І, нарешті, ще одним фактором повинен бути рівень суспільної небезпеки цих дій. Наприклад, коли визначається, що загрозу інформаційній безпеці складають "спотворення, знищення інформаційних ресурсів, програмного забезпечення" це є дуже загальним формулюванням. Адже проникнення або знищення бази даних органів внутрішніх справ та такі самі дії відносно Інтернет - сторінки популярного співака або футбольного клубу мають зовсім різний ступінь суспільної небезпеки та різні наслідки для рівня інформаційної безпеки України.

Безумовно що дії, які можуть розцінюватися як загроза інформаційній безпеці, повинні мати виключно високу суспільну небезпеку, адже їх об'єктом є не просто права або законні інтереси певних суб'єктів, а правові відносини щодо забезпечення умов, порушення яких ставить під сумнів саму можливість нормального існування цих суб'єктів.

Ми кажемо "безумовно", тому що національним законодавством вже було сприйнято подібну ідею і створено певну нормативно-правову основу для аналізу і визначення видів і характеру дій, що можуть бути визначено, як загрози інформаційній безпеці.

Зокрема, у новий Кримінальний кодекс України [187] першим в особливій частині було включено Розділ "Злочини проти основ національної безпеки України". Зібрані в цьому розділі злочини складають високу суспільну небезпеку і до їх числа віднесено: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110); державна зрада (ст. 111); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсія (ст. 113) та шпигунство (ст. 114).

Ряд з перерахованих складів злочинів проти основ національної безпеки може нанести шкоди інформаційній безпеці України.

Так, ч. 2 ст. 109 КК визнає злочином "публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. А ч. 3 ст. 109 КК визначає як більш тяжкий злочин "дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або з використанням засобів масової інформації".

Згідно норм ч. 1. ст. 110 КК визнаються злочинними публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Більш небезпечними визнаються названі дії, якщо вони "вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі" (ч. 2 ст. 110 КК), або якщо такі дії "призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків" (ч. 3 ст. 110 КК).

Один із складів такого злочину як державна зрада (ст. 111 КК), зокрема, також включає "діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду... інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України".

Загрозу інформаційній безпеці також може складати і диверсія (ст. 112 КК), склад якої включає "вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на... зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення". Це стосується і об'єктів інформаційної інфраструктури, які можуть бути предметом злочинного посягання.

І, нарешті, виключно "інформаційний" злочин проти національної безпеки - шпигунство (ст. 113 КК), який визначається як "передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства".

Показовим є також те, що передбачається звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду та шпигунство в тих випадках, якщо ніяких дій, що шкодять національній безпеці, не було вчинено, або такі дії було добровільно припинено і повідомлено компетентні державні органи про отримані завдання. Тобто, зайвий раз підкреслюється принцип виключної суспільної шкоди і небезпеки для кваліфікації подібних дій.

Звісно, неможливо обмежувати перелік дій, що складають загрозу інформаційній безпеці, лише тими, за які передбачена кримінальна відповідальність, як за посягання на основи національної безпеки. Особливо з позиції тих, хто звик довільно використовувати цю риторику. Але разом з тим необхідно говорити про фактор юридичної відповідальності і виключної суспільної небезпеки як про обов'язкові ознаки, щодо кваліфікації дій як таких, що складають загрозу інформаційній безпеці України. І про необхідність максимального скорочення і деталізації загроз згідно з означеними нами характеристиками. Вести мову про загрозу національній безпеці можна лише у випадках, чітко визначених законодавством, а не на основі якихось там аналізів та досліджень.

Отже, замахом на інформаційну безпеку є лише ті дії, за які законом передбачено відповідальність. Непередбачено відповідальності - немає і загрози, немає і замаху. Більше того, не кожна протиправна дія щодо інформації або інформаційних процесів повинна розглядатися як замах на інформаційну безпеку, адже остання є лише одним з напрямів інформаційної діяльності.

Така принципова позиція покладе край різного роду спекуляціям і утискам свободи слова та інформаційних прав і свобод людини з боку держави і її органів під прапором захисту інформаційної безпеки. І на нашу думку, переходити на ці позиції треба якнайшвидше. Адже існуючі в Україні сьогодні "офіційні" і "пів-офіційні" теорії національної безпеки нерідко являють собою інструмент придушення свободи слова і результат протистояння різних політичних сил. А це, скоріше за все - шлях до рівня "бананових республік", тоталітарні режими яких широко користуються "індульгенцією" захисту національних інтересів і національної безпеки для виправдання своїх протиправних дій.

Останнім часом світова спільнота приділяє багато уваги тому, що в країнах з недемократичними режимами відбувається переслідування преси під гаслом захисту національних інтересів і національної безпеки.

"Педалювання владою необхідності захисту національних інтересів, а потому і контролю діяльності мас-медіа, часто супроводжуються сентенціями, які не лише не викликають настороги у пересічного громадянина, а й можуть викликати певну підтримку через уявну "користь" такого контролю заради національних інтересів...

З такими формулюваннями про захист національних інтересів і національної безпеки обмежена свобода мас-медіа у Білорусі (указ Кабінету Міністрів від 18 березня 1997 р.), у Китаї (закон про пресу від лютого 1997 р. забороняє публікацію матеріалів, які шкодять національній безпеці"), в Малайзії (акт внутрішньої безпеки), в Пакистані (анти терористичний акт), у Сінгапурі та Південній Кореї (закон про національну безпеку), Алжирі (між міністерський указ від березня 1994 р. забороняє публікувати матеріали з проблем безпеки, якщо ці матеріали не походять із державного інформагентства), Іран (закон про пресу забороняє публікації матеріалів, які "шкодять національній безпеці")"[298, 2 - 3].

Правові норми, що регулюють проблеми інформаційної безпеки, є найбільш давньою і сталою частиною інформаційного права. Останнім часом, коли мова йде про інформаційну безпеку, найчастіше доводиться чути про комп'ютерні технології, про злочини за допомогою Інтернет тощо. Разом з тим забувають, що предметом правового регулювання у сфері інформаційної безпеки є інформаційні процеси та інформація. І загроза вимірюється змістом і характеристиками саме інформації, а не технічних пристроїв для її обробки. І в цьому сенсі загрози інформаційній безпеці не змінюється. Змінюються лише способи та методи вчинення дій, що містять загрозу і заходів щодо нейтралізації цих загроз.

Таке твердження яскраво ілюструється запропонованим не так давно М. Кранцбергером законом відносин між технологією і суспільством: "Перший Закон Кранцберга наголошує: технологія не гарна, не погана і не нейтральна"[381, 50]. Це означає, що будь-яка технологія не несе початково ані негативного, ані позитивного впливу, наслідки залежать, передусім, від мети її застосування. А ця мета обумовлюється людською природою. В цьому аспекті, наприклад, середньовічні шпигуни нічим не відрізняються від сучасних. Або не змінюється загальна мета пропаганди. Інша річ, що застосовуються нові способи і методи вирішення старих завдань. І це призводить до того, що технологія, змінюючи та розширяючи можливості, деякою мірою змінює і свідомість людини, яка є сучасником цієї технології.

Складний механізм впливу інформаційних технологій на суспільство підкреслюється і відомим теоретиком інформаційного суспільства М. Кастельсом. Зокрема, він наголошує на "всеосяжності ефектів нових технологій. Оскільки інформація є інтегральною частиною всілякої людської діяльності, всі процеси нашого індивідуального і колективного існування безпосередньо формуються (хоча, безумовно, не детермінуються) новим технологічним способом"[122, 77].

Ми маємо справу зі стабільними об'єктами інформаційної безпеки, але одночасно зі змістом та способами захисту, які швидко змінюються. Інформація і інформаційні технології створюються і змінюються людством і одночасно змінюють і саме людство. Інформаційні технології є окремим напрямком людської діяльності і одночасно проникають в усі сфери цієї діяльності. Цей дуалізм інформаційної безпеки, її внутрішня діалектика перетворює її на один з найбільш складних та динамічних напрямків державної діяльності.

Наприклад, декілька років тому за результатами слухань в Конгресі США було визначено, що: "Кінець "холодної війни" та величезне зростання використання інформаційних технологій змінили довкілля, в якому розвідувальні системи повинні діяти. В той же час, розвідувальні системи підверглися значним змінам у відповідь на динаміку розвитку в стратегічних і бюджетних питаннях. Придбання і утримання супутникових систем є ключовим для забезпечення вчасної розвідувальної інформації національним політикам та досягнення інформаційної переваги для військового керівництва"[383].

Але традиційні підходи до інформаційної безпеки вже не виглядають єдино вірними у так званому Світі "після 11 вересня 2001 р.". Вся система отримання стратегічної інформації США виявилася нездатною попередити найбільшу у світі терористичну атаку. З огляду на це, все більше дослідників приходить до висновку, що національна безпека окремої країни, побудована на принципах закритих систем, стає неефективною. Національні системи безпеки побудовані, передусім, на принципах конкуренції, а не співробітництва стають беззахисними перед новими викликами. Зміст цих викликів як в матеріальній так і в духовній сферах обумовлюється цілим рядом факторів.

"В матеріальній сфері помітно розширилися виробничі, творчі можливості... посилилися контрасти бідності та багатства, зросли руйнівні тенденції. Сучасні технічні і технологічні досягнення підготували дешеві асиметричні, але достатньо ефективні засоби протидії традиційним методам завоювання військово-політичного володарювання. Величезні армії і дорогі озброєння виявилися безпорадними перед застосуванням цивільних технологічних досягнень, біоматеріалів, в якості фізичних і психологічних факторів масового ураження населення. Терористичні акти в США показали світовій спільноті цю нову зброю і тактику її застосування. Є всі підстави вважати, що форми та межі латентної зброї далеко не вичерпані. Більше того, вони будуть поширюватися разом з визріванням нових високих технологій.