Отже, що стосується затримання неповнолітніх, то закон передбачає його можливість за наявності двох підстав. По-перше, затримано може бути неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) і не досягли 16-річного віку, тобто, затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення. По-друге, підставою для затримання неповнолітніх є також вчинення ними суспільно небезпечних діянь до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Обов'язки щодо затримання неповнолітніх покладено на кримінальну міліцію у справах неповнолітніх (ст. 5 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"[144,ст.35], хоча доставлення в міліцію неповнолітнього можуть здійснити, звичайно, і представники інших служб чи підрозділів).

Затримані неповнолітні, які залишились без опікування, передаються законним представникам або влаштовуються в дитячі будинки, школи-інтернати, інші державні навчально-виховні, лікувально-профілактичні чи оздоровчі заклади. Неповнолітні, які залишилися без батьківського піклування, можуть передаватися іншим родичам у разі, якщо останні призначені у встановленому порядку їх законними представниками. На думку дисертанта, в цьому випадку доцільніше замість терміна "затримання", який асоціюється з протиправною поведінкою, застосувати термін "доставлення", адже мова тут не йде про правопорушників (хоча це і не виключається).

Правопорушниками є неповнолітні в другому випадку їх затримання, підставу якого становить суспільно небезпечне діяння, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. До кримінальної відповідальності, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, притягаються тільки особи, яким до вчинення зазначеного діяння виповнилося 16 років, а в особливих випадках - 14 років. Такі неповнолітні передаються законним представникам або у приймальник-розподільник для неповнолітніх. В даному випадку законними представниками неповнолітніх визнаються батьки, близькі родичі, опікуни, піклувальники, представники навчально-виховних закладів тощо. В літературі вже висловлювалася слушна думка про те, що міліція має займатися виключно неповнолітніми злочинцями, і в структурі МВС не повинно бути дитячих приймальників-розподільників, безпритульними дітьми чи дітьми, які з якихось причин пішли з дому, мають піклуватися спеціальні соціальні служби - центри соціальної реабілітації, притулки, нічліжки тощо[103,с.312].

Не зовсім зрозумілою є підстава затримання осіб, які "виявили непокору законній вимозі працівника міліції", що передбачено аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону "Про міліцію". Справа в тому, що така непокора не визнається адміністративним проступком, в ст. 185 КпАП мова йде про злісну непокору законній вимозі працівника міліції, саме вона і мається на увазі в даній нормі. Правда, ст. 122-2 КпАП встановлює відповідальність за невиконання водієм вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, але зазначена норма розрахована не на цей конкретний випадок, а має загальне значення. Разом з тим, хоч як би ми не розуміли призначення положення аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону "Про міліцію", в будь-якому випадку затримання, передбачене цим абзацом, має застосовуватися до осіб, які вчинили адміністративне правопорушення. Це, в свою чергу, означає, що потреба в цьому абзаці взагалі відсутня, оскільки затримання в разі вчинення адміністративного проступку врегульовано іншим спеціальним абзацом.

Натомість в Законі можна передбачити право міліції доставляти осіб, якщо вони перебувають в стані, небезпечному для інших громадян або для них самих (різні види захворювань), в міліцію з метою передачі у відповідні установи для надання необхідної допомоги. Доцільність такої пропозиції пояснюється тим, що і в наш час до зазначених осіб вживаються відповідні заходи щодо їх побутового і трудового влаштування. Зокрема, працездатні особи від 18 до 60 років (жінки до 55 років) підлягають влаштуванню на роботу за допомогою центрів із працевлаштування, хоча, звичайно, економічні умови в країні мало сприяють виконанню цього обов'язку. Особи похилого віку та інваліди, які не мають піклувальників, за рішенням органу соціального забезпечення влаштовуються в будинки-інтернати для інвалідів і престарілих. Особі, яка була затримана і не має паспорта, цей документ видається за місцем розташування приймальника-розподільника на підставі постанови про звільнення їх з цієї установи.

Адміністративному затриманню підлягає також особа, щодо якої суддею винесено постанову про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму чи наркоманії, якщо вона ухиляється від виконання цієї постанови. До доставлення такої особи до лікувального профілакторію вона може утримуватись в  спеціальному приміщенні міліції, але не більше 3-х діб. Варто зауважити, що процедури такого затримання закон зовсім не визначає.

Військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані, згідно зі ст. 15 КпАП, за вчинення адміністративних правопорушень несуть відповідальність за дисциплінарними статутами. Але за ряд проступків вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних засадах. Зазначені особи, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, затримуються міліцією до передачі їх військовим патрулям, представникам військової комендатури, військових частин або військових комісаріатів. На думку дисертанта, і цей абзац в п. 5 ст. 11 Закону "Про міліцію" є зайвим, адже встановлені в ньому підстави адміністративного затримання поглинаються абзацами 2 і 4. Замість зазначеного абзацу в п. 5, як уявляється, слід було б закріпити процесуальні особливості затримання військовослужбовців.

