Прикладом такого впливу зовнішнього фактору на розмір публічних видатків органів місцевого самоврядування є фінансування громадського транспорту, послуги якого отримують дотації з місцевого бюджету, в містах з непередбачуваною кількістю туристів.

У другому випадку зовнішні фактори виникають при споживанні населенням певної території послуг, які не надаються "нерезидентам" території, але фінансуються за рахунок податків та зборів, сплачуваних в основному саме "нерезидентами". Прикладом може бути фінансування закладів освіти або медичних закладів за рахунок надходжень від місцевого податку на продаж або місцевого мита на території тих самоврядувань, де створені великі "торгівельні містечка", орієнтовані на "нерезидентів".

Необмежені доповнюючі трансферти є найсильнішим можливим фінансовим інструментом для заохочення органів місцевого самоврядування до фінансування видатків на ті чи інші програми, які цікавлять надавача трансфертів. Але їх застосування є дуже незручним для надавачів. Ці трансферти значно ускладнюють планування розмірів публічних видатків бюджету надавача через невизначеність загального обсягу трансферту, який можливо необхідно буде надати іншому бюджету. Тому надавачі трансфертів віддають перевагу обмеженим за обсягом трансфертам, які дозволяють їм більш ефективно планувати та контролювати виконання своїх бюджетів.

Вважається, що цільові обмежені за обсягом доповнюючі трансферти стимулюють місцеві самоврядування до пошуку, збирання та використання власних коштів для фінансування публічних видатків, пов'язаних з наданням тих чи інших соціальних послуг чи фінансуванням певних соціальних програм значно краще, ніж цільові необмежені доповнюючі трансферти.

Обмежені доповнюючі трансферти можуть надаватися з встановленням певних стандартів надання тих послуг, на фінансування яких виділяються кошти. Тому розрізняють обмежені прив'язані та неприв'язані до стандартів трансферти. Прив'язані до стандартів обмежені доповнюючі трансферти, по-перше, спонукають отримувача розширювати свою діяльність за напрямками, встановленими надавачем трансферту, по-друге, примушують його доводити якість послуг до встановленого надавачем рівня. Отже, вони впливають не тільки на обсяги послуг, а й на їх якість.

Але будь-які цільові обмежені доповнюючі трансферти мають і негативні сторони застосування, тому що можуть призвести до загального неефективного використання коштів. Причина полягає у тому, що такі трансферти надаються, як правило, на фінансування лише деяких функцій отримувача. Це спонукає їх до "перевитрачання" коштів на відповідні функції за рахунок недостатнього фінансування інших функцій, не пов'язаних з отриманням доповнюючих трансфертів. Окрім того, у отримувачів виникає сильна спокуса фінансувати за рахунок таких коштів проекти, що потребують великих капіталовкладень навіть тоді, коли у майбутньому в них не вистачатиме власних коштів на покриття поточних видатків функціонування створених об'єктів.

Отже, завдяки правильному використанню різних видів та форм трансфертів для фінансування публічних видатків можна вирішити такі проблеми, як:

1) фіскальна неспроможність фінансування публічних видатків з бюджетів окремих місцевих самоврядувань;

2)  вплив зовнішніх факторів на фінансування публічних видатків, пов'язаних з наданням окремих видів послуг населенню;

3) необхідність забезпечення загальнонаціональних стандартів надання окремих видів соціальних послуг населенню;

4) забезпечення ефективного перерозподілу національного валового доходу;

5) необхідність зменшення різниці у розмірі "чистої фіскальної вигоди" (горизонтальної фіскальної нерівності) різних регіонів країни.

В Україні види і порядок надання міжбюджетних трансфертів встановлені главою 16 (статті 96-108) Бюджетного кодексу України [413][347]. Порівняємо встановлені у Бюджетному кодексу трансферти та їх використання з наведеним вище описом світового досвіду ефективного використання міжбюджетних трансфертів.

Відповідно до статті 96 Бюджетного кодексу, міжбюджетні трансферти поділяються на: дотацію вирівнювання; субвенцію; кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів та інші дотації. Стаття 97 Бюджетного кодексу України встановлює, що у Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;

2) субвенція на здійснення програм соціального захисту;

3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

4) субвенція на виконання інвестиційних проектів;

5) інші субвенції.

Крім того, відповідно до статті 101 Бюджетного кодексу можуть застосовуватися міжбюджетні трансферти між місцевими бюджетами. Міжбюджетні трансферти між місцевими бюджетами можуть надаватися як у вигляді дотації, так і у вигляді субвенцій у випадках та видах, передбачених статтею 101 Бюджетного кодексу.

