Якісно новим етапом у розвитку кримінального законодавства була епоха реформ Петра I. Артикул військовий 1715 р. був значним кроком у розвитку кримінального і кримінально- процесуального законодавства. Він поширював свої дії майже на всю лівобережну Україну. Фахівці з історії права вважають, що цей документ був не простим перекладом якогось іноземного військового статуту, а містив велику роботу з пошуку кращих законодавчих рішень, їх самостійне опрацювання з врахуванням національної специфіки. Вперше в кримінальному законодавстві з'являються сучасні терміни: "преступление, преступник" [10, с. 546].

Артикул військовий мав значну кількість кримінально- правових норм, які небезпідставно необхідно віднести до заохочувальних. Так, у арт. 123, 156, 157, 180 ретельно регулюються інститути необхідної оборони і крайньої необхідності. Уперше визначаються співвідношення захисту і нападу, одночасність зазначених дій, неможливість для особи, яка обороняється, втекти: ".уйти без опасения смертного не мог". Особа, що перевищила межі необхідної оборони, притягувалася до відповідальності, але ". понесе в начале достойные притчины мел к нужному оборо- нению, не животом, но по разсуждению судейскому жестоко, тюрьмою, штрафом денежным или шпицрутемном имеет быть нказан, купно же надлежит на него церковное покаяние положить" [11, с. 356-357]. Аналіз артикулів дозволяє відокремити норми, що стимулюють позитивну поведінку особи після вчинення злочину. Так, арт. 96 передбачає випадок добровільного повернення дезертира, ".оный по правде живота лишен не имеет быть". У петровські часи, як стверджують дослідники, окремими указами і маніфестами зазвичай оголошувалося про повне звільнення дезертира від кримінального покарання в разі його добровільної явки з повинною.

Загальновідомо, що Православна церква і, відповідно, держава негативно реагували на супружну зраду - "прелюбодеяние". Глава XII "О содомском грехе, о насилии и блуде" передбачала дуже суворі покарання винним у вигляді смертної кари чи довічного заслання на галери. Тому цікавим є припис-тлумачення до арт. 170 про примирення сторін: "Ежели невинной супруг за пре- любодеющую супругу просить будет, и с нею помиритца, или прелюбодеющая сторона может доказать, что в супружестве способу не может получить телесную охоту утолить, то мочно наказание умалить. Единаковое прелюбодейство також чинится, если холостой с девкою, а за другого сговоренною невестою смешает- ца" [11, с. 360].

Вперше в Артикулі військовому більш-менш системно викладені обставини, що пом'якшують покарання, а можуть взагалі його усунути. Так, згідно тлумачення арт. 195, визначено такі пом'якшуючі обставини: вчинення крадіжки в крайній голодній нужді, малозначність вкраденого, вчинення злочину неосудним чи малолітнім, а також значно пом'якшувало покарання не навмисне (необережне) вчинення будь-якого злочину.

Досліджуючи формування інституту звільнення від покарання в кримінальному праві України другої половини XVII-XVIII ст. Є. Шаломєєв відзначає, що в цей історичний період примирення з потерпілим та його родичами було досить поширеним суспільним явищем. Автор зазначає, що суди Гетьманщини активно застосовували такі процедури. Так, у 1693 р. Стародубський суд засвідчив примирення між убивцею та родичами загиблого. У рішенні зазначалося, що вони "того смертного вбивцю Гришка за смертне вбивство пробачили і замирилися". Аналогічне рішення зафіксоване Бориспільським судом у 1656 р.: "між вбивцею Юськом Рижом та батьком загиблого поєднання відбулося" [12, с. 136-137].

Разом з нормативним актом Російської імперії на теренах України діяли Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), збірник нормативних приписів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р., далі - Права), Універсали Гетьманської канцелярії, звичайне право запорізьких козаків.

