В будь якому з цих випадків роль грають не межі державного втручання в життя суспільства, а його зміст і методи, тобто, важливо не що робиться для захисту національної безпеки, а як це робиться.

Взагалі, на нашу думку, аналізуючи проблеми національної безпеки конкретної держави, слід дуже обережно підходити до використання зарубіжного досвіду, виходячи з суто індивідуального щодо кожної держави змісту та характеру її безпеки. Маючи на меті однакові функціональні завдання щодо захисту власної безпеки, різні держави, виходячи, передусім, з наявних геополітичних реалій, ставлять перед собою принципово різні завдання та обирають різні способи та методи їх реалізації.

Конкретний зміст національної безпеки має діалектичну природу і визначається характером наявної чи можливої загрози чи загроз, тим самим актуалізуючи окремі її складові. Проблема національної безпеки конкретної держави носить індивідуальний характер і безпосередньо залежить не лише від нинішнього геополітичного становища країни, але й від історичних, політичних та правових аспектів виникнення та розвитку її протягом всього існування. Подібні аспекти включають в себе характер та зміст основної національної ідеї, наявність історичних загроз та противників у вигляді сусідніх країн тощо. Для прикладу можна навести Францію, частина ядерних "сил стримування" якої була націлена на територію Федеративної Республіки Німеччини, що вважалась одним з найбільш вірогідних противників до початку 90-х рр., і це не дивлячись на те, що з середини 50-х рр. обидві країни були членами НАТО, Європейського Економічного Союзу і не мали територіальних претензій. Або якщо звернутися до вітчизняного досвіду, то важливим аспектом діяльності української держави є боротьба з наслідками Чорнобильської катастрофи, що стало одним з факторів, які спричинили включення до вже згаданої нами Декларації про державний суверенітет України окремого розділу "Екологічна безпека".

Але саме виходячи з особливостей державно-політичного розвитку та положення України, вбачається цілком очевидною непридатність ані російської ані американської концепцій національної безпеки для України, оскільки ці дві країни володіють значно вищим як економічним, природо-ресурсним, так і військовим потенціалом, включаючи ядерну зброю, і звідси відіграють принципово відмінну роль в міжнародних відносинах.

Подібна ситуація не є новою, адже на протязі всіх років незалежності, та і навіть під час визвольних змагань 1917 - 1921 рр., перед Україною завжди стояли три варіанти розвиту: орієнтація на захід, орієнтація на схід або пошук власного українського шляху. Якщо дивитись на існуючу Концепцію національної безпеки України можна говорити саме про намагання знайти свій "третій" шлях. Але одночасно впадає у вічі намагання авторів Концепції національної безпеки України охопити терміном "національна безпека" практично всі аспекти діяльності української держави і суспільства. Питання в тому, наскільки оптимальним є цей шлях. Адже він, наприклад, суперечить ідеям, що були закладені в Декларації про державний суверенітет України.

Крім того, виникає одна, здавалося б теоретична колізія, яка насправді може мати далекосяжні практичні наслідки. Справа ось в чому.

Офіційна українська концепція, трактуючи національну безпеку в широкому розумінні і визначаючи її як стан захищеності такої досить аморфної категорії як "національні інтереси", таким чином охоплює нею практично всі аспекти діяльності держави.

Так, згідно ст. 1 Закону України "Про основи національної безпеки України"[90] національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Але, разом з тим, залишається відкритим питання про конкретні механізми та принципи визначення змісту національних інтересів.

Так, в ст. 6 цього Закону використовується термін "пріоритети національних інтересів", серед яких називаються:

• гарантування конституційних прав і свобод людини;
• розвиток громадянського суспільства;
• захист державного суверенітету;
• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;
• забезпечення розвитку і функціонування  української мови;
• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки;
• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу;
• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства;
• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу фізичного здоров'я Українського  народу;
• інтеграція України в європейські та в євроатлантичні структури тощо.

Виникає питання, наскільки об'єктивним і відповідним є такий підхід. Подібне широке трактування категорій "національні інтереси" та "національна безпека" фактично призводить до підміни ними такої визнаної категорії як "функція держави". Адже саме функції держави розглядаються в якості "головних соціально значущих напрямів її діяльності на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства".[308, 68]

Таке дублювання напрямків національної безпеки і функцій держави ставить ряд запитань. Наприклад, держава реалізує свої функції в рамках діяльності органів публічної влади, в той же час нормами ст. ст. 4, 9 та 10 Закону України "Про основи національної безпеки України" передбачено існування певної системи забезпечення національної безпеки, до якої включено ті ж самі органи публічної влади, загальне керівництво якою здійснюється Президентом України. Тобто, по суті створюється певна структура паралельна конституційній системі розподілу влад, до компетенції якої входять практично усі сфери державного життя. Віднесення широкого кола питань до сфери національної безпеки порушує сам по собі принцип розподілу влад, оскільки зміщує акценти у бік виконавчої гілки влади, що фактично суперечить як діючим конституційним принципам, так і змісту та духу конституційної реформи, що проводиться в Україні.