Трансферти з Державного бюджету України місцевим бюджетам можуть надаватися у вигляді дотацій та субвенцій, зазначених у статті 97 Бюджетного кодексу. При цьому, ця стаття визначає вичерпний перелік дозволених Бюджетним кодексом видів дотацій та невичерпний перелік дозволених Бюджетним кодексом субвенцій. Отже, при плануванні Державного бюджету України можуть бути встановлені прості чи доповнюючі субвенції, не визначені статтями 102, 103 та 105 цього Кодексу.

Дотації та субвенції з Державного бюджету розраховуються окремо для кожного бюджету та надаються безпосередньо бюджетам Автономної Республіки Крим, кожному з обласних бюджетів, бюджетам міст Києва та Севастополя, бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районним бюджетам. Обсяг кошти з інших бюджетів, що передаються до Державного бюджету у випадках, передбачених статтею 100 цього Кодексу, також планується при розробці Державного бюджету України.

Таким чином, у Бюджетному кодексі України прямо не визначено і не передбачено використання цільових доповнюючих необмежених трансфертів. Дотації вирівнювання, визначені у статтях 98 та 99 Бюджетного кодексу, за своїм описом є незалежними загальними трансфертами, що надаються з метою вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

Кошти, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджетів відповідно до статті 100 Бюджетного Кодексу за описом є незалежними загальними трансфертами.

Субвенція на виконання інвестиційних проектів, встановлена статтею 107 є доповнюючим цільовим обмеженим трансфертом, який надається для фінансування лише визначеної частини видатків інвестиційного проекту з умовою фінансування іншої частини видатків проекту за рахунок власних коштів отримувача субвенції. Всі інші субвенції, передбачені Бюджетним кодексом, є незалежними цільовими трансфертами.

Таким чином, основна кількість трансфертів, передбачених Бюджетним кодексом, є цільовими незалежними трансфертами, які надаються на фінансування публічних видатків, пов'язаних з виконанням тих чи інших видаткових повноважень самоврядувань. Світова практика пропонує використовувати цей тип трансфертів при необхідності забезпечення єдиних державних стандартів надання певних послуг населенню. Проте такі встановлені Бюджетним кодексом України субвенції, як: субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування; субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань; субвенції на виконання інвестиційних проектів не пов'язуються з будь-якими стандартами. Хоча субвенцію на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань було б доцільно пов'язувати з певними мінімальними стандартами надання послуг населенню органами місцевого самоврядування.

Якщо враховувати рекомендації світового досвіду, то субвенції на виконання інвестиційних проектів та субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування краще надавати у вигляді цільових доповнюючих обмежених трансфертів. Тоді досягатиметься мета, з якою вони встановлюються в Бюджетному кодексі України. Інакше велика кількість передбачених в Бюджетному кодексі України незалежних цільових трансфертів призведе до неефективного використання коштів та штучного підвищення розмірів публічних видатків на надання послуг населенню і фінансування проектів, які пов'язані з одержанням таких трансфертів.

Отже, можна дійти висновку, що запропоновані в Бюджетному кодексі України визначення різних видів міжбюджетних трансфертів є неточними, а встановлені методи розподілення фінансових ресурсів між різними бюджетами та їх використання є неефективними і можуть призвести до перевитрачання коштів і встановлення місцевими самоврядуваннями економічно невиправданих цін на соціальні послуги населенню (як завищених, так і занижених). Тому статті Бюджетного кодексу, присвячені регулюванню міжбюджетних відносин, потребують серйозного подальшого вдосконалення.

Суттєвих змін також зазнали напрями та обсяги здійснення видатків Державного бюджету України та державних бюджетів інших країн СНД. У результаті проведення приватизації майже в усіх галузях народного господарства відповідно до законодавства [418; 419][348] в Україні значно скоротилися видатки державного бюджету у виробничій сфері. До видатків Державного бюджету у виробничій сфері в сучасній Україні належать видатки на реалізацію затверджених відповідно до законодавства державних програм та видатки децентралізованих фондів коштів державних підприємств, у тому числі тих, які мають статус казенних підприємств [414][349].

Як бачимо, у процесі еволюції з феодальних часів і до сьогодення значно ускладнилася система публічних видатків, які існують у державі. Публічні видатки повністю відокремилися від приватних видатків у державі. З'явилися нові види публічних видатків, ускладнилася їх структура, значно змінилося пропорційне співвідношення публічних видатків різних видів. Але закон Вагнера щодо постійного зростання видатків держави, яке випереджає зростання доходів держави, залишається діючим. Тому проблема правового регулювання публічних видатків у державі залишається однією з найважливіших функцій та завдань як держави, так і органів місцевого самоврядування, що отримали право самостійного управління належними їм публічними фондами коштів. Подальше зростання масиву нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері публічних видатків, призводить до необхідності дослідження публічних видатків як категорії фінансового права з метою вдосконалення відповідного законодавства у сфері фінансів.