Вперше використання термінів "публічні фінанси" та "публічні видатки" в юридичній літературі, на яку спирається сучасне фінансове право України, можна знайти в дореволюційних роботах російських класиків фінансового права. Але тоді ці терміни вживалися поряд з термінами "державні фінанси", "державні видатки", "суспільні видатки" як їх синоніми. Так, С.І. Іловайський у своєму підручнику фінансового права використовує терміни "публічні фінанси" та "публічні видатки" як синоніми термінам "державні фінанси" та "державні видатки". Коментуючи класифікацію державних видатків, запропоновану Д.М. Львовим у "Курсі фінансового права" [69][241] та В.О. Лебедєвим у підручнику "Фінансове право" [167][242], С.І. Іловайський пише: "Дуже розповсюдженим є розподіл публічних видатків на виробничі та невиробничі" [47][243]. А аналізуючи видатки на військові цілі та мілітаризм держав, С.І. Іловайський зазначає, що "останній не лише призводить до величезних публічних видатків, але також є тяжким тягарем для всього народного господарства"[244]. Далі, аналізуючи зростання видатків у державі, С.І. Іловайський пише: "Дійсно, статистичні дані вказують на вражаюче зростання публічних видатків. (…) Не менш швидко, а в деяких випадках швидше ніж навіть державні, зростають видатки місцевих самоврядних союзів, особливо великих міст"[245].

Крім того, досліджуючи державні фінанси наприкінці ХІХ ст. класики фінансового права дореволюційної Російської імперії часто відносили до категорії "державні видатки" не тільки видатки державної казни (тобто суто державні видатки в сьогоднішньому розумінні), але й видатки інших "примусових союзів у державі" (громад, земств, округів та інших місцевих утворень)" [168; 47][246].

Таким чином, у часи формування фінансового права протягом ХІХ ст. та на початку ХХ ст. українські і російські класики використовують терміни "публічні фінанси", "публічні видатки" та "державні фінанси", "державні видатки" як відповідні синоніми. Однак у якості основних термінів частіше використовувалися терміни "державні фінанси", "державні видатки" тому, що в ті часи в Росії ще не відбулося чіткого поділу на "публічне", "приватне" та "державне" в юридичній та економічній літературі (що докладно розглядалося у першому розділі роботи).

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. все "публічне" фактично стало ототожнюватися з "державним", внаслідок чого термін "державне" повністю замінив собою термін "публічне". Водночас зарубіжні автори ХХ ст. використовували у своїх роботах терміни "публічні фінанси", "публічні фонди" та "публічні видатки", які перекладалися на українську і російську мови як "державні фінанси", "державні фонди" та "державні видатки" заради відповідності термінології, що використовувалася в радянському фінансовому праві. Прикладом такої трансформації термінів при їх перекладі є робота відомого класика фінансового права, французького вченого П.М. Годме, яка мовою оригіналу має назву "Публічні фінанси", а в перекладі - "Фінансове право" [182][247]. При перекладі цієї роботи термін "публічні фінанси", який вживався автором оригіналу, в багатьох місцях був замінений прийнятним для фахівців СРСР терміном "державні фінанси". Але навіть при такій заміні термінів опублікування в російському перекладі роботи П.М. Годме було надзвичайно важливою подією для подальшого розвитку радянського фінансового права, тому її перекладач Р.О. Халфіна без сумнівів заслуговує величезної подяки не тільки від вчених-юристів, але й вчених-економістів та фінансистів.

Надаючи визначення поняття "публічні фінанси" у своїй роботі П.М. Годме відносить до них державні та місцеві фінанси та відмічає наступне[248]:

"Поняття публічних фінансів досить складне. ... Відмітимо, що предметом фінансового права є публічні фінанси на відміну від приватних, які є предметом вивчення інших наук. До приватних фінансів відносяться такі цінності, як гроші, грошові зобов'язання і таке інше, які належать окремим особам або приватним об'єднанням. У більш загальній формі можна сказати, що це майно, розпорядження яким здійснюється нормами приватного (цивільного) права. Без сумніву, між публічними та приватними фінансами є деякі риси схожості. І в тій, і в інший області виникають аналогічні проблеми: наприклад, встановлення бюджету, обмеження видатків, звичайні та екстраординарні кошти, контроль, звітність, касові операції. Іноді здається доцільним допускати деяку аналогію проблем публічних фінансів та проблем приватних фінансів з метою їх кращого та легшого вирішення. Але при цьому ні в якому разі не можна забувати про фундаментальну різницю між публічними та приватними фінансами."

