Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

2.1. Поняття та категорії національної безпеки

Сторінки матеріалу:

 

Наш акцент саме на понятті "національна безпека" в цій частині дослідження базується на принциповому положенні про те, що інформаційна безпека, організаційно-правовий захист якої є предметом нашого дослідження, співвідноситься з національною безпекою за схемою - частина та ціле. Причому, інформаційний аспект національної безпеки є її невід'ємним компонентом і, таким чином, як інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так само і національна безпека не буде всеохоплюючою в разі позбавлення своїх інформаційних векторів.

Ці поняття носять, в першу чергу, політичний характер, а вже потім, набувши конкретного суспільного і державно-політичного змісту та значення, знаходять свій формальний вираз у конкретних нормативно-правових актах різних органів публічної влади.

Взагалі поняття "національна безпека" має велику кількість вимірів та аспектів, різниця між якими полягає в тому числі і у відповідних позиціях, з яких розглядається це питання. Навіть при наявності певних принципових узгоджень щодо методології та системи світогляду відразу будуть помітні розбіжності в баченні сутності та змісту національної безпеки у фахівців - правників на відміну від військових, економістів, політологів тощо. Оскільки метою даного дослідження є аналіз різних аспектів інформаційної складової національної безпеки саме з позицій юридичної науки, в аспекті інформаційного права, під управлінським кутом зору, то і наш підхід до цієї проблеми буде певною мірою обмеженим наявними організаційно-правовими засадами.

В рамках організаційно-правового підходу ми можемо виділити дві досить самостійні сфери існування понять національної безпеки та її інформаційного компоненту.

По-перше, це теоретична сфера національної безпеки, яка розглядає названу проблему в площині розуміння змісту та сутності, визначення її місця в системі державної діяльності тощо.

По-друге, це практична сфера національної безпеки, до якої ми відносимо нормативно-правові основи діяльності держави, спрямованої на захист національної безпеки та на створення відповідних дієвих механізмів цього захисту.

Обидва аспекти інформаційної безпеки як складової національної безпеки України відповідної уваги.

Категорія "національна безпека" виникла не як правова, а як зовнішньополітична і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рівні поняття "національна безпека" було використано у 1904 р. в посланні тодішнього президента США Теодора Рузвельта Конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. [237, 197 - 198]

Саме відтоді національна безпека стала об'єктом досліджень у сфері спочатку політичної науки, а трохи згодом, коли цей термін з політичного лексикону перекочував у нормативно-правові акти, увійшла і до юридичної науки. Відокремленим, напрямком розробки проблем національної безпеки можна вважати так звані "стратегічні дослідження", тобто аналіз зовнішньополітичної та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об'єктивних та суб'єктивних факторів, що здійснюється спеціальними установами на замовлення центральних органів державної влади, і результати якого використовуються останніми для прийняття політичних рішень, та стають підставою правотворчої діяльності.

Повертаючись до "чистої" американської концепції національної безпеки, слід відзначити, що вона базується на теорії "національних інтересів" і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтересів. Саме така модель на сьогоднішній день отримала широке визнання. Вперше названа модель була запропонована американцем У. Липпманом. Серед дослідників цієї проблеми також варто виділити такі особистості як Б. Броуді, М. Гальперін, Г. Кан, Г. Кіссенджер, Г. Ласвел, Г. Моргентау, Дж. Шлессінджер. Ще однією особливістю американської школи слід назвати розробку двох принципових підходів, один з яких зв'язує національну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпеки, а інший ставить на перше місце міжнародне співробітництво як створення умов забезпечення національної безпеки. Відповідно і акценти робляться на правове регулювання яке спирається на національне законодавство чи на норми міжнародного права.

Розглядаючи історію введення в науковий обіг термінів "національна безпека" та "національні інтереси" не можна оминути певний негативний аспект їх застосування. Від самого початку, як це видно з наведеного нами прикладу, ці поняття стали використовуватися для обґрунтування принципово протиправних та антидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості  правотворчого та правозастосовчого аспектів щодо даних категорій. Ці категорії, що несуть певний відбиток найвищості та харизматичності, перетворилися на зручний інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики. Виникнення їх саме в міжнародній сфері також має своє пояснення. На початок ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші розробки в цій сфері з'явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, таку ситуацію можна пояснити тим, що СРСР мав власні, засновані не на праві, а на комуністичній ідеології, методи обґрунтування своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосередньо пов'язаний з проведенням державної політики, в рамках якої і здійснюються конкретні заходи їхньої реалізації. Зокрема, існує думка про те, що "національна безпека - це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його члена" [235, 316].

