Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову неможливо реалізувати повною мірою без забезпечення незалежності суддів при відправленні правосуддя. Але надзвичайна підсудність не здатна забезпечити незалежність суддів, яка є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкорюючись лише законові, при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходячи з власного його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб (Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність судів" від 12 квітня 1996 року №4).

         Саме порушення вказаних засад є однією з характерних ознак надзвичайної підсудності. Верхова державна влада не раз безпосередньо брала на себе функцію судової влади, створюючи для власних політичних цілей "кишенькові" суди із спеціально підібраним складом суддів для отримання потрібного їй вироку. Такі судді залежали від впливу і думки представників виконавчої влади, партій та окремих осіб. Розгляд і вирішення конкретної кримінальної справи нерідко відбувалися не на основі закону та призводили до свавілля і беззаконня. Отже, дотримання принципу незалежності суддів і підкорення їх лише законові слугує однією з основоположних гарантій від застосування надзвичайної підсудності.

         Крім цього, можна виділити і таку взаємопов'язану з вищевказаним принципом ознаку надзвичайної підсудності, як склад суду. Якщо склад суду спеціально підібрано, то такий орган не може бути гарантом проти позасудового, політичного впливу на нього. Надзвичайні суди завжди були направлені на переслідування, розправу з політичними противниками. При цьому виконання подібних завдань покладалось на суддів, які були позбавлені незалежності і підпорядковувались не закону, а владі "придержащих" в самих різних формах.

         Надзвичайна підсудність також ігнорує принцип рівності громадян перед законом і судом та принцип законного судді, тобто недопустимість вилучення особи з відання законного судді. Хоча за екстраординарною підсудністю виключний суд може розглянути справу будь-якої особи, незалежно від її раси, переконань, статі, походження, майнового стану, інших ознак, тим не менш усякий надзвичайний суд знаходиться в протиріччі із засадою громадської рівності, оскільки передача справ на розгляд цього суду ставить одних осіб, а саме обвинувачених по цій справі, у виключне положення в порівнянні з усіма іншими, справи яких розглядаються в загальному порядку.

         Крім утворення надзвичайних судів принцип рівності перед законом і судом порушується надзвичайною підсудністю при передачі на розгляд спеціалізованих (особливих), постійно діючих судів таких справ, котрі за загальними правилами їм непідсудні. В цих випадках спеціалізований суд стає за своєю природою надзвичайним. Вказану особливість відмітив ще на початку ХХ сторіччя Г.С. Фельдштейн, вказавши на те, що суди екстраординарні можуть бути судами особливими, які призначені для постійних цілей, але у певний момент пристосовані для інших завдань. Такими є, наприклад, суди військові, перетворені в суди надзвичайні внаслідок особливих обставин, хоча компетенція їх за звичайних умовах поширюється лише на правопорушення, вчинені особами військового відомства [257, c.119].

         Ознаками надзвичайної підсудності може бути також порушення таких основоположних принципів, як гласність судового процесу, змагальність сторін та свобода у наданні ними доказів, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, встановлення об'єктивної істини, забезпечення обвинуваченому права на захист, свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів, забезпечення доведеності вини та презумпції невинуватості. Недотримання всіх вищевказаних принципів при застосуванні надзвичайної підсудності може проявлятися в різних формах, причому, як окремо так і разом.

Найбільш яскравим та гірким прикладом надзвичайних судів стали військово-польові суди та революційні військові трибунали, що діяли на теренах нашої держави. Військово-польові суди діяли поза норм існуючого в державі кримінального законодавства, на основі особливого положення при спрощеному судочинстві та при відміні більшості гарантій законного перебігу процесу та охорони прав підсудного. Такі суди застосовувались в ряді держав у військовий час, наприклад, в 1871 році у Франції під час придушення Паризької Комуни, в 1918-1920 роках в Німеччині, Польщі, Угорщині, в Російський імперії під час революції 1905-1907 років та в деяких інших державах.

Так, військово-польові суди в Росії, відповідно до Закону про військово-польові суди та Положення про утворення військово-польових судів 1906 року, утворювались в кожному випадку для розгляду конкретної справи (або справ) розпорядженням генерал-губернатора тієї місцевості, яка була оголошена на військовому положенні. Склад присутності зберігався в таємниці, а сам процес проходив в закритому судовому засіданні, порушуючи принцип гласності. Обвинувальний акт замінявся наказом про віддання до суду, так що обвинувачений тільки з нього дізнавався про обвинувачення. Крім того, підсудні не мали права на захист через повірених. Винесений вирок не підлягав оскарженню і негайно вступав в силу. Вся процедура від арешту до виконання вироку займала не більше 48 годин. До того ж під персональну підсудність цих судів підпадали не тільки військові, а й цивільні особи. Як наслідок за перші шість місяців діяльності військово-польових судів ними було засуджено до смертної кари 960 чоловік, при тому, що з 1866 по 1900 рік в Росії було винесено всього 134 смертних вироки.

Радянська влада також використала військово-польові суди у вигляді революційних військових трибуналів, які успадкували всі найгірші риси подібних судів і в законодавчих актах прямо називались надзвичайними. Так, наприклад, вироки реввоєнтрибуналів не підлягали оскарженню ні в апеляційному, ні в касаційному прядку і виконувались на протязі 24 годин; допуск представників обвинувачення і захисту залежав від розсуду трибуналу. Безпосередньо самим революційним трибуналам належало необмежене нічим право у визначенні мір репресії, посилене ще правом звертатись до губернського виконавчого комітету з клопотанням не пропускати касаційні скарги і прохання про помилування та звертати вироки до негайного виконання. Це найбільш характерна ознака виключної компетенції трибуналів, як органів судової розправи, які керувалися не законом, а лише революційною совістю та інтересами пролетарської революції.

Отже, як бачимо, надзвичайна підсудність є багатогранним явищем, що включає в себе різноманітні ознаки. Вони вказують, що в теорії та на практиці не існує єдиного, загальновизнаного поняття надзвичайного суду, а тому слід враховувати всі ознаки цього судового органу, що були сформульовані як "формальною", так і "матеріальною" теоріями.

Таким чином, надзвичайним визнається суд, створений для розгляду конкретної справи (групи справ) за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, зазвичай спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передано окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Цим судам властиві такі ознаки: особливі політичні завдання, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування принципів рівності громадян перед законом і судом та законного судді, залежність суду від органів виконавчої влади та недотримання ряду інших демократичних принципів правосуддя. Всі ці ознаки як в сукупності, так і окремо визначають надзвичайну підсудність справи суду.