Проте значною законодавчою новиною було визначення у ст. 15 необхідної оборони. "Не застосовується покарання до особи, котра здійснила насилля над нападником, якщо це насилля явилось у даних умовах необхідним засобом відбиття нападу або засобом захисту від насилля над ним чи іншою особою, та якщо здійсненне насилля не перевищує меж необхідної оборони". У цьому визначенні інститут необхідної оборони був спрямований виключно проти посягань на особистість. Деякі автори здійснюють широке тлумачення цієї норми, вказуючи, що малися на увазі не тільки життя і здоров'я особи, а й особисті права, зокрема право власності [21, с. 62]. Керівні начала мали й інші вади. Так, тільки непослідовністю можна пояснити відсутність поняття перевищення меж необхідної оборони і крайньої необхідності. Таким чином, змінилася соціальна оцінка необхідної оборони, яка була сформульована як заохочувальна норма, тоді як у дорадян- ському кримінальному законодавстві вона розглядається як гарантія свободи особистості. З цього приводу М. С. Таганцев зазначав, що необхідна оборона є природним правом людини, і ця природність є підставою законності оборони; це є однією з форм прояву боротьби за існування, що охоплює все мироутворення. Це право не створюється державою, а тільки визнається та санкціонується нею [31, с. 419].

Досить детально регламентувався інститут умовного засудження. У національному кримінальному законодавстві дорадян- ського періоду не було цього інституту. Проте ідею умовного засудження жваво дискутували видатні криміналісти того часу - П. А. Ананьєв, С. К. Гогель, О. О. Жижиленко, А. А. Піонтковсь- кий (батько), І. Я. Фойницький, М. С. Таганцев, М. С. Тимашев та ін. Гуманістичні погляди на інститут умовного засудження цих дослідників були закладені в ст. 26, де зазначалось: "Коли злочин, за який судом призначено покарання у вигляді взяття під варту, вчинений засудженим: 1) вперше та притому, 2) за виключно тяжким ступенем життєвих обставин, 3) коли небезпечність засудженого для суспільства не потребує негайної його ізоляції, - суд може застосувати до нього умовне засудження, тобто постановити про незастосування обвинувального вироку до виконання до вчинення засудженим тотожного або однорідного з вчиненим діяння. При повторності такого діяння умовне засудження втрачає свій умовний характер, і первинний вирок негайно приво- диться до виконання". Пробілами в правовому регулюванні умовного засудження були невирішеність питання про підстави та межі застосування умовного засудження, терміни виправного строку, контролі за поведінкою умовно засуджених осіб. Проте, як слушно зауважує В. А. Ломако, законодавець уже тоді розумів умовне засудження як своєрідне обмеження репресивності в боротьбі зі злочинністю [32, с. 5].

Керівні начала стали основою Загальної частини Кримінального кодексу Української Соціалістичної Радянської Республіки (далі - КК УСРР). Проте, відомо, що перший КК УСРР, що набув чинності 23 серпня 1922 р., не став повною мірою результатом правотворчості українського законодавця, а був привнесений із зовні, із сусідньої імперської держави, що стояла на шляху уніфікації законодавства в галузі боротьби зі злочинністю [33, с. 49]. У КК УСРР ми знаходимо лише незначну кількість заохочувальних норм про: добровільну відмову (ст. 14), необхідну оборону (ст. 19), крайню необхідність (ст. 20), умовне засудження (ст. 36-37), умовно-дострокове звільнення від відбуття кримінального покарання (ст. 52-55) [34].

