Крім того, держава має конкретні механізми, що регулюють і обмежують переміщення через її кордони, тим самим детермінуючи їх. Це може бути, наприклад: візовий режим, тарифні та нетарифні бар'єри щодо переміщення товарів і послуг, процедури переміщення валюти та валютних цінностей як готівкових так і безготівкових. Переміщення як особи так і предмету через державний або митний кордон має певні юридичні наслідки. Можна виділити законне та незаконне переміщення (порушення). Це дає нам змогу говорити про автономію та відокремленість території, на яку поширюється суверенітет держави.

А що ж в інформаційній сфері? Чи існує чітко визначений інформаційний кордон, що відокремлює інформаційну територію однієї держави від іншої? Чи встановлює держава відповідні бар'єри на шляху інформації? Окремі держави встановлюють. Наприклад, встановлює Північна Корея, встановлював колишній СРСР, достатньо згадати мережу "глушників", що мали перешкоджати трансляціям західних радіостанцій. Але такі бар'єри є прямим порушенням загальновизнаного права людини на інформацію і не можуть існувати в державі, яка претендує на статус демократичної.

Хоча український законодавець і пропонує деякі заходи. Так, ст. 54 Закону "Про інформацію" в якості гарантій інформаційного суверенітету передбачає, що "інформаційний суверенітет України забезпечується:

• виключним правом власності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;
• створенням національних систем інформації;
• встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;
• використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами"[77].

За іншими думками завданням держави в рамках захисту інформаційного суверенітету є забезпечення цілісності і недоторканості інформаційного простору. Так, зокрема, в законопроекті І.Чижа пропонується, що: "Держава виступає гарантом цілісності національного інформаційного простору України на основі:

• єдиної державної політики, визначеної законами, обов'язковими для всіх учасників інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України незалежно від форм власності;
• збереження права власності держави на провідні об'єкти національного інформаційного простору, використання нею належної бази та економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на суспільні відносини в сфері інформації;
• державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації, наукової та експериментальної діяльності;
• економічного забезпечення цільових програм, здійснення відповідних протекціоністських заходів"[269].

Але знову ж таки, подібна постановка питання щодо єдиної державної інформаційної політики, власності держави на провідні об'єкти національного інформаційного простору тощо, повинна співвідноситись з відповідними правами людини, а також з цілим рядом міжнародно-правових зобов'язань України.

Так, наприклад, в Меморандумі про взаєморозуміння щодо співробітництва в сфері телекомунікацій і розвитку Всесвітньої інформаційної інфраструктури між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки сторони наголосили на своєму намірі керуватись принципами створення Всесвітньої інформаційної інфраструктури, для чого: впроваджувати приватні інвестиції, конкурентний ринок, гнучку регулюючу систему, доступу без дискримінації та універсальне обслуговування. Саме такі підходи були зафіксовані у рішеннях Першої Всесвітньої конференції з розвитку телекомунікацій Міжнародного Союзу електрозв'язку (Буенос-Айрес, 1994 рік)[206].

І нарешті, необхідно усвідомлювати об'єктивні обставини сьогодення, які призводять до розмиття та взаємопроникнення більшості елементів просторового буття держави.

На думку відомого американського дослідника Х. Клівленда в "міжнародній політиці твердження про те, що інформація є власністю суверенних держав, виявляється найвищою помилкою"[369, 82]. Одним з аргументів в цьому аспекті виступає те, що кожний комунікаційний супутник знижує життєвість доктрини, згідно якої суверенні держави повинні володіти або хоча б контролювати свої інформаційні ресурси.

В цьому зв'язку слід зазначити, що міжнародно-правова практика будується, насамперед, на принципі свободи інформації та гарантій інформаційних прав і свобод особи, одночасно розглядаючи права держави щодо регулювання інформаційних процесів лише в контексті її загальних суверенних прав.

Так, наприклад, повертаючись до згаданих в якості "могильників інформаційного суверенітету" штучних супутників, в прийнятій ЮНЕСКО Декларації керівних принципів щодо використання мовлення через супутники для вільного використання інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів, ч. 1 ст. 2 передбачено, що "При мовленні через супутники повинні поважатися суверенітет та рівність всіх держав"; ст. 10 встановлює, що "При підготовці програм прямого мовлення на інші країни повинні прийматися до уваги розбіжності в національних законах країн, об'єктів мовлення"; а ст. 11 передбачає, що "Принципи цієї Декларації повинні застосовуватися з повною повагою до прав людини і основних свобод"[51].

Як ми бачимо, ніякої специфіки цим актом щодо інформаційного суверенітету не передбачено. Розглядаються лише загальні вимоги щодо рівності, суверенітету, верховенства права та, що немаловажне, гарантії прав і свобод людини.

Існування в науковій літературі та ряді законопроектів поняття "інформаційний суверенітет" можна пояснювати не анти демократичною спрямованістю позицій авторів цих понять, а скоріше застарілими категоріями мислення. Так, на думку А. Баранова, "в часи демократизації, найширшого запровадження сучасних інформаційних технологій вельми проблематично говорити про інформаційний суверенітет на територіальному рівні, тобто - в аспекті недоторканості кордонів, недопущення зазіхань на територію тощо"[18, 71]. Замість інформаційного суверенітету слід говорити про інформаційну безпеку громадян, суспільства та держави.

Так само необґрунтованим є оперування в правовій науці та практиці поняттям "інформаційний простір". Так, наприклад, згідно з розробками Українського центру економічних і політичних досліджень, інформаційний простір України розглядається як "середовище, в якому здійснюються продукування, зберігання та поширення інформації і на яке розповсюджується юрисдикція України"[146, 51].

В даному випадку в якості основної детермінанти інформаційного простору, йдеться саме про юрисдикцію держави. Але в цьому разі знову ж таки не враховується специфіка інформаційних процесів як предмету регулювання відповідними правовими нормами.

По-перше, юрисдикція держави, як відомо, поширюється на її територію в межах державних кордонів, куди входять: суша, надра і континентальний шельф включно; води, куди відносяться територіальні - чистина моря що примикає до берегу, і не перевищує 12 морських миль; повітряний простір. До державної території прирівнюють території посольств, морські, річкові, повітряні та космічні кораблі під прапором або знаком держави (військові будь-де, цивільні лише на території держави або в міжнародних водах і повітряному просторі над ними), кабелі і трубопроводи, що прокладені у відкритому морі і з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря [308, 242 - 243].

Таким чином, згідно дефініції "інформаційний простір", інформаційні процеси, що регулюються законодавством України, знову ж таки прив'язуються виключно до державної території. Але інформація, як абсолютно нематеріальна субстанція, яка до того ж здатна переміщуватися зі швидкістю світла, менше всього залежить від територіальних обмежень.

На нашу думку, для забезпечення ефективного правового регулювання інформаційних процесів, необхідно замість аморфного поняття "інформаційний простір" ввести в законодавчу практику дефініцію "інформаційний ринок", яка б охоплювала будь-які інформаційні ресурси, належні фізичним та юридичним особам-резидентам, а також інформаційні ресурси, які є об'єктом різного роду угод, хоча б однією зі сторін яких є фізичні або юридичні особи-резиденти. Саме на такій основі держава може здійснювати правомірне втручання у сферу інформації, запроваджувати протекціоністські заходи з метою захисту національного інформаційного ринку та підтримки вітчизняної інформаційної промисловості, будь-то засоби масової інформації, виробники комп'ютерних програм, інформаційних технологій тощо. Саме такій підхід найбільш повно відповідатиме принципам інформаційної діяльності, визначеними міжнародно-правовими актами.

Ми вже наголошували на міжнародно-правовому принципі свободи інформації, в рамках якого конкурують, з одного боку, інтереси державної безпеки, а з іншого, гарантії прав і свобод людини. Така конкуренція простежується в цілому ряді фундаментальних міжнародно-правових документів, і, що є важливим, в них визначені конкретні випадки та межі втручання держави в інформаційні процеси. Іншими словами, в них формально закріплено відповідний баланс інтересів особи, суспільства та держави в інформаційній сфері і окреслені їх права та обов'язки.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який свого часу було ратифіковано Україною, (ч. 2. ст. 19) встановлює, що: "Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір"[207].

Таким чином в названому акті підтверджується принцип свободи інформації, зокрема відкидається той факт, що вона повинна обмежуватись державними кордонами. Одночасно (ч. 3. ст. 19) зазначається, що користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Воно може бути пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: для поважання прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Отже ми можемо визначити пряму вказівку на випадки правомірного втручання держави в інформаційні відносини та встановлення відповідних правових обмежень, це: захист законних прав і інтересів інших осіб та забезпечення безпеки держави і суспільства.

Іншим міжнародно-правовим актом, що визначив баланс особистих прав та компетенції держави в сфері інформаційних відносин, є Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини [138]. Стаття 10 цієї Конвенції закріплює право людини на свободу виявлення поглядів, що, зокрема, включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Однак, разом з тим, нормами цієї статті визначається значний обсяг компетенції держави щодо регулювання інформаційних правовідносин. До компетенції держави, зокрема, віднесено право вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно підприємств (ч. 1 ст. 10). Крім того, підкреслюється, що здійснення інформаційних свобод людини пов'язане з правами та обов'язками і тому може бути предметом встановлених законом формальностей, умов, обмежень і покарань. Згідно ч. 2 ст. 10, названої Конвенції подібні законодавчі обмеження і покарання є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.