Одночасно ч. 2. ст. 10 цієї Конвенції прямо вказує ще на одну важливу рису діяльності держави по регулюванню інформаційних відносин, а саме те, що в демократичному суспільстві прийнятно лише регулювання порядку реалізації людиною своїх інформаційних прав і свобод шляхом встановлення відповідних правових норм, а не шляхом забезпечення державної власності на основні інформаційні ресурси, або проведенням єдиної інформаційної політики, оскільки останні випадки вже межують з неправомірним обмеженням з боку держави принципу свободи інформації.

На нашу думку, сказаного достатньо щоб відмовитися від спроб винайти окремий "інформаційний" вид суверенітету. Суверенітет держави є єдиним і неподільним і охоплює всі аспекти державного життя. Однак необхідно вести мову про компетенцію держави в інформаційній сфері, які полягають в її праві, і навіть зобов'язанні регулювати інформаційні відносини.

Більше того. Детермінанти сучасного розвитку цивілізації ставлять питання про визнання існування певної інформаційної функції держави, в рамках якої вирішуються і завдання інформаційної безпеки. Адже розпочата в 70 рр.. ХХ століття інформаційна революція, що веде до формування постіндустріального інформаційного суспільства, виводить на перший план інформаційні та комунікативні аспекти діяльності держави, перетворюючи їх на головні соціально значущі напрями державної діяльності на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства. А функції держави, як відомо, розвиваються та змінюються одночасно з розвитком самої держави і прямо залежать від зовнішніх та внутрішніх факторів суспільного розвитку та конкретних завдань, що стоять перед суспільством на даному історичному етапі.

Іншими словами, суспільні, економічні та політичні процеси обумовлюють виокремлення специфічної інформаційної функції держави. І дійсно, інформаційна діяльність держави на сьогоднішній день заслуговує визнання того, що вона представляє собою особливий механізм державного впливу на суспільні відносини та процеси, що визначає головні напрями та зміст її діяльності по управлінню суспільством. Це, зокрема, відбивається в накопиченні значного масиву відповідних правових норм, і формування галузі інформаційного права.

Важливою в цьому аспекті є теза про те, що відповідні напрями діяльності держави або коло завдань, що виконує держава, відповідають певним обов'язкам держави. Це можуть бути обов'язки, що прямо встановлюються правовими нормами, які містяться в законодавчих актах, або обов'язки, які бере на себе держава у відповідності з угодою [224, 44].

Важливість і життєва необхідність виконання державою завдань в інформаційній сфері підкреслюється цілою низкою правових актів, і в першу чергу Конституцією.

Перше, що необхідне відзначити, це нормативне визначення що міститься в ч. 1. ст. 17 Конституції України, яка називає захист інформаційної безпеки однією з найважливіших функцій держави. Така пряма вказівка якнайкраще вказує на величезне значення яке надається питанням інформаційної безпеки вітчизняним законодавцем.

Але захистом інформаційної безпеки обов'язки держави в сфери інформації не обмежуються. Слід згадати норми ч. 4 ст. 32 Конституції щодо судового захисту інформаційних прав громадян, ч. 3 ст. 34 Конституції в частині, що визначає компетенцію держави на законодавче обмеження інформаційних прав людини в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя тощо.

Крім того, слід мати на увазі норми ч. 2 ст. 3 Конституції, якими встановлюється, що права і свободи людини (в тому числі і права в сфері свободи слова та інформації - Б.К.) та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Завдання української держави в інформаційній сфері також конкретизуються в інших нормативно-правових актах. Так, згідно Національної програми інформатизації головною метою є забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією на основі широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави [79].

Важливою особливістю виконання державою своєї інформаційної функції є специфіка її об'єкту - інформаційних та комунікаційних процесів, зокрема їх відкритість та здатність до всепроникнення; і одночасно важливою характеристикою є згадана нами конкуренція між правами держави щодо регулювання інформаційних процесів та правами і свободами людини. Таким чином, ми повинні відзначити, що регулювання інформаційних процесів з боку держави обмежується, передусім, відповідними гарантіями інформаційних прав особи, які і визначають компетенцію держави в інформаційній сфері.

Аналізуючи основні міжнародно-правові акти з прав людини та відповідні норми Конституції України ми можемо окреслити конкретні випадки, в яких допускається державне втручання в інформаційну сферу (при чому лише правовими, а не адміністративними заходами) та встановлення відповідних нормативно-правових обмежень.

Означені випадки і складають компетенцію держави в інформаційній сфері. Ця компетенція держави визначена цілим рядом міжнародних та національних правових актів і складається з трьох основних компонентів:

• регулювання інформаційних відносин з метою забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку, підтримання законності;
• регулювання інформаційних відносин з метою забезпечення прав і свобод громадян, здоров'я та моральності;
• регулювання інформаційних відносин в сфері комерційної інформації, з метою захисту національного інформаційного ринку та економіки в цілому.

