Нажаль, це питання залишається риторичним, оскільки пропозиції щодо захисту суспільної свідомості та свідомості окремої людини від різних технологій маніпулювання на зразок "чорного PR" і тому подібного все ще залишаються на рівні окремих теорій і не стали предметом правого регулювання. Але аналіз цього питання повертає нас до того, про що вже йшла мова раніше - до певної анти демократичності такої категорії як "національна безпека". Значне розширення сфери її застосування, може привести до перебирання владних функцій органами виконавчої влади або президентськими структурами, надає цим органам потенційні можливості щодо втручання практично в усі сфери державного життя, мотивуючи свої дії питаннями національної безпеки, що, в свою чергу, може мати негативні наслідки для демократичного розвитку України.

Така ситуація вимагає негайного пошуку відповідей на ряд запитань, а саме:

• В чому полягає зміст національних інтересів України?
• В чиїй компетенції визначати ці інтереси?
• Які аспекти державного і суспільного життя повинні відноситися до питань національної безпеки?

Безперечно, що суб'єктом національних інтересів повинен виступати саме український народ, який складають громадяни України всіх національностей. Таке твердження, зокрема, базується на нормі ст. 5 Конституції України, яка встановлює, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Український народ реалізує свої інтереси у відповідності зі встановленими Конституцією та законами України правами та обов'язками.

Для формування певного національного інтересу необхідний пошук балансу між інтересами народу або нації та інтересами окремої людини. Оскільки легальність цього національного інтересу обумовлюється його відповідністю нормам міжнародного та національного законодавства та його реалізації за допомогою законних методів, то баланс між інтересами нації та окремої людини так само обумовлюється балансом між правами нації та правами людини. Між цими категоріями існує діалектичний зв'язок, який обумовлюється тим, що "забезпечення... права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних прав всієї цієї спільності. Та й навпаки, забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові здійснювати... права."[273, 20] Подібна конструкція висуває вимогу наявності комплексного підходу та досягнення консенсусу щодо визначення конкретних національних інтересів, передбачає урахування багатьох політико-правових, економічних, історичних, моральних факторів. Основою національних інтересів, як вже говорилося вище, є триєдина система, що включає в себе національну ідею, головні цілі та прагнення (потреби) суспільства.

Важливим фактором, що впливає на визначення того органу публічної влади, який повинен відображати зміст національних інтересів, є той факт, що будь-яка держава є "організацією політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві"[273, 30]. Таким чином, державна влада знаходиться в руках певної найвпливовішої соціальної групи - партії, блоку, угруповання, олігархічного клану тощо, яка і реалізовує свої інтереси за допомогою механізму держави. Але наявність домінуючої частини населення передбачає і наявність відповідної меншості, яка також має свої власні інтереси, і яка за умов демократії також повинна мати право та можливість їх реалізувати. Визначення національного інтересу як інтегрального виразу інтересів всього суспільства, окремих його членів як раз і передбачає наявність рівних можливостей для виразу та захисту цих інтересів шляхом досягнення певного консенсусу. Формальним виразом цього суспільного консенсусу виступає, насамперед, право, що погоджує суспільні інтереси суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення рівноваги і розв'язання суспільних суперечностей.

Таким чином, зміст національних інтересів повинен відбиватися в правових нормах. Але компетенцією створювати акти, що є джерелами права, наділений широкий спектр органів держави як законодавчих, так і виконавчих, і навіть, в залежності від типу правової системи - судових. Однак, в цьому аспекті необхідно виділити роль законодавчої влади, парламенту, який можна назвати "владою прямого загальнонародного представництва"[296, 106]. В механізмі держави лише органи законодавчої гілки влади, завдяки своїй представницький сутності, здатні виступати як інститут, що створює безпосередні умови для досягнення консенсусу інтересів різних соціальних груп.

Враховуючи вищезгадане, ми можемо відзначити, що існуючі в українському національному законодавстві визначення національної безпеки і національних інтересів не повністю відповідають їх дійсній сутності і значенню для українського народу та держави. На нашу думку, національний інтерес являє собою інтегральний вираз життєво важливих інтересів всіх громадян, які реалізуються законними засобами в рамках функціонування політичної системи.

Конкретний зміст національних інтересів повинен відбиватися та закріплюватися в національному законодавстві що, зокрема, обумовлює легітимність останнього.

Проблема механізму визначення національних інтересів будь-якої держави неодмінно тягне за собою іншу, більш глобальну проблему легітимності самої влади. Україна, на жаль, в цьому аспекті виступає одним з негативних прикладів.

Легітимні законодавчі акти виступають в якості нормативно-правового виразу цілей і прагнень українського народу. Основним, базовим документом тут, безперечно, є Конституція України, яка, в даному випадку, виступатиме в якості суспільного договору. В преамбулі Конституції зокрема сказано, що Верховна Рада України приймає цю Конституцію - Основний Закон України, "від імені Українського народу, громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (виділено нами. - Б.К.), піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями". Цю заяву ми можемо розглядати як визначення головних державних і суспільних цінностей, які також знайшли своє закріплення в інших правових нормах Основного Закону.

Гідні умови життя можна розглядати в якості тих самих необхідних умов існування, забезпечення яких для своїх громадян і є функцією держави по забезпеченню національної безпеки. Але, разом з тим, характерним є відокремлення таких категорій як права і свободи від умов існування, що зайвий раз показує обмеженість сфери національної безпеки і помилковість включення до неї відповідних інтересів, цілей тощо.

Захист суверенітету і територіальної цілісності, державної безпеки, економічної безпеки та інформаційної безпеки (ст. 18 Конституції) визначаються в якості одних з найважливіших функцій держави, і таким чином, можуть розглядатися як частина національного інтересу українського народу. Характерним є також винесення в окрему категорію питань екологічної безпеки та рівноваги (ст. 17 Конституції), так само як і згадування про планетарний масштаб наслідків Чорнобильської катастрофи. На нашу думку, це свідчить про те, що проблемі екологічної безпеки надається глобальний, наднаціональний характер, і вона повинна розглядатися за межами питань національної безпеки, оскільки в цьому випадку загальним джерелом небезпеки виступають не дії інших держав або внутрішніх сил, а загальнолюдські проблеми планетарного масштабу. Крім того, екологічні проблеми не знають державних кордонів та юрисдикцій.

Разом з тим, необхідно поставити запитання наскільки ефективними є різного роду концепції, стратегії, тактики національної безпеки, національних інтересів та окремих їх елементів, про необхідність визначення і розробки яких можна почути від науковців та політиків? Адже національні інтереси України, основні напрямки її національної безпеки визначені в Декларації про державний суверенітет, в Акті проголошення незалежності України, підтверджені Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, детально розроблені в нормах Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року.

Але, нажаль, в практиці національної безпеки має місце певне приниження ролі законодавства. Наприклад, при розгляді функцій парламенту в захисті національної безпеки йдеться про "формування законодавчої бази у сфері національної безпеки", як це визначено в ст. 9 Закону України "Про основи національної безпеки України".

Така постановка питання означає, що парламент лише встановлює певні правила діяльності органів виконавчої влади щодо захисту національної безпеки, а напрямки та зміст цієї діяльності віддано цим органам. Але ж це не відповідає нормам українського законодавства.

Так, пункт 17 ст. 92. Конституції України однозначно встановлює, що: "Виключно законами України визначаються... основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку." Тож, правильніше говорити про Верховну Раду як про орган, що визначає основні завдання та напрямки діяльності держави щодо захисту національної безпеки. Згадана конституційна норма цілком підтверджує вже висловлену нами тезу щодо того, що лише український народ, громадяни України всіх національностей, який є єдиним джерелом влади, через відповідні політичні механізми має визначатися зі змістом своїх інтересів і своєї безпеки, що вже було зроблено у вищезгаданих нормативно-правових актах. Звісно така теза має більше формально-теоретичний характер. На практиці цю функцію реалізує політична, зокрема юридична, еліта держави. У більшості розвинутих країн така еліта значною мірою представляє інтереси суспільства, чи, принаймні, декларує таке представництво.

Негативні думки щодо доцільності створення різного роду програм і стратегій національної безпеки є досить поширеними як в теорії, так і практиці. Так, наприклад, за словами Джеймса Шера, дослідника Королівської Військової Академії "...в період після холодної війни Великобританія не має стратегії національної безпеки. Те, що ми маємо, є бачення того, яку Європу ми хочемо побачити і погляди щодо певної політики, яка може допомогти реалізувати це бачення. ...Але ми часто повертаємось із враженням, що в Україні переважаюче бачення безпеки є перевернутим з ніг на голову: що безпека бачиться продуктом "програм", "стратегій", членства у міжнародних органах та, врешті, аналізів міжурядових договорів. Ми часто залишаємось із враженням, що Україна більше зацікавлена в інтеграції з Європейськими структурами, чим в запровадженні конкретних інституціональних змін, які нададуть змогу Україні інтегруватися в Європу"[390, 12 - 13]. Знову ж таки ми бачимо посилання на такі негативні характеристики української влади як виняткова декларативність вирішення тих чи інших проблем, та небажання проведення інституціональної реформи владної системи.

В сфері національної безпеки така аморфність та невизначеність може дуже дорого обійтися в разі постання перед нашою державою реальних загроз, на які треба відповідати діями, а не деклараціями. Тому одним з базових запитань є, що ж саме ми повинні захищати, коли мова йде про національну безпеку. Адже прив'язка змісту національної безпеки до аморфної категорії "інтереси" негативно відбивається на ефективності державної діяльності щодо підтримання безпеки та не надає чітких критеріїв оцінки цієї діяльності.