Накопичувальні пенсійні фонди, які є фінансовою основою функціонування другого рівня пенсійної системи, сьогодні існують в 11 країнах Латинської Америки, у 26 країнах-членах ОЕСР[297], у 9 країнах Близького Сходу та Північної Африки, у 7 країнах Південної Азії та в 10 країнах Центральної і Східної Європи [303][298]. Україна стане одинадцятою країною Центральної і Східної Європи, яка введе другий рівень пенсійної системи з накопичувальними пенсійними фондами. За прогнозами економістів, у цих фондах накопичуватимуться дуже значні обсяги коштів [332; 222][299], тому утворення належного правового регулювання процесу формування, розподілу (перерозподілу) та витрачання цих коштів є надзвичайно актуальним питанням у країнах, які здійснюють пенсійну реформу.

Накопичувальні публічні фонди коштів почали з'являтися у світі лише в 80-х рр. ХХ ст. у вигляді накопичувальних пенсійних фондів. Питання, пов'язані з їх утворенням, управлінням, розподілом та використанням сьогодні є предметом бурхливих дискусій серед вчених-економістів [78][300]. Ідея утворення накопичувального пенсійного забезпечення в Україні, Російській Федерації, Казахстані та інших країнах СНД вперше почала обговорюватися лише в середині 90-х років минулого століття, коли у країнах розгорнулися широкомасштабні економічні та адміністративні реформи. Тому необхідно приймати до уваги те, що сьогодні правове регулювання накопичувальних пенсійних фондів і систем та публічних видатків, які в них виникають, знаходиться у процесі свого початкового становлення, чим пояснюється велика кількість невирішених правових проблем.

Поява накопичувальних пенсійних систем пов'язана з економічними, політичними та соціальними змінами, які відбулися в багатьох країнах світу протягом останніх 25 років. Ці зміни були пов'язані із виникненням кризи солідарних пенсійних систем, що існували в країнах задовго до появи накопичувальних пенсійних систем. Тому основним завданням останніх був (і залишається сьогодні) захист майбутніх пенсіонерів від стрімкого зниження розміру їх пенсій через демографічні та економічні зміни в країнах. За економічними прогнозами, солідарні пенсійні системи будуть неспроможні фінансувати пристойні розміри пенсій, насамперед, через несприятливе демографічне становище, яке складається сьогодні майже в усіх розвинутих країнах Західної та Східної Європи, СНД, США, Канаді, Японії та в інших країнах світу [257; