Не вдаючись до аналізу різноманітних поглядів на правову природу деяких кримінально-правових інститутів та норм, зазначимо, що до заохочувальних норм Загальної частини, за деякими винятками, відносилися: ст. 15 "Необхідна оборона"; ч. 4 ст. 15 "Затримання особи, яка вчинила злочин"; ст. 16 "Крайня необхідність"; ст. 18 "Добровільна відмова від вчинення злочину"; ст. 25-1 "Умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці"; пп. 1, 8 ст. 40 "Обставини, що пом'якшують відповідальність"; ст. 44 "Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом"; ст. 45 "Умовне засудження"; ст. 46-1 "Відстрочка виконання вироку"; ст. 50 "Звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання"; ст. 51 "Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення, примусових заходів виховного характеру або громадського впливу"; ст. 52 "Умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким"; ст. 52-2 "Умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці"; ст. 53 "Умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким покаранням щодо осіб, які вчинили злочин і віці до вісімнадцяти років"; ст. 54 "звільнення від відбуття покарання".

Очевидно, що абсолютна більшість (понад 75 %) вказаних заохочувальних норм відносилася до т. зв. позитивної посткримі- нальної поведінки особи. Проте ця обставина не принижує значення соціально-схвальної, правомірної поведінки по боротьбі зі злочинними (суспільно-небезпечними) проявами шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, кого затримують при усуненні небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам інших громадян.

Тому велику соціальну цінність мали заохочувальні кримінально-правові приписи про обставини, що виключають злочинність діяння. Український законодавець зробив значний крок уперед у визначенні поняття, умов правомірності необхідної оборони, у визначенні перевищення меж необхідної оборони, вперше дії по затриманню особи, яка вчинила злочин, за правовими наслідками прирівнювалися до необхідної оборони, більш витонченим стало поняття крайньої необхідності та умови її правомірності. У юридичній літературі іноді ставлять під сумнів віднесення обставин, що виключають злочинність діяння, до інституту заохочувальних норм. Точки зору дослідників заохочення в кримінальному праві поділилися на взаємовиключні. Так, В. М. Галкін, М. І. Загородніков, І. Е. Звечаровський, Н. М. Кропачев, М. О. Стручков та інші не визнають зазначені обставини заохочувальними нормами. Навпаки, В. М. Баранов, Ю. В. Баулін, Ю. В. Голік, В. О. Єлеонський, А. Б. Сахаров та інші вважають, що саме обставини, що виключають злочинність діяння, є яскравим прикладом заохочення активної соціально-схвальної поведінки особи у кримінальному законодавстві.

Ми вважаємо, що необхідна оборона, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність є яскравим прикладом "наднормативної поведінки", що потребує заохочення у вигляді виключення кримінальної відповідальності. Звузити заохочення тільки до "позитивної посткримінальної поведінки особи" - значить відверто збіднити його зміст і соціальну цінність у кримінальному законодавстві. Дійсно, норми, які заохочують позитивну посткримінальну поведінку особи в системі заохочувальних норм, займають велике, але не виключне місце. З точки зору соціальної цінності для суспільства й держави більш важливими є норми, які стимулюють прояв громадянами активної життєвої позиції щодо протидії злочинним проявам. Вони свідчать про високу суспільну свідомість особи. Більше того, вимагають від громадян при захисті охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони. Добровільне використання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність нерідко завдають фізичної та майнової шкоди, можуть завдати шкоди здоров'я, життя. У зв'язку з цим адресатами заохочувальних норм, які стимулюють соціально-правову активність, як правило, є громадяни з високими особистими якостями - почуттями відповідальності, справедливістю, боргу. Суспільно-схвальна поведінка осіб, яка врегульована приписами про обставини, що виключають злочинність діяння, є формою реалізації позитивної відповідальності в кримінальному законодавстві. Треба погодитися з Ю. В. Бауліним, який зауважує, що ці норми закликають впливати на свідомість та волю суб'єктів таким чином, щоб останні прагнули, не побоюючись бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані з завданням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, ґрунтуючись при цьому на суб'єктивному праві, юридичному обов'язку або службовому повноваженні; підставою заохочення в даному випадку є специфічний правомірний вчинок [39, с. 90].

Вперше добровільна відмова від вчинення злочину зайняла самостійне місце серед заохочувальний приписів Загальної частини. Проте її стимулюючий заряд на остаточну відмову від злочинного діяння, на нашу думку, був використаний неефективно. Зауваження викликають, принаймні, дві позиції. По-перше, заохочувальний вплив цієї норм нівелюється вказівкою про можливість кримінальної відповідальності в тому разі, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину. Така редакція була малосприятливою в стимулюванні бажаної відмови від доведення злочину до кінця у зв'язку з тим, що пересічному громадянину важко усвідомити, чи загрожує йому кримінальна відповідальність. По-друге, непослідовним уявляється кримінальне переслідування особи, що відмовилася від вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але притягується до відповідальності за менш тяжкі злочини, які фактично вчиняє в попередніх діях. Зазначені недоліки законодавчої конструкції добровільної відмови значною мірою впливали на попереджувальну функцію цієї заохочувальної норми.

КК УСРР 1960 р. значною мірою розгалузив та вдосконалив приписи, що заохочують до позитивної посткримінальної поведінки особу, яка вчинила злочин та відбуває покарання. Проте яскраву виразність позитивна посткримінальна поведінка знайшла тільки у п. 1 і п. 8 ст. 40, де в якості обставин, що пом'якшують відповідальність, вказані "відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди" і "щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину". Крім того, ч. 2 ст. 40 визнавала, що при призначенні покарання суд може враховувати і інші пом'якшуючі обставини. Вищезазначені обставини свідчили про дійове каяття й впливали на оцінку суспільної небезпечності винної особи. На жаль, ефективність впливу їх на вибір виду і міри кримінального покарання була незначною [40, с. 182].

Знайшли свій подальший розвиток умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покарання та заміна покарання на більш м'яке. З'явилися раніше невідомі інститути і норми про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці (ст. 25-1), про умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Заохочувальний характер цих приписів є безперечним, про позитивну посткримінальну поведінку можна зробити висновок з тлумачення норм [41, с. 10]. Так, законодавець вживає як сукупну оцінку судом позитивної поведінки "можливість виправлення і перевиховання особи без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду". Майже аналогічно вирішувалось питання щодо застосування відстрочки виконання вироку і звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення, примусових заходів виховного характеру або громадського впливу, де у цій якості вказувалось, якщо буде визнано, що виправлення і перевиховання можливе без застосування кримінального покарання.

Всі види звільнення від кримінальної відповідальності і покарання носили яскраво виражений умовний характер і пов'язувалися з покладенням на звільнену особу визначених у вироку суспільно-корисних обов'язків. Так, при відстрочці виконання вироку суд може зобов'язати засудженого в певний строк усунути заподіяну шкоду, піти на роботу або навчання, не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місця проживання, повідомляти ці органи про зміну місця роботи або навчання, періодично з'являтися для реєстрації та ін.

Особлива частина КК УСРР 1960 р. містила заохочувальні приписи у вигляді спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності. Усі вони були обов'язковими для суду і безумовними для звільненого. Наявність заохочувальних приписів у ч. 2 ст. 56 "Державна зрада" і ч. 3 ст. 57 "Шпигунство" пояснюється використанням державою заохочувального впливу на відповідних осіб, щоб уникнути завдання значної шкоди суверенітету, територіальній недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України в період "холодної війни", запобігти вчиненню особливонебезпечних злочинів проти держави, ефективно вести профілактичну роботу в цьому напрямі. Так, у заохочувальному приписі ч. 3 ст. 57 зазначалось: "Звільнюється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, але добровільно припинила злочинну діяльність і повідомила органам влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернене нанесення шкоди інтересам Україні".

На самовикриття і викриття осіб, котрі отримали хабара, підвищенню ефективності боротьби кримінально-правовими засобами з хабарництвом спрямований заохочувальний припис ч. 3 ст. 170 КК, в якому зазначено, що особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо після дачі хабара вона добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї. З огляду на високу природну латентність хабарництва, а за даними багатьох дослідників вона наближається до 98-99 % [42, с. 12-13], існування цієї заохочувальної норм є виправданим і ефективним засобом протидії хабарництву.

Профілактичний потенціал кримінального законодавства був використаний також Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 серпня 1987 р., коли в чинному КК УРСР заохочувальними нормами передбачалися приписи, які стимулюють осіб, котрі вчиняють незаконні придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів чи вживають їх, зупинитися, щиросердно заявити правоохоронним органам чи лікареві про те, що трапилось. Ст. 229-10 КК УРСР визначила: "Особа, яка добровільна здала наркотичні засоби, психотропні речовини і вказала джерело їх придбання чи сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконні їх вироблення, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання (частина 1 статті 229-1, частина 1 статті 229-6, стаття 229-8 цього Кодексу).

Звільняється від кримінальної відповідальності за незаконні вироблення, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання вжитих наркотичних засобів або психотропних речовин (частина 1 статті 229-6) особа, яка добровільно звернулася до медичного закладу і розпочала лікування від наркоманії".