Так, у арт. 25 розділу VII Прав передбачалася можливість примирення між потерпілим і злочинцем двома способами: за сприяння обраних сторонами "мирителей" або ж безпосереднім досягненням взаємоприйнятної угоди між ними. Примирення за допомогою "мирителей" не дозволялось, якщо воно прямо заборонялося нормами Прав. Наприклад, відповідно до п. 10 зазначеного артикулу, однією з причин, за наявності якої примирення не могло відбутися, було здійснення такого примирення без підписів самих сторін або спеціально уповноважених "мирителей", також п. 11 цього артикулу не визнавав примирення під тиском, неволячи і т. ін. Аналіз артикулів Прав свідчить про те, що примирення було підставою не лише звільнення від кримінального покарання, а й обставиною, що пом'якшувала таке покарання [13, с. 112].

Історія залишила нам пам'ятку про те, що в запорізьких козаків інколи розгляд кримінальної справи розпочинався з умовляння злочинців відмовитися від "лихих справ", покаятися в скоєному, принести присягу в церкві тощо. Так, у 1745 р. загін гайдамаків на чолі з ватажком Охтиркою промишляв у степу викраденням худоби в татарських чабанів. З коша були надіслані "нарочні" з пропозицією припинити крадіжки й покаятися в Січовій церкві. Гайдамаки прибули до Запорізької січі і присягнули в церкві надалі ніякого свавілля не чинити, після чого були прощені товариством [14, с. 98].

Остаточне встановлення протекторату Російської імперії над Україною було закріплено Указами Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (1764 р.), Маніфестом про ліквідацію Запорозької Січі (1775 р.). З цього часу кримінальне законодавство Російської імперії поширює свою дію на теренах сучасної України, за винятком деяких західних та північних земель, що знаходилися під юрисдикцією Угорщини, Польщі та Литви.

Часом просвіти вважають правління Катерини II. Здійснюються переклади видатних західноєвропейських філософів і юристів Гуго Гроція, Самуїла Пуффендорфа, Шарля Монтеск'є, Вільяма Блекстона, Чезаре Беккаріа та ін. Праці названих та інших представників просвітницько-гуманістичного напряму в кримінальному праві мали значний вплив на розвиток кримінального законодавства в другій половині XVIII та початку XIX ст. Прикладом рецепції західноєвропейських кримінально-правових норм був "Наказ комісії про складення проекту нового укладення, підготовлений імператрицею Катериною II" (1767 р.). З позицій досліджуваного питання, заслуговують на увагу ст. 240 і ст. 241 Наказу, які передбачали примат попередження злочину над покаранням за його вчинення. "Попередження злочину є намір і вінець доброго законоположення, яке є ні чим іншим, як мистецтвом доводити людей до самої досконалості чи залишати між ним, якщо цього виключити неможливо, щонайменше зло". Сучасні дослідники підкреслюють позитивний вплив Наказу на подальший розвиток кримінального законодавства. "На наш погляд, - підкреслює В. П. Коняхін, - не маючи статусу офіційного законоположення, Наказ скоріше за все мав рекомендаційний характер, проте в наступному відіграв позитивну роль у формуванні Загальної частини кримінального законодавства" [15, с. 33].

У "просвітницьку епоху" друкуються перші підручники з кримінального права, розробляються кримінально-правові вчення про злочин та покарання. З'являється "Уложения о наказаниях уголовных и исправительных (1845 р. і в редакції 1885 р.), у якому знаходить свій первісний поділ статей на Загальну і Особливу частини. Загалом можна стверджувати, що підготовка до прийняття "Уложення" 1845 р. не знала прецедентів у російському законотворенні. Була створена потужна група науковців на чолі з бароном Раденом, у яку входили І. Л. Делянов, О. М. Васильчі- ков, П. П. Шувалов, А. К. Тактой, І. А. Рибоп'єр, В. Н. Карамзін,

П. І. Дегай та ін. У ході підготовки було проаналізовано 15 чинних іноземних кодексів: шведський (1734 р.), прусський (1798 р.), австрійський (1803 р.), французький (1810 р.), баварський (1813 р.), саксонський (1838 р.) та інші, а також проекти прусського (1830 р.), баварського (1831 р.), шведського (1832 р.) кримінальних кодексів. Після розгляду Державною думою "Уложение" було затверджене 15 серпня 1845 р. Миколою I і набуло чинності з 1 травня 1846 р.