Даючи докладну характеристику відмінностей публічних (за текстом оригіналу та - "державних" у російському перекладі) фінансів від приватних фінансів, П.М. Годме зазначає, що[249]:

1) держава може в примусовому порядку забезпечувати свої доходи через систему оподаткування і тим самим створювати можливість витрачання державних коштів. Водночас застосувати примус до самої держави неможливо. Приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи, і тим самим можуть виявитися неспроможними виконати свої зобов'язання;

2) публічні (мовою оригіналу та - "державні" у російському перекладі) фінанси органічно пов'язані з державною грошовою системою, у той час як ця ж грошова система не підпорядковується волі приватного власника, який є розпорядником тільки своїх власних фінансів;

3) приватні фінанси мають на меті отримання прибутку. Публічні (мовою оригіналу та - "державні" у російському перекладі) фінанси, навпаки, виступають засобом задоволення "так званого загального інтересу";

4) обсяги публічних (мовою оригіналу та - "державні" у російському перекладі) фінансів набагато більше, ніж обсяги приватних фінансів, якими розпоряджаються окремі особи. Перехід із сфери публічних фінансів у сферу приватних фінансів являє собою у загальних рисах зміну рівня: приватні фінанси є у певному відношенні публічними фінансами у мініатюрі. Ця різниця у рівні тягне за собою й суттєві відмінності щодо економічних наслідків, які можуть бути досягнуті шляхом операцій з публічними та приватними фінансами.

 Таким чином, П.М. Годме визначає, що в державі існують дві підсистеми фінансів: 1) публічні фінанси, до яких належать державні та місцеві фінанси, та 2) приватні фінанси, до яких відносять фінанси, пов'язані з діяльністю та волевиявленням приватних власників. До сфери фінансового права П.М. Годме відносить виключно публічні фінанси, відзначаючи, що наведених ним відмінностей між приватними та публічними фінансами "цілком достатньо, щоб розглядати фінансове право як самостійну науку, яка, не дивлячись на свій зв'язок із приватними фінансами, чітко відмежовується від останніх і не залишає місця для того, щоб утворити єдину науку про фінанси, яка б об'єднувала як публічні, так і приватні фінанси" [182][250].

Можна зробити висновок, що розглядаючи відмінності приватних та публічних фінансів, П.М. Годме визначає три види відмінностей: 1) відмінності в економічній суті тих та інших фінансів; 2) відмінності у методах державного впливу; 3) відмінності у меті виникнення відносин та спрямованості використання матеріальних носіїв публічних та приватних фінансів. Останнє П.М. Годме пов'язує із задоволенням "загального інтересу", який, на нашу думку, є "співзвучним" з поняттям "публічного інтересу", що розглядався нами у попередніх підрозділах. Але якщо до публічних фінансів відносити лише державні та місцеві фінанси, то залишаються неохопленими суспільні відносини, що виникають при задоволенні відзначеного П.М. Годме специфічного публічного (загального) суспільного інтересу.

З'ясовуючи предмет фінансової науки та відокремлюючи його від предмета науки економіки, Г.І. Тіктін у своїй роботі "Нариси з загальної теорії публічних фінансів" також наводить відмінності між "приватним" та "публічним" господарством та, відповідно, приватними та публічними фінансами. Але при цьому він звертає більше уваги не на економічну суть відмінностей, а саме на соціально-суспільну суть таких відмінностей. Зокрема, він пише:

"... Найбільш правильним було б визначити економіку (теоретичну та прикладну), як науку, що вивчає суспільно-господарське життя у всій його цілісності та повноті, але під одностороннім, специфічним кутом зору індивідуалізму, індивідуальних потреб, індивідуальних господарських клопотів та інтересів, індивідуальних умов існування (індивідуального добробуту), членів суспільства.

Однак, господарське життя не вичерпується господарством індивідуалізму. Як свідчить повсякденний досвід, поряд з індивідуальними потребами існують і колективні потреби, тобто такі, задоволення яких не перебуває у безпосередній залежності від індивідуальних господарських турбот, інтересів та умов існування. Колективні потреби суть такі ж потреби індивіда, як і індивідуальні, і вся відмінність полягає у порядку їх покриття. Розрив безпосередньої залежності задоволення людських потреб від індивідуальних господарських турбот, інтересів і об'єктивних умов існування, інакше кажучи, колективізація людських потреб, досягається за допомогою особливої соціальної організації, особливого порядку соціальних відносин. Цей суспільний порядок є суспільно-господарським порядком, тому що він являє собою порядок покриття людських потреб. Його можна назвати публічно-господарським порядком, чи, просто, публічним господарством... Публічне господарство створює, у противагу приватному господарству, об'єктивні умови рівного задоволення даної потреби, рівного доступу до даного засобу задоволення для маси членів суспільства, інакше кажучи: умови колективного благополуччя... У своєму елементарно-простому вигляді, мислиме у всій своїй логічній чистоті, завершеності та повноті, публічне господарство є не що інше, як суто колективістська система господарських відносин, яка являє собою протилежність системі суто індивідуалістичній" [377][251].

Підсумовуючи свої роздуми, Г.І. Тіктін робить висновок про те, що "публічне господарство - не у розумінні одиничного, сингулярного господарства, не у розумінні "держави" та інших "публічних союзів", а у розумінні певної організації, певного порядку покриття людських потреб, найбільш суттєва характерна риса якого полягає в усуненні (із свідомості членів суспільства - як активних, господарюючих діячів, так і дестинаторів господарства, користувачів) безпосередньої залежності задоволення людських потреб від індивідуальних господарських клопотів, інтересів та умов існування, або коротко: у колективізації людських потреб, - і становить предмет фінансової науки"[252].