Норми права є первинною складовою в правовому регулюванні суспільних відносин. Необхідно підкреслити виключну роль норми права як системоутворювальної основи, з якою пов'язані всі компоненти правової системи. "Процес формування і реалізації права, законодавство, усі юридичні поняття й конструкції і навіть теорія, - підкреслює В. К. Бабаєв, - у своїй основі, прямо чи опосередковано, мають правову норму" [60, с. 63].

У теорії права сталим є положення про норму права як первинний елемент права, її структурність зумовлює якісну характеристику, визначеність законодавства, його окремих галузей, а також конкретних компонентів правової конструкції (гіпотези, диспозиції, санкції) [61, с. 118]. Це ствердження повною мірою стосується й заохочувальних кримінально-правових норм.

Усвідомлення заохочувального впливу в кримінально-правовому регулюванні передбачає необхідність встановлення внутрішньої структури заохочувальних норм, взаємозалежності і взаємодії елементів цієї структури. Без аналізу внутрішньої побудови заохочувальної норми неможливо в цілому охарактеризувати специфіку позитивної, соціально-схвальної поведінки в кримінальному законодавстві. Проблема структури кримінально-правової заохочувальної норми в проведених дослідженнях вирішується по різному, а іноді й взаємовиключно.

Найбільш поширене положення про триланкову структуру кримінально-правової норми: гіпотезу, диспозиції і санкцію. При цьому гіпотеза визначає умови, за наявності яких норма починає діяти, та суб'єкти кримінально-правових відносин. Диспозиція містить зміст поведінки суб'єктів кримінального правовідношен- ня, суспільно-значущу дію чи бездіяльність. Санкція традиційно вказує на вид і міру правового впливу, що може бути застосований у разі визначеної поведінки. Зазначена структура правової норми є класичною, ідеальною моделлю, законодавчою конструкцією і схематично може бути виражена формулою "якщо - то - інакше" [62, с. 180]. Ця скорочена формула застосовується в усіх випадках, де поведінка суб'єкта оцінюється з позиції імперативного методу правового регулювання. Розглядаючи зазначену проблему, не може бути норм права, що не містять моделі бажаної поведінки, її юридичних наслідків та умов, за наявності яких вказані наслідки наступають. Саме в цьому є сенс визнання трьох елементів у структурі будь-якої норми незалежно від характеру правового впливу (заборонного чи заохочувального).

По відношенню до заборонних кримінально-правових норм заохочувальні норми є похідними, вторинними. Вони породжуються й розвиваються в рамках основного кримінально-правового відношення, що виникає у зв'язку з учиненням певного злочину. За межами цих відносин ні в часі, ні в просторі заохочувальні кримінально-правові відносини не існують і існувати не можуть. Вони за певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціально-схвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави у вигляді уповноважених органів (судів) усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження.

В. М. Галкін запропонував розглядати заохочувальні кримінально-правові норми в структурному вигляді, що складається тільки з гіпотези - вказівку на вид заохочувальної поведінки та диспозиції - обов'язок або повноваження визначеного органу застосувати заохочення [45, с. 94]. В. М. Баранов також вважав, що модель заохочувальної норми для кримінально-правової виключень складається з двох ланок: гіпотези та диспозиції. При цьому гіпотеза як структурний елемент заохочувальної норми повинна включати в себе підвищені показники, результати, досягнуті успіхи або модель бажаної поведінки, а також коло суб'єктів заохочувального правовідношення. До диспозиції він відносив види заохочення. Що стосується санкцій, то вони, на думку автора, не можуть визнаватися структурним елементом заохочувальної норми і виносяться за межі правової норми або визначаються в інших юридичних актах. Такі санкції, як примусові заходи, слід застосовувати по відношенню до компетентних посадових осіб, які мали право реалізувати відповідне заохочення в тих випадках, коли вони з будь-яких причин не призначили або призначили безпідставно, або такі стимулювальні засоби призначалися з порушенням установленого порядку [63, с. 47-48].

Точки зору В. М. Галкіна і В. М. Баранова повністю узгоджуються із загальним вченням про норму права і тому неодноразово піддавалися критиці. Так, не зовсім коректним є переміщення В. М. Галкіним фактичного змісту диспозиції (вид заохочувальної поведінки) в гіпотезу, крім того, чітко не визначено місце самого заохочення в структурі норми. Цей самий недолік, у більш розгорнутому вигляді, допускає В. М. Баранов, коли до змісту гіпотези включає підвищені показники, результати, досягнуті успіхи або модель бажаної поведінки. Непереконливими є роздуми автора щодо санкції, яка незрозуміло як опинилася поза структурою заохочувальної норми, та введення до змісту диспозиції видів заохочення. У поєднанні в заохочувальній нормі одночасно заохочення (диспозиція) і заборони (санкція поза змістом) перетворює її в дивний вид "заохочувально-заборонної норми", що ставить під сумнів авторську позицію щодо самостійного характеру заохочувальних норм.

Більш узгоджену і виважену позицію щодо структури заохочувальної норми займає Р. А. Сабітов. Зокрема, він вважає, що будь-яка заохочувальна норма повинна мати вказівку на: 1) позитивну поведінку, яка заохочується (диспозиція); 2) позитивні, сприятливі для особи наслідки зазначеної в диспозиції позитивної поведінки (заохочення); 3) умови, за наявності яких заохочувальна норма застосовується (гіпотеза) [64, с. 83]. За деякими зауваженнями, з цією позицією можна погодитися. Але, по-перше, зміст гіпотези необхідно доповнити суб'єктами заохочувального правовідношення; по-друге, слід скоригувати послідовність структурних елементів і на перше місце поставити гіпотезу; по-третє, критично поставитися до твердження, що в багатьох стимулюва- льних нормах місце санкції займає заохочення.

