростками заохочувальних норм.

У XV-XVII ст. українські землі перебували під владою Польщі та Литви. Значну роль у розвитку кримінального законодавства в цілому та, зокрема, в питанні, що нас цікавить, відіграли Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр. Так, в остаточному розділі статуту 1529 р. "О злодействе" у ст. 20, 21 маються на увазі випадки необхідної оборони та затримання злочинця. Так, правила ст. 20 усували кримінальну відповідальність особи в разі, коли вона застала та вбила злочинця під час вчинення крадіжки з дому, під час боротьби та затримання останнього, але умовою такого рішення була наявність "околичних сусідів" як свідків та своєчасна заява - "назавтраж". Навпаки, в ст. 21 визначене своєрідне перевищення меж затримання злочинця: "Ест- либы хто злодея ранил при злодействе у своем дому; тогда его мает повести з лицом, што украл будет, до того пана, чий есть человек. А естлибы оный пан был далеко; тогда мает вести до двора господарского з лицом, который будеть ближшы, и то вра- ду оповедати. А естлибы оного ранного человека не вел до его пана, чий есть человек, ани до двора госпдарского, а держалбы в себе три дни, а он в его дому вмер, таковий головщину платит" [6, с. 81-82].

Положення Литовських статутів мали значний вплив на "Соборное Уложение" 1649 р., укладене в часи царювання великого князя Алексея Михайловича. Значна частина розділів та статей "Соборного Уложения" були буквальним перекладом чи досить точним перефразуванням Статутів. Разом з тим, "Соборное Уложение" 1649 р., безумовно, визначалося вищим ступенем розвитку кримінального законодавства. Так, розділи X, XXI уперше в історії кримінального законодавства досить детально регламентували відносини, що виникають з права на необхідну оборону й затримання злочинця. Так, ст. 88 розділу X "Уложення" не передбачала кримінального переслідування тому, "...кто татя с поличным убьет в доме своем, и того убитого тот час объявит окол- ным людем, и объявя, вести к записке в приказ. А будет кто за тем татем погонится с сторонними людьми и на дороге, или на поле, или в лесу тот тать изымати себя не даст, и учинит дратися, и того татя на погоне кто убьет до смерти, или ранит, и того убитого, или раненого татя с поличным, что он покрал, по тому же привести в приказ с погонщиками вместе" [8, с. 244-245].

Поява заохочувальних норм про необхідну оборону та затримання злочинця, безперечно, свідчить про поступове зростання правосвідомості й було позитивним явищем. Право за такі дії тлумачилися душе широко. Обороняти дозволялось як безпосередньо себе, так і іншу особу, життя і здоров'я, статеву свободу жінки, майно та ін. При цьому не тільки в разі затримання злочинця на місці злочину, а й у випадку його затримання при втечі, за умов надання свідчень інших людей та вкраденого майна його можна було вбити чи завдати тілесних ушкоджень. Таким чином, зазначені обставини не обумовлювалися якимось рамками й допускалися поза залежністю співвідношення нападу і своєчасності захисту.

Велике значення має розділ XXII "Соборного Уложения", де в ст. 12, 15, 18, 21, 22 у первісному вигляді появляються норми про обставини, що пом'якшують або усувають покарання в вигляді смертної кари. Про дійове каяття у вигляді допомоги у розкритті злочину йдеться у ст.22 цього розділу: "А будет он над кем смертное убийство учинит своим умышлением, без ведома того, кому он служит, и тот кому он служит, очищая себя, изымав его приведет в приказ, и про такое убийство сам известит, и тому, чей тот человек, того убийственного дела в вину не ставить, а человека его, который такое смертное убийство учинит, казнити сме- ртию" [8, с. 249-250].

Під час Г етьманщини в другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст., як зазначають В. Я. Тацій і А Й. Рогожин, суди, крім притаманних їм функцій, здійснювали примирення сторін. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з "добровільним прощенням" (угодою). Суд без порушення справи приймав документ про примирення (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, що розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували гетьманську адміністрацію й суд [9, с. 266].