Такий підхід до розуміння інформаційної функції, інформаційної компетенції держави та відмова від поняття інформаційного суверенітету, що обґрунтовано нами вище, дозволяє дещо інакше поглянути і на деякі інші проблеми. Так, підкреслена нами неоднорідність інформаційних відносин, яка обумовлює три основні складові інформаційної функції та відповідної компетенції держави, визначають специфіку державної політики в цій сфері.

З іншого боку, інформаційні процеси існують не ізольовано, а є складовою різних аспектів життєдіяльності людини, суспільства та держави: економіки, політики, освіти та науки, культури, національної безпеки тощо. Тому частіше йдеться не про єдину інформаційну політику держави, а про інформаційну складову різних напрямків державної політики, а саме: про інформаційний аспект політики національної безпеки, інформаційний аспект політики щодо захисту прав людини та інформаційний аспект економічної політики тощо.

Одним з найважливіших елементів, що є основою реалізації державою своєї політики в інформаційній сфері, виступає інформаційна інфраструктура. Інформаційна структура - невід'ємний елемент, як стратегічних інформаційних ресурсів, що є основою обороноздатності держави, так і інформаційного ринку, що на сьогоднішній день багато в чому обумовлює економічний потенціал і перспективи розвитку держави.

Так, законом Про національну програму інформатизації (Розділ ІV п. 2) [79] окреслені основні складові національної інформаційної інфраструктури (національної інфраструктури інформатизації), що включає:

• міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні мережі;
• систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня;
• інформаційні ресурси;
• інформаційні технології;
• систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації;
• виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;
• систему підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації.

Також слід відзначити, що названа Програма виділяє окрему категорію "інформаційні ресурси", при чому запропоновано дещо відмінний від традиційного погляд на цю дефініцію. Під інформаційними ресурсами було прийнятно розуміти і саму інформацію, і засоби її передачі та розповсюдження. А згідно цієї Програми система інформаційних ресурсів це - "розподілений банк даних і знань з різних галузей виробництва, науки, культури, освіти, торгівлі тощо". Принципами функціонування цієї системи є надійність, швидкість доступу та захист даних. Підкреслюється, що наявність вільного доступу до інформаційних ресурсів держави з боку як вітчизняних так і закордонних споживачів сприятиме розвитку інформаційних послуг країни.

Аналізуючи зміст та основні інструменти і засоби діяльності держави в інформаційній сфері необхідно визначити, яке місце займають в цій діяльності питання інформаційної безпеки, адже було б помилковим охоплювати категорією інформаційної безпеки всю діяльність держави щодо регулювання інформаційних відносин [154]. Ми вже обґрунтували власне бачення поняття "національна безпека" та сфери державної діяльності, які вона охоплює. Зокрема, ми підкреслювали, що національна безпека є лише однією з функцій держави, що актуалізується в залежності від масштабів загроз цій безпеці, і те, що вона в звичайних обставинах не може носити всеохоплюючий характер. Одночасно в цьому підрозділі ми ведемо мову про існування певної інформаційної функції держави, що само по собі ставить питання про її розмежування з функцією національної безпеки.

Для характеристики відповідних сфер та напрямків державної діяльності ми повинні відзначити, що на нинішньому етапі розвитку держави відбувається розмиття більшості аспектів її просторового буття. Так само відбувається певне розмиття меж між окремими напрямками державної діяльності. Завдяки цьому діяльність по підтриманню національної безпеки охоплює певну частину інших напрямків діяльності держави, в тому числі інформаційної. І саме в рамках такої комбінації і знаходиться та сфера державної діяльності яка пов'язана із підтриманням стану інформаційної безпеки держави, суспільства та людини.

Разом з тим не можна не враховувати нормативне визначення ст. 17 Конституції України яка надає питанням захисту інформаційної безпеки статусу окремої функції держави, що говорить про офіційне визнання пріоритету цього напрямку перед деякими іншими напрямками державної діяльності як в рамках підтримання національної безпеки так і в рамках інформаційної діяльності.

Необхідно також зазначити, що визначити чітке співвідношення між національною безпекою, інформаційною діяльністю держави та інформаційною безпекою неможливо, оскільки це співвідношення постійно змінюється в залежності від впливу цілого ряду об'єктивних та суб'єктивних факторів. Так, інформаційну безпеку можна розглядати як частину національної, але за певних умов цей напрямок може набувати надзвичайної важливості і акумулювати в собі істотні владні ресурси, що і знайшло відображення в згаданій конституційній нормі. Так, наприклад, під час виборчих кампаній по виборах Президента або народних депутатів інформаційне протистояння досягає свого максимального значення, а результати цього протистояння впливаючи на волевиявлення виборців мають визначальне значення для подальшої долі всієї держави та суспільства.