Укладення про покарання кримінальні і виправні діяло до подій жовтня 1917 р., але за роки чинності неодноразово зазнавало суттєвої редакційної новації, що знайшли свій прояв у трьох редакціях (1857, 1866, 1885 рр.). Та найважливішим, на наш погляд, досягненням "Уложення" 1845 р. було чітке виділення з усього масиву кримінально-правових норм Загальної та Особливої частин, що інституціонально й функціонально співвідносяться як філософські категорії "загального та спеціального" та діють як єдиний кодифікований нормативній акт.

Настав час значних перетворень у судочинстві - судова реформа 1964 р. здійснила революційний прорив у кримінально- правовому судоустрою, чітко розмежувала матеріальне та процесуальне право, була проголошена рівність усіх перед законом, ліквідовувалися тілесні покарання для жінок, для чоловіків - "різки та шпіцрутени", вводилися суди присяжних і мирові суди, останні могли розглядати справи про злочини з максимальним покаранням до двох років позбавлення волі. Консерватизм і неприйнятність багатьох положень "Уложення" (в редакції 1885 р.) усвідомлювали прогресивні правники - Л. С. Белогриц-Котля- ревський, А. А. Жижиленко, А. А. Піонтковський (батько), А. Ф. Кіс- тяковський, В. Д. Спасович, Н. Д. Сергієвський, М. С. Таганцев,

І.  Я. Фойницький та ін. [18, с. 19].

Результатом складних досліджень у галузі кримінального права стало Кримінальне укладення 1903 р. - видатна пам'ятка кримінально-правової думки, яка за глибиною розробленості правових інститутів та якості законодавчої техніки займала гідне місце серед кращих зразків світового законодавства свого часу [10, с. 599].

На відміну від Укладення 1845 р., Кримінальне укладення 1903 р. значно вдосконалив інститут обставин, що виключають злочинність діяння. Так, не визнавалися злочинами: діяння, вчинені на виконання закону чи наказу, якщо наказ явно не передбачав чогось злочинного (ст. 44); діяння, вчинені при необхідній обороні проти незаконного посягання на особисті або майнові блага будь-якої особи (ст. 45); діяння, вчинене для порятунку особистого життя чи життя іншої особи від загрози, яка була невідворотна в той самий час іншим засобом (ст. 46), та ін.

Було підтверджено положення про незалежність від суду помилування і амністії. У ст. 72 вказувалося: "Оно непосредственно исходит от верховной самодержавной власти и может быть лишь действием монаршего милосердия. Сила и пространство действия сего милосердия, как изъятия из законов общих, определяется в том самом высочайшем повелении, или указе, или общем милостивом манифесте, которым смягчается участь виновных или же даруется им совершенное прощение" [19, с. 293]. У Кримінальному укладенні (1903 р.) частка кваліфікованих та привілейованих складів злочинів, порівняно з "Уложением" 1845 р., зросла майже до 46 % від загальної кількості злочинів, що визначені Особливою частиною.

У грудні 1917 р. на першому Всеукраїнському з'їзді Рад було проголошено, що Україна є федеративною частиною Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (далі - РСФРР) [20, с. 140]. З'їзд утворив у Харкові пробільшовицький уряд України - Народний Секретаріат. Але в той же час у Києві знаходився ще один український уряд - Центральна Рада. Утворився антагонізм двовладдя в Україні. Цей антагонізм переріс у 1918 р. у збройне протистояння, а потім - у громадянську війну, яка тривала до кінця 1920 р.

Центральна Рада тривалий час залишала чинним на території України кримінальне законодавство Російської імперії та Тимчасового уряду Росії, в той час як більшовицький уряд України, як і радянський уряд РСФРР, оголосив нечинними на своїй території кримінальне законодавство повалених урядів. В одному з перших кримінально-правових актів того часу - преамбулі Декрету № 1 РНК РСФРР "Про суд" - стверджувалося, що велика робоча й селянська революція знищує підвалини старого буржуазного порядку, який існував на експлуатації праці капіталом, і обумовлює необхідність докорінно зламати старі юридичні заклади та інститути, старі зводи законів, які були пристосовані до віджитих суспільних відносин [21, с. 8].

Вітчизняні науковці й практики приділяли значну увагу розробці основних інститутів кримінального законодавства. Проте самостійна творча робота українських фахівців була згорнута на підставі політичного рішення про централізацію та уніфікацію кримінального законодавства республік, що входять до складу РСФРР. Певний час в Україні допускалася можливість застосування кримінального законодавства Російської імперії в частині, яка не суперечить законам радянської влади. Проте в Україні творилися власні кримінальні закони, які були спрямовані, насамперед, на жорстку охорону революційних надбань пролетаріату та селянства в умовах громадянської війни 1917-1920 рр. Разом з розвитком національного кримінального законодавства трансформувався та зазнавав змін інститут заохочувальних кримінально-правових норм.

Перші радянські кримінально-правові норми встановлювались декретами російського уряду та передбачали, як правило, відповідальність за злочини проти держави, громадської безпеки, власності, у сфері службової та господарської діяльності та ін. У деяких нормах знаходять своє місце й заохочувальні кримінально- правові приписи.