Так, у ст. 14 добровільна відмова визначалась як замах, що був не доведений до кінця з власних спонукань особи та карався у випадку, якщо фактично вчинене містило злочин. Статті 19-20 містили вказівку про некараність діянь, що вчиненні в стані необхідної оборони та крайньої необхідності. Проте якщо поняття необхідної оборони та перевищення її меж фактично не розкривалися, цього не можна сказати про крайню необхідність: "Не підлягає покаранню кримінально-каране діяння, яке вчинене для порятунку життя, здоров'я або іншого особистого чи майнового блага, свого чи іншої особи від небезпеки, котра була невідворотна за даних обставин іншими засобами, якщо завдана шкода є менш важливою порівняно з охоронюваним благом". Не торкаючись зараз очевидних вад цього поняття зазначимо, що воно було дієвим заохочувальним приписом, спрямованим на протидію суспільно-небезпечним посяганням та злочинам.

Не мав аналогів у раніше чинному кримінальному законодавстві інститут умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання. Згідно зі ст. 52, він міг бути застосований лише до осіб, котрі виявили своє виправлення, та полягав у умовно-достроковому звільненні або повному звільнення від відбуття покарання, або заміні на примусові роботи без утримання під вартою на весь строк покарання або його частину, що застосовувався судом, який постановив вирок. Клопотання про дострокове звільнення могло бути порушено самим засудженим, його близькими, організаціями, закладами та посадовими особами, але не раніше відбуття половини строку покарання. Прогресивність і гуманізм цього інституту були очевидні [35, с. 123].

Особлива частина КК УСРР 1922 р. неефективно використовувала заохочувальні приписи, що існували в попередній період. Вона запозичила тільки один випадок звільнення, що передбачався в ч. 4 ст. 114 КК: "Особа, яка дала хабара, не карається лише в тому випадку, якщо своєчасно зробить заяву про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво. У протилежному випадку вона карається позбавленням волі на строк до трьох років". Проте залишилися забутими заохочувальні приписи про звільнення від кримінальної відповідальності при поверненні у військові частини дезертирів та добровільній здачі органам влади зброї та вибухової речовини.

Деякі заохочувальні приписи знайшли своє закріплення в Кримінально-процесуальному кодексі України 1922 р. Встановлювалося, що кримінальне переслідування не може бути порушено, а порушене не може бути подовжене й підлягає закриттю на будь-якій стадії процесу:...2) за примиренням обвинуваченого з потерпілим у справах, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, за винятком випадків, вказаних у ст. 10 і ст. 11 цього кодексу. Відповідно до ст. 10 КПК справи про злочини, передбачені ст. 103 "Самоуправство", ч. 1 ст. 157 "Умисне нанесення ударів, побоїв або інша насильницька дія, що спричинила фізичний біль", ст. 172 "Образа", ст. 173 "Образа, що нанесена в розповсюджуваних чи публічновиставлених періодичних виданнях", ст. 174 "Наклеп", ст. 175 "Наклеп, що розповсюджений у друкованому чи іншому виданні", порушувались не інакше як за скаргою потерпілого і підлягали закриттю у випадку примирення його з обвинуваченим. Ст. 10 УПК поновлювала дію інституту примирення потерпілого з винним лише із вузького кола злочинів. Більше того, встановлювалося, що таке примирення можливе лише до вступу вироку у законну силу, а ч. 2 зазначеної статті ще й передбачала охорону публічного інтересу в таких справах шляхом визначення випадків участі прокурора в розгляді справ у суді. У такому разі справа не могла бути закрита за примиренням потерпілого з обвинувачем [36].

Утворення у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - СРСР) визначило необхідність прийняти 31 жовтня 1924 р. Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а відповідно й нового Кримінального кодексу УСРР 1927 р. Проте значних новацій кримінальне законодавство не зазнало, тому що соціально-політична ситуація в країні до моменту прийняття кодексу принципово не змінилася [18, с. 626]. Кримінальний кодекс УСРР був прийнятий 8 червня і введений у дію з 1 липня 1927 р. [37]. Цей кодекс увійшов в історію як кримінально-правова база сталінського тоталітаризму. Тому було марним чекати від нього значного розвитку заохочувальних кримінально-правових приписів, як у цілому й проявів гуманізму в кримінально-правовій політиці.

Не зазнали змін порівняно з КК УСРР 1922 р. кримінально- правові норми про добровільну відмову від вчинення злочину (ч. 2 ст. 17), а також приписи про необхідну оборону (ч. 1 ст. 13) і крайню необхідність (ч. 2 ст. 13). Проте помітною своєрідністю за обсягом і внутрішньою побудовою нормативного матеріалу виділявся розділ 6 "Умовне засудження і умовно-дострокове звільнення". По-перше, зазначені норми отримали підвищений статус самостійного розділу Загальної частини КК. По-друге, він охоплював не тільки безпосередньо кореспондуючі йому загальносоюзні приписи про умовно-дострокове звільнення, що передбачались у розділі IV Основних начал, а й норми про умовне засудження у ст. 36-37 розділу III Основних начал 1924 р. По- третє, український законодавець змінив погляд щодо юридичної природи умовного засудження. Якщо раніше останнє розглядалося як вид кримінального покарання (п. г) ч. 1 ст. 32 КК 1922 р.) або як особлива форма застосування заходів соціального захисту (ст. 36 Основних начал), то в КК УСРР 1927 р. - як самостійна форма звільнення від реального застосування вказаних заходів. Про це свідчить зміст ст. 50 КК, де зазначалось, що якщо протягом призначеного судом іспитового строку засуджений не вчинить нового, не менш тяжкого або однорідного злочину, вирок суду вважається таким, що втратив чинність, а умовно-засуд- жений визнається особою, яка не судилася.

Виділяється більш жорсткою редакцією заохочувальний припис, що міститься в примітці до ст. 106 КК "Дача хабара і посередництво у хабарництві". Так, на відміну від аналогічного припису КК УСРР 1922 р., де заохочення хабародавця, котрий своєчасно зробить заяву про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво, було імперативним, обов'язковим, то, навпаки, звільнення від відповідальності хабародавця у КК УСРР 1927 р. носило необов'язковий, дискреційний характер. На цю обставину посилаються, зокрема, укладачі КК, котрі зазначають, що суд за наявності в справі умов, що передбачені у примітці до ст. 106, може звільнити від заходів соціального захисту як хабародавця, так і посередника, але не зобов'язаний до цього законом [37, с. 106].

Звертає на себе увагу, що умовою звільнення осіб від кримінальної відповідальності за дачу хабара, було: а) покладення на них обов'язку доведення, що у відношенні до них мало місце вимагання хабара або б) якщо добровільним і своєчасним повідомленнями вони сприятимуть розкриттю справи про хабарництво. Інших випадків звільнення від застосування заходів соціального захисту, передбачених в Особливій частині КК УСРР 1927 р., немає. Таким чином, можна погодитися з дослідниками історії розвитку кримінального законодавства радянського періоду, що Особлива частина КК УСРР 1927 р. характеризувалась посиленням кримінальної репресії [35, с. 127].

Наступним кодифікованим кримінальним законом УСРР став, прийнятий 28 грудня 1960 р. і введений у дію з 1 квітня 1960 р., Кримінальний кодекс УСРР 1960 р. (далі - КК УСРР 1960 р.) [38]. Його прийняттю передувала кодифікація Загальної частини радянського кримінального законодавства 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р. (далі - Основи) регламентували найважливіші й принципові питання та складалася з чотирьох розділів (47 статей): розділ I "Загальні положення", розділ II "Про злочин", розділ Ш "Про покарання", розділ IV "Про призначення покарання і про звільнення від покарання". Проте Загальна частина КК УСРР 1960 р. не була тотожна Основам і значно перевершувала їх за обсягом нормативного матеріалу.

Значною мірою позитивні зміни в кримінально-правовій політиці, відхід від тотальної криміналізації, принципи гуманізму та економії кримінальних заходів зумовили нові підходи до формування інституту заохочувальних норм у КК УСРР 1960 р. За нашими підрахунками, створено не менше ніж 17 заохочувальних приписів у Загальній частині і 6 - в Особливій частині КК 1960 р.