В "Уложении" 1845 р. склалася досить прогресивна, як на ті часи, концепція Загальної частини кримінального законодавства, що містилася в розділі 1. Так, з точки зору заохочувальних приписів слід зазначити, що вперше в розділі V п. 8 ст. 140 Укладення "Обставини, що в більш-менш пом'якшують вину, а разом з тим і жорстокість належного покарання" з'являється припис про добровільну відмову від закінчення злочину: "Если при самом содеянии преступления он почувствовал раскаяние или сожаление к жертве оного и по сему побуждению не совершил своего преднамеренного им зла, особливо же когда он удержал от того и своих сообщников". Але, на жаль, "Уложение" не розглядало цю обставини як таку, що виключає злочинність діяння, як це було у відношенні до необхідної оборони, крайньої необхідності (ст. 98, 106, 107). Крім зазначеної обставини, пом'якшуючими покарання та такими, що свідчили про явку з повинною особи були п. 1 ст. 140, що передбачав, коли винний добровільно, до того як саме на нього впаде підозра, з'явиться в суді чи до іншого начальника та щиросердно, добровільно зізнається у вчиненому злочині; п. 2, 3 ст. 140, де дії винної особи повинні були складатися із повного визнання своєї провини та вказівки на інших співучасників цього злочину; п. 9 ст. 140, де вказується на відвернення винним наслідків злочину, повне відшкодування завданої шкоди. У ст. 141 передбачалося, що при наявності одного чи декількох із зазначений у ст. 140 обставин, суд може трохи зменшити кримінальне покарання [16, с. 193, 201].

Характерною рисою кримінального законодавства Російської імперії було те, що суди не мали повноважень звільнення від кримінальної відповідальності. У ст. 158, 159 "Уложення" визначалося: "Во всех сих случаях и в других необыкновенных, по чрезвычайности своей заслуживающих особенного уважения, обстоятельствах, суды первой и второй степеней, не приводя своих заключений о следующем виновному наказании в исполнение, представляет оные, по установленному порядку подчиненности, на усмотрение Правительствующего Сената, рассуждая о смягчении наказания подсудимых, может, когда признает нужным, по уважению к ст. 157, а равно и других особого внимания заслуживающих обстоятельств, ходатайствовать пред императорским величеством об уменьшении или перемене определяемого законом наказания" [16, с. 206].

Таким чином, кримінальне законодавство того часу, що діяло на теренах сучасної України, значною мірою заохочувало осіб, які вчинили злочин, до позитивної посткримінальної поведінки у вигляді визнання своєї провини, явки із зізнанням, дійового каяття, видачі інших співучасників злочину, допомоги в розслідувані кримінальних справ і їх розгляду в судах та інше. За цих умов гарантувалося значне пом'якшення покарання, а у виключних випадках, за клопотанням сенату, імператор міг взагалі звільнити таку особу від кримінального переслідування.

Взагалі кримінальне покарання не призначалось у зв'язку з примиренням зі скривдженим. У ст. 162 зазначалось, якщо в злочинах чи проступках є підстави розглядати їх лише за жалобою потерпілої особи (справи приватного обвинувачення), то вони підлягають закриттю у зв'язку з примиренням потерпілого з винним. Ця стаття мала перелік з 15 злочинів, де таке примирення не допускалося.

Особлива частина "Уложення" опанувала розділ 2 нормативного акту. Вона мала яскраво окреслену класову структуру, як з погляду соціальної цінності об'єктів кримінально-правової охорони, так і співвідношення та зіставлення кримінально-правових санкцій. Щодо досліджуваного питання слід зазначити, що спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності вона не мала. Але досить детально була структурована на кваліфіковані та привілейовані склади злочинів. Так, на думку Т. О. Лесні- євськи-Костаревої, із 2023 статей Особливої частини зазначені види складів злочинів мали близько 36 % [17, с. 108-109].