Так, вперше в радянському кримінальному законодавстві з'являється інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності в разі вчинення особою закінченого злочину за умови вчинення нею схвальних, суспільно-корисних дій з самовикриття та викриття інших осіб, які вчинили цей злочин. Яскра-
 

 
вим прикладом такої позитивної поведінки в кримінальному праві є заохочувальний припис ст. 6 Декрету РНК РСФРР "Про боротьбу із хабарництвом", де було встановлено, що від переслідування за дачу хабара, якщо такий мав місце до видання цього декрету, звільняються особи, котрі у строк трьох місяців з дня видачі справжнього Декрету заявлять судовим органам про дачу ними хабара [22].Трохи згодом, зазначений припис був розвинутий у Декреті РНК РСФРР від 16 серпня 1921 р. "Про боротьбу із хабарництвом", яким особа, яка дала хабара, не карається, якщо вона своєчасно заявить про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво [23]. Надалі цей припис був відтворений у ч. 4 ст. 114 КК УСРР 1922 р., у котрій встановлювалося, що особа, яка дала хабара, не карається лише в тому випадку, якщо своєчасно зробить заяву про вимагання хабара або сприятиме розкриттю справи про хабарництво. У протилежному випадку вона карається позбавлення волі на строк до трьох років.

В умовах громадянської війни заохочувальні норми кримінального законодавства мали велике значення в запобіганні та профілактиці поширеним проявам дезертирства в Червоній Армії [24, с. 41-42]. Так, у ст. 1 постанови Ради робітничої та селянської оборони від 25 грудня 1918 р. "Про дезертирство" наголошувалося, щоб не припиняючи розпочатої боротьби з дезертирством, вижити заходів для того, щоб ті дезертири, котрі протягом двотижневого строку з дня опублікування особливого наказу з'являться в розпорядження військових влад, були звільнені від покарання; при цьому обов'язково тих, що добровільно з'явилися з відлучки, військових частинах ставили на особливий облік з тим, щоб у випадку нових порушень революційного обов'язку до них застосовувалась законна кара значно суворіша порівняно з винними в таких самих проступках та злочинах іншими солдатами Червоної Армії [25].

З приводу цього заохочувального припису Е. С. Тенчов зазначив, що запобігання випадкам дезертирства шляхом проголошення звільнення від кримінальної відповідальності дезертирів, котрі покаялися, виявилось у ті роки досить успішним та таким, що зумовило використання подібних заходів для збирання зброї, що в значній кількості незаконно зберігалась населенням [26, с. 9]. З цією метою Декретом РНК РСФРР від 17 жовтня 1921 р. "Про порядок реквізиції і конфіскації майна приватних осіб та товариств" установлювалося, що ". особи, котрі добровільно здадуть у строки, що встановлюються відповідними органами, наявну в них зброю, вибухову речовину, військове знаряддя, загалом підлягають звільненню від кримінальної відповідальності" [27].

Першою спробою узагальнення основних положень кримінального права радянського типу у вигляді кодифікованого нормативного акту було розроблено Наркомюстом РСФРР та видано в грудні 1919 р. "Керівні начала з кримінального права РСФРР" [28] (далі - Керівні начала). З виданням Керівних начал (керівник групи розробників - М. Ю. Козловський) Наркомюст УСРР рекомендував усім судовим закладам республіки керуватися ними "в порядку революційної соціалістичної правосвідомості", а з 4 серпня 1920 р. вони були офіційно введені в дію на території УСРР [29]. Керівні начала складалися лише з норм Загальної частини, мали вступ та вісім розділів: 1) про кримінальне право;

1. про кримінальне правосуддя; 3) про злочин і покарання; 4) про стадії здійснення злочину; 5) про співучасть; 6) про види покарання; 7) про умовне засудження; 8) про простір дії кримінального закону. Дослідники Керівних начал ґрунтовно зазначають, що вони були першим досвідом узагальнення радянського кримінального законодавства та судово-трибунальної практики за перші роки існування радянської влади [30, с. 126].

З точки зору досліджуваного питання зацікавленість викликають третій та сьомий розділи. У ст. 12 визначалися обставини, які суд повинен був враховувати під час призначення покарання. Судам і революційним трибуналам рекомендувалося "при обранні міри покарання в кожному конкретному випадку необхідно розрізняти: а) вчинення злочину особою, що належить до заможного класу, з метою поновлення, збереження, придбання яких- небудь привілей, пов'язаних, з правом власності, або незаможним у стані голоду та злиднів; б) вчинення злочину в інтересах поновлення влади пригноблюючого класу або з особистих інтересів; в) вчинення діяння в усвідомленні завданої шкоди або з неосвіченості чи несвідомо; г) вчинення діяння професійним злочинцем (рецидивістом) або в перший раз; д) вчинення діяння групою, зграєю, бандою або однією особою; е) вчинення діяння із застосуванням насильства над особою або без такого; ж) спрямоване діяння проти особи чи проти майна; з) виявлення особою, котра вчинила діяння, заздалегідь обміркований намір, жорстокість, злобу, підступність, хитрість або діяння, вчинене в стані запальності, з легковажності чи необережності". Тобто зазначені обставини не мали сучасного поділу на обтяжуючі та пом'якшуючі обставини. Очевидно, що вони викладені на протиставленні обтяжуючих та пом'якшуючих обставин у межах одного пункту. Як бачимо, не згадувались і тому не могли враховуватися визнання провини, каяття у вчиненому, відшкодування збитків та подібна суспільно-корисна, позитивна поведінка.