Ю. В. Баулін і І. Е. Звечаровський, аналізуючи внутрішню структуру заохочувальної кримінально-правової норми, приєднуються до точки зору про її тричленну структуру, але загострюють питання щодо визнання в структурі "заохочувальної санкції" [39, с. 113-115; 49, с. 76-80]. До речі, усі дослідники що визнають триланкову структуру заохочувальної норми природно наштовхуються на визначення санкції. У юридичній літературі це питання вирішується по-різному. Так, на визнанні "заохочувальних санкцій" не заперечують В. Н. Кудрявцев, Ф. Н. Фаткуллін, але проти застосування цього терміну в заохочувальній нормі виступають Р. А. Сабітов, І. А. Тарханов. Так, В. Н. Кудрявцев, аналізуючи стимулюючий аспект права, відзначає, що коли засоби заохочення прямо передбачені у правових нормах як фактичний і юридичній наслідки правомірної поведінки, то можна констатувати застосування заохочувальних санкцій [65, с. 236].

На наш погляд, термін "заохочувальна санкція" правильний і єдино можливий у визначенні юридичних наслідків правомірної поведінки в кримінальному законодавстві. Неприйняття на фаховому рівні терміна "заохочувальна санкція" зумовлюється багаторічним, традиційним розумінням санкції як негативним наслідком протиправної поведінки [66, с. 8-9]. Перебороти таке уявлення дуже складно. Ми повністю підтримуємо точку зору Ю. В. Бауліна, що подібний підхід дещо однобічний. Він не враховує, що реалізація кожної норми як проміжної цілі завжди мають сприятливі чи несприятливі наслідки для тих суб'єктів, на яких розповсюджує свою дію норма права. Переважна ж частина вчинків з реалізації норм права тягне саме сприятливі правові наслідки. Якщо ж погодитися з тим, що санкція забезпечує державними засобами виконання диспозиції, то до переліку таких засобів повинні включатися й заохочувальні санкції [39, с. 114].

Погляд на санкцію, як на виключну міру державного примусу, не повністю відповідає якісному стану правої системи сучасної України як соціальної, правової держави. Підвищення стимулю- вальної ролі національного права в аспекті заохочення соціально- схвальної правомірної поведінки та впливу на суспільні відносини, безумовно, тягнуть якісні зміни в структурі правової норми. Це стосується насамперед впливу на правосвідомість особи такого структурного елементу норми права як санкція. Зараз усе більше дослідників схиляються до визнання правової значущості позитивної, схвальної суспільством і державою поведінки особи та її правових наслідків. Але стале уявлення про санкцію до цього часу майже не змінюється. Тому слід погодитися із І. Е Звеча- ровським, Н. М. Кропачовим та А. Н. Тарбагаєвим, що кримінально-правова поведінка як різновид правової поведінки включає в себе не тільки протиправне, а передусім кримінально- правомірну поведінку. Дотримання кримінально-правових норм, виконання їх заохочувальних приписів здійснюється в рамках регулятивних правовідносин та має не тільки самостійну цінність по відношенню до застосуванню санкцій шляхом реалізації охоронних правовідносин, а є переважним, соціально-схвальним, основним варіантом кримінально-правової поведінки, що стимулюється застосуванням заохочувальних санкцій [67, с. 179-181].

Щоб зрозуміти, як саме заохочувальна кримінально-правова норма стимулює позитивну, соціально-схвальну поведінку в кримінально-правових відносинах, необхідно, на наш погляд, розкрити взаємозалежність і взаємодію внутрішньої структури заохочувальної кримінально-правової норми: гіпотези, диспозиції і заохочувальної санкції.

У юридичній літературі існує декілька визначень змісту гіпотези. Розуміючи, що ця складна проблема заслуговує на розв'язку в загальній теорії права, автор приєднується до пануючої точки зору на гіпотезу як умов застосування норми права. При цьому зміст гіпотези заохочувальної норми, як правило, знаходиться в нормах Загальної і Особливої частини КК. Так, до умов застосування заохочувальних приписів звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені в Особливій частині КК, треба встановлювати досягнення особою віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22 КК), осудність особи (ст. 19 КК), при вчиненні злочинів зі спеціальним суб'єктом, потрібно встановити такі ознаки (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212 КК).

Гіпотеза заохочувальних норм здійснює суб'єктну і ситуаційну прив'язку моделі правомірної поведінки до конкретних життєвих обставин. Інструментарієм установлення гіпотез усіх без винятку норм є відповіді на питання: 1) хто є суб'єктом заохочувального правовідношення? 2) за яких умов здійснюється реалізація заохочувальної норми? Так, гіпотезою ч. 1 ст. 36 КК є наявність суспільно-небезпечного посягання, що потребує негайного відвернення чи припинення посягання особою, яка захищається, або іншої особою. Гіпотеза ст. 45 КК закріплена словами "Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості.. , якщо вона після вчинення злочину...", гіпотезою ч. 3 ст. 369 КК є посилання на особу, яка дала хабар, якщо та заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.

Диспозиція заохочувальних норм є основною змістовною складовою структури цих норм. Вона містить вказівку на конкретні дії чи бездіяльність (правило поведінки), які бажані з точки зору суспільства та держави, встановлює модель позитивної кримінально-правової поведінки. Диспозиція тісно пов'язана і взаємодіє з гіпотезою заохочувальної норми. Якщо під гіпотезою заохочувальної норми розуміти умови, за наявності котрих поведінка суб'єкта має кримінально-правове значення, то диспозиція - це ніщо інше, як саме правило поведінки, що обумовлюється вказаними умовами.