Міліція також має право затримувати і утримувати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, - до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години. І в цьому випадку використання терміна "затримання" є, на думку дисертанта, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим утриманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції. Слід звернути увагу на той факт, що в Законі "Про міліцію" практично не врегульовано процедури здійснення розглянутих видів затримання (крім строків), тим самим права таких затриманих законодавчо не визначено і не гарантовано. Закріплення тих чи інших правил відомчими нормативними актами в цьому випадку не можна вважати прийнятним, адже такі правила зовсім невідомі широкому загалу. Немає жодних підстав поширювати на  подібні випадки також положення ст.ст. 261-263 КпАП України, оскільки в них іде мова про осіб, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень, хоча в літературі і допускається таке поширення [75,с.14-19].

Всі розглянуті види затримання, а також затримання осіб, зазначених в абзацах 4 та 7 п. 5 ст. 11 Закону "Про міліцію", є затриманням адміністративним. Крім цих випадків п. 5 ст. 11 регулює також право міліції щодо затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання, а також осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту. Як уявляється, тут мова йде про кримінально-процесуальне затримання, у зв'язку з чим його доцільно було б врегулювати в окремому пункті статті 11.

Зупинку транспортних засобів може здійснювати кожен працівник міліції, хоча на практиці цей захід найчастіше застосовують співробітники ДПС.

Підстави застосування цього заходу в загальному вигляді передбачено п. 21 ст. 11 Закону "Про міліцію", згідно з яким міліція має право зупиняти транспортні засоби в разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, які свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення ним навколишнього середовища, а також при наявності даних про те, що він використовується з протиправною метою. Настанова по дорожньо-патрульній службі Державтоінспекції МВС України перераховує ці підстави більш детально. Зокрема, в п. 3.2.5. закріплено право інспектора ДПС зупиняти транспортні засоби, якщо: 1) водій порушує правила дорожнього руху; 2) характер руху викликає підозру у здатності водія керувати транспортним засобом; 3) технічний стан транспортного засобу, його зовнішній вигляд або укладка вантажу не відповідають встановленим вимогам; 4) поведінка або зовнішній вигляд водія, пасажирів, транспорту, вантажу вказують на їх причетність до дорожньо-транспортної пригоди або злочину; 5) необхідно перевірити шляхові документи і документи водія, звірити реєстраційні дані при розшуку викрадених транспортних засобів, а також одержати інформацію про інші правопорушення. В останньому випадку фактично допускається зупинка транспортних засобів за відсутності правопорушення, тобто як адміністративно-запобіжного заходу, хоча відомчий нормативний акт в цьому випадку допускає невиправдане розширене тлумачення закону. Встановлення підстав застосування цього заходу припинення має велике значення, тим самим поставлено заслін безпідставним зупинкам транспортних засобів. Закон України "Про дорожній рух" (ч. 1 ст. 16) встановив право водія знати причину зупинки транспортного засобу, а це означає, що працівник міліції зобов'язаний повідомити йому цю причину.

Крім підстав Настанова передбачає ряд обмежень у застосуванні зазначеного заходу. Так, забороняється, за винятком невідкладних випадків, зупиняти транспортні засоби на ділянках автомобільних шляхів з обмеженою видимістю, перед поворотом, безпосередньо перед або після вершини підйому, перед перехрестям, переходами, залізничними переїздами та в інших небезпечних місцях. Лише у невідкладних випадках дозволяється зупиняти автомобілі швидкої медичної і ветеринарної допомоги, пожежної та інших оперативних служб, які подають спеціальні світлові і звукові сигнали. До невідкладних віднесено випадки, коли є достовірні дані, що зазначені автомобілі викрадено, використовуються із злочинною метою або ними керують нетверезі водії.

Зупинка транспортних засобів повинна здійснюватись на мінімально короткий строк. Громадський же транспорт на маршрутах (автобуси, тролейбуси, трамваї) рекомендовано затримувати не більше 1-2 хвилин. Разом з тим в наш час виконати зазначену вимогу працівники міліції не завжди мають можливість. Справа в тому, що в наш час про будь-яке порушення правил дорожнього руху має бути складено протокол який повинен бути направлений до суду, оскільки в цих випадках вже не дозволяється стягувати штраф на місці вчинення проступку. Скласти ж протокол протягом короткого строку практично неможливо.

Зупинка транспортного засобу здійснюється жестом руки, жезлом, або диском з червоним сигналом чи світлоповертачем. При цьому працівник міліції повинен спочатку вказати на транспортний засіб, який має зупинитись, а потім на місце, де його слід зупинити. Жести працівника міліції мають бути зрозумілими усім учасникам руху, подаватися своєчасно і так, щоб їх виконання не створювало аварійної обстановки. Після зупинки транспортного засобу працівник міліції повинен без затримки підійти до водія, відрекомендуватися і сформулювати вимогу, необхідну для здійснення відповідної перевірки. Зрозуміло, що здійснення цього заходу припинення не фіксується в якихось спеціальних документах, його сутність становить певна дія (жест), необхідна для забезпечення застосування інших заходів примусу (відсторонення водія від керування, огляду тощо). Невиконання водієм вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу становить склад адміністративного проступку, передбаченого ст. 122-2 КпАП.