Так, наприклад, Рада національної безпеки і оборони України згідно ст. 107 Конституції України є "координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України", який "координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони".[142]

А от, Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" ці повноваження значно розширює. Детальний аналіз повноважень цього органу буде проведено в наступних розділах, спеціально для цього призначених, але ми зупинимось лише на одному аспекті, який є актуальним саме в контексті питань, що розглядаються. Так, згідно зі ст. 4 Закону "Про Раду національної безпеки і оборони України", Рада національної безпеки і оборони України (далі - РНБ): "розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони та подає пропозиції Президентові України щодо: визначення стратегічних національних інтересів України (виділено нами - Б.К.)..."[98] Враховуючи визначення національних інтересів, встановлене законодавством, на яке є пряме посилання в цитованому нами законодавчому акті, можна сказати, що до компетенції РНБ віднесено розробку та розгляд питань та подання пропозицій Президентові України щодо життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу.

Навіть відкидаючи аргументацію на зразок здорового глузду або демократичних принципів, жодному з яких така правова норма не відповідає, необхідно згадати норми ч. 2 ст. 6 Конституції України, згідно яких органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Але ст. 107 Конституції ніяким чином не передбачає права РНБ, яка, до речі, не є представницьким або виборним органом, ані визначати національні інтереси, ані виступати від імені українського народу. В даному випадку ми маємо справу з невідповідним Конституції розширенням повноважень одного з підзвітних Президенту органів.

Не можна не відзначити, що на сьогоднішній день, цілий ряд фахівців з відповідних структур, що покликані займатися проблемами національної безпеки України, не тільки виправдовують такий протиправний підхід, але й намагаються в своїх рекомендаціях піти ще далі. Так, в резюме збірки матеріалів міжнародної науково-практичної конференції "Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти", яка проводилася Радою національної безпеки України та Національним інститутом стратегічних досліджень, є одна дуже цікава в контексті даного питання пропозиція. Її автори, розглядаючи перспективи національної безпеки, зазначають, що:

"Стратегія національної безпеки на перспективу має задати базові орієнтири в усіх сферах зовнішньої політики, окреслити шляхи і механізми імплементації в життя базових національних інтересів. За визначенням така стратегія повинна мати активний характер. У ній мають бути задіяні механізми цілеспрямованої побудови у масовій свідомості, а через неї і в реальному житті, бажаної моделі майбутнього, тобто того, що сьогодні називають соціальною інженерією або плануванням майбутнього."[304, 187]

На наш погляд, наведена цитата повинна поставити багато запитань щодо того куди ж прагнуть привести Україну автори подібних пропозицій. При чому, ці пропозиції є не просто думками тієї або іншої особи, а рекомендаціями органів, напряму покликаних розробляти питання, що виникають у зв'язку із захистом національної безпеки України. Що, наприклад, повинна означати фраза щодо "бажаної моделі майбутнього"? Бажану ким модель майбутнього пропонується будувати у масовій свідомості? Наскільки така пропозиція відповідає нормам ст. 15 Конституції України, які, зокрема, встановлюють, що "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності", а "Жодна ідеологія на може визнаватися державою як обов'язкова"? Необхідно зазначити, що дуже дивним виглядає, крім того, теза щодо "механізмів цілеспрямованої побудови у масовій свідомості" та "соціальної інженерії". Тобто, мова йде не про пропаганду, а про певні механізми впливу або маніпулювання масовою свідомістю. Ми зосереджуємось на цьому аспекті, тому що питання впливу на масову свідомість є одним з ключових елементів інформаційної безпеки будь якої нації. Вже досить давно було викладено цілий ряд теорій щодо можливості створення нового типу авторитарного правління - інфократії, яка саме і побудована на інформаційних інструментах впливу на масову свідомість. Одним з аспектів конституційних гарантій ідеологічної багатоманітності, що містяться в ст. 15 Конституції України, є те, що: "кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні та інші настанови, які вони вважають правильними".[133, 55] Тож наскільки "соціальна інженерія" з метою "побудови в суспільній свідомості бажаної моделі майбутнього" гарантує можливості свідомого вибору ідеологічних та моральних настанов?