Але все ж таки з останнім висловлюванням погодитися важко. У будь-якій інтерпретації поняття "безпека" та "небезпека" пов'язані з умовами існування певного об'єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної або потенційної загрози. А політика - тобто певна система заходів відповідної спрямованості, виступає в якості інструменту, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об'єкта, повертаючи вектори розвитку в бік зменшення або збільшення загрози.

У наш час ми можемо говорити про зростання правових важелів конструювання політики і наявність конкретних елементів, що складають систему безпеки, до яких відносять: теорію (норми і принципи), доктрину (концепцію), стратегію і тактику забезпечення безпеки; сукупність міжнародних, національних державних і громадських (недержавних) інститутів і організацій, які забезпечують безпеку особистості, суспільства і держави; засоби, способи і методи забезпечення безпеки.

Безпосередній зв'язок поняття "безпека" з конкретним об'єктом і його умовами існування робить цей об'єкт головним критерієм класифікації.

У залежності від об'єктного складу (особи, суспільства або держави, що є об'єктом загрози) ми можемо визначити: міжнародну безпеку (безпеку багатьох держав), безпеку окремої держави, особисту безпеку (безпеку конкретної особи) та суспільну безпеку (безпека невизначеного кола осіб). У залежності від сфери суспільних відносин, що є об'єктом загрози, ми можемо виділити: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну та інші види безпеки. Хоча буває дуже важко відділити один вид безпеки від іншого, або безпеку одного суб'єкта від безпеки інших суб'єктів.

Взагалі, якщо звернутися до проблеми просторового буття держави, то сучасні процеси глобалізації призводять до певного стирання меж між внутрішньодержавними та міжнародними проблемами. Будь-які критичні ситуації в одній окремій державі, будь-то порушення прав людини, екологічна або економічна криза, соціальні, національні або військові конфлікти миттєво позначаються на стабільності та розвитку цілих регіонів і здатні перетворитися в міжнародні.

Реалії сьогодення не оминули і таку досить консервативну сферу як національна безпека. Причому, ця трансформація торкнулася не загальних цілей, які є певного роду догмою для будь-якої держави, а насамперед засобів, якими ці цілі досягаються.

Домінуючими в цій трансформації стали два фактори. По перше, у зв'язку зі зникненням СРСР та закінченням "холодної війни" зникла, або значно зменшилась загроза глобального військового конфлікту. По-друге, сьогоднішній Світ, принаймні його розвинута частина, охоплений процесами глобалізації та інтеграції. Все це обумовило певний зсув векторів у національних системах, а саме включення в них елементів глобалізації. Згідно з рядом сучасних концепцій "національна безпека" до деякої міри втрачає свій державний або блоковий характер, перетворюючись на глобальне явище, що значною мірою залежить не від потужності держави чи блоку або угруповання держав, а від процесів міждержавного та міжнародного співробітництва.

Подібними міркуваннями продиктована і поява специфічного терміна "кооперативна безпека". Згідно з думкою Д. Дьюіта, основами цієї нової системи кооперативної безпеки стають три елементи:

  • спрямованість не на залякування агресора, а на створення твердих гарантій попередження агресії;
  • альтернативність політиці союзів або, у крайньому разі, співіснування поруч з ними;
  • просування в галузі не лише військової, але й невійськової безпеки.[376]

Характерними її рисами стає зменшення військових зовнішніх загроз на тлі розвитку ряду негативних процесів як глобального, так і регіонального характеру, що негативно впливають на внутрішню безпеку. Серед таких чинників: нові громадянські та міжнаціональні, міжконфесійні конфлікти та масові порушення прав людини, зростання насильства, розповсюдження наркотиків, тероризму, епідемії та екологічні проблеми. Саме просування векторів небезпеки від військових до невійськових і обумовлює необхідність для кожної держави приділяти увагу поліпшенню своєї внутрішньої безпеки.

Зі зсувом основних загроз у невійськову площину безпосередньо пов'язане деяке протиставлення індивідуальної безпеки та безпеки держави. Цікавою в цьому аспекті є думка колишнього міністра закордонних справ Канади Ллойда Ексвордсі, який вважає, що попри підсилення міжнародної безпеки, безпека людей стає менш гарантованою в силу зростаючої кількості внутрішніх конфліктів. Автор вважає, що саме ці внутрішні конфлікти та вже згадані нами негативні чинники, з якими держава або не може або не бажає боротися, спростовують гіпотезу, згідно з якою безпека особи залежить від безпеки держави. Л. Ексвордсі пов'язує зміцнення безпеки, особливо безпеки людини, в сучасному Світі із впровадженням принципово нової наднаціональної стратегії кооперативної безпеки, яка включає шість складових: