Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

2.3. Захист інформаційної безпеки як функція держави

Сторінки матеріалу:

 

Як ми вже визначили, інформаційна безпека може розглядатися як елемент або підсистема національної безпеки. Національне законодавство України надає великого значення інформаційній складовій національної безпеки. Так, норма ч. 1 ст. 17 Конституції України встановлює, що: "Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу"[142]. В даному контексті інформаційна безпека розглядається на одному рівні з такими невід'ємними атрибутами державності як суверенітет і територіальна цілісність. Хоча необхідно зазначити, що ці явища не є однопорядковими. Всі аспекти національної безпеки, в тому числі і інформаційна, базуються на такому явищі як державний суверенітет.

Саме державний суверенітет, "політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство та повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні"[269, 45], надає можливість та права відповідним органам державної влади здійснювати конкретні заходи щодо захисту інформаційної безпеки. Декларація Про державний суверенітет України визначає державний суверенітет України як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах"[50].

Оскільки мова йде про інформаційну безпеку як складову національної безпеки, то її джерелом необхідно вважати не лише суверенітет держави, а й суверенітет народу та нації як суб'єктів інформаційних відносин.

Аналіз проблеми інформаційної безпеки неодмінно ставить питання, яке багато в чому є ключовим: чи існує окремий вид суверенітету - інформаційний?

В законі України "Про інформацію" така дефініція присутня, але чіткого тлумачення її змісту немає. Так, ст. 53 цього Закону - "Інформаційний суверенітет", хоча і встановлює, що: "основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси"[77], але змісту самого поняття інформаційного суверенітету не розкриває.

До інформаційних ресурсів України, згідно норм ст. 53 Закону "Про інформацію", входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Таким чином, в рамках Закону "Про інформацію" інформаційний суверенітет в більшій мірі розглядається в якості невід'ємного права держави формувати та розпоряджатися інформаційними ресурсами, які знаходяться в її власності у відповідності до національного та міжнародного законодавства. Але варто зазначити, що в такому випадку мова йде не про суверенітет, а про реалізацію права власності держави на певні види майна та майнових прав.

Але ми маємо підстави говорити про тенденцію в законотворчій діяльності, спрямовану на визнання існування такого специфічного явища як інформаційний суверенітет. Ще в 1999 р. Постановою Верховної Ради України "Про проект закону України про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України" Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації запропоновано "доопрацювати проект Закону України про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України з урахуванням зауважень і пропозицій народних депутатів України і внести його на розгляд Верховної Ради України для повторного першого читання"[248].

З того часу до Верховної Ради було внесено цілий ряд проектів Закону України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку", які мають певні відмінності в підходах і трактуваннях проблем інформаційного суверенітету та гарантій інформаційної безпеки. Ясна річ, що в нормативно-правовому акті, який буде прийнято, цілком можуть бути використані зовсім інші погляди, але, на нашу думку, ці проекти представляють цінність для аналізу самої проблеми та визначення існуючих сучасних підходів до її вирішення.

Так, згідно проекту закону про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку, який свого часу було внесено народним депутатом Віталієм Шевченком від фракції Народного Руху (ст. 2), "інформаційний суверенітет України - це право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України.

Здійснення інформаційного суверенітету України включає:

  • законодавче визначення та забезпечення державою стратегічних напрямів розвитку і захисту національного інформаційного простору, цілісної державної інформаційної політики;
  • визначення норм, засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних суб'єктів в національному інформаційному просторі України;
  • формування та захист інтересів України в світовому інформаційному просторі, міжнародних інформаційних відносинах;
  • гарантування інформаційної безпеки України"[268].

Інший варіант законопроекту належить народному депутату України І.С. Чижу. Згідно ст. 2 цього законопроекту:

"Інформаційний суверенітет України - це невід'ємне право людини, суспільства, держави на самовизначення та участь у формуванні, розвитку і здійсненні національної інформаційної політики відповідно до Конституції та чинного законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України.

Здійснення інформаційного суверенітету України включає:

  • законодавче визначення та забезпечення стратегічних напрямів розвитку і захисту національного інформаційного простору;
  • визначення норм, засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних суб'єктів в національному інформаційному просторі України;
  • формування та захист інтересів України в світовому інформаційному просторі, міжнародних інформаційних відносинах;
  • участь у заходах, що сприяють сталому розвитку національного інформаційного простору України та зміцненню її суверенітету;
  • гарантування інформаційної безпеки України.

Інформаційний суверенітет України забезпечується шляхом проведення цілісної державної інформаційної політики відповідно до Конституції, чинного законодавства України і міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм, що торкаються національної інформаційної політики України"[269].

Однією з відмінностей запропонованих законопроектів є те, що в законопроекті В. Шевченка та інформаційний суверенітет розглядається саме як "право держави", тобто цілком і повністю пов'язується з державою, яка, в такому випадку, є носієм і єдиним суб'єктом цього суверенітету. На відміну від нього в законопроекті І. Чижа мова йде про "невід'ємне право людини, суспільства, держави", в цьому випадку, в якості носія суверенітету можна розглядати триєдину систему, що складається з окремих громадян, соціальної спільності і держави як її територіальної організації. Так само ми можемо говорити і про полі суб'єктну сутність інформаційного суверенітету.

Далі, в законопроекті В. Шевченка зміст інформаційного суверенітету пропонується розглядати в якості права держави "на формування і здійснення національної інформаційної політики".

В той же час в законопроекті І.Чижа, крім практично ідентичного з першими, але полі суб'єктного права людини, суспільства, держави на "участь у формуванні, розвитку і здійсненні національної інформаційної політики", до інформаційного суверенітету включається і "право людини, суспільства, держави на самовизначення". Правда в контексті законопроекту це "право на самовизначення" виглядає дуже розмитим, бо не визначається об'єкт цього самовизначення, щодо якого воно повинно реалізовуватися. Можна лише припустити, що оскільки мова йде про інформаційний суверенітет, то це "право на самовизначення" повинно відрізнятися від задекларованого ООН права нації на самовизначення і в контексті законопроекту має певне значення саме в інформаційному аспекті.

Але на скільки згадані права держави, або комплекс прав особи, суспільства та держави щодо проведення інформаційної політики можуть розглядатися в якості специфічного виду суверенітету?

Взагалі, держава може розглядатися як "організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи та нації"[39, 142]. Політична влада в державі базується на ряді загальних принципів, і державна політика по своїй суті виступає інструментом реалізації цієї влади. Причому, принципи та механізми формування і проведення державної політики не залежать від об'єкту цієї політики (економіка, сільське господарство або інформаційні процеси), бо державна влада в демократичному суспільстві має чітко визначений законодавством набір інструментів впливу на об'єкти управління. Відмінності обумовлюються лише вектором спрямування цієї політики - внутрішнім або зовнішнім, оскільки на власній території держава володіє всією повнотою влади, а ззовні виступає лише одним з членів світового співтовариства і, згідно принципів і норм міжнародного права, повинна будувати свою політику на засадах рівноправного партнерства.

Державна політика знаходить свій формальний вираз в нормативно-правових актах, що приймаються органами державної влади. Але й національне законодавство так само будується на єдиних принципах і реалізується за допомогою єдиних механізмів держави. І, нарешті, здатність держави проводити власну політику та встановлювати обов'язкові для виконання норми базується на загальному явищі державного суверенітету.

Такі міркування, на нашу думку, дозволяють поставити під сумнів те, що право держави проводити інформаційну політику може розглядатися в якості достатнього доказу існування специфічного інформаційного суверенітету.

У всіх законопроектах, як ми бачимо, дефініція "інформаційний суверенітет" має дві складові: "національна інформаційна політика" та "національний інформаційний простір", на який ця політика поширюється.

Завдяки такій схемі реалізується один з невід'ємних компонентів такого явища як суверенітет, який заключається в тому, що повнота державної влади та юрисдикція розповсюджується на певну, чітко визначену територію. Державна територія має чітко визначені межі - державний кордон, з особливим юридичним статусом, визначений на міждержавному рівні шляхом делімітації та демаркації.

В названих нами законопроектах пропонується особливий вид просторової конструкції - "національний інформаційний простір" в якості сфери розповсюдження інформаційного суверенітету.

Зокрема, в законопроекті І. Чижа (ст. 4), "національний інформаційний простір України - це сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України." Одночасно в цій же самій статті вказується, що: "об'єктами національного інформаційного простору є інформаційна продукція в усіх її різновидах, включаючи твори літератури і мистецтва, наукові праці, публічні виступи, використані в інформаційній діяльності, національні інформаційні ресурси, інформаційні послуги, організаційні та майнові функціональні елементи інформаційної інфраструктури"[269].

На нашу думку, в таких міркуваннях присутні деякі логічні вади. Оскільки інформаційний простір є просторовою одиницею, то яким чином його об'єктом може бути інформаційна продукція, і взагалі виникають певні сумніви щодо адекватності дефініції "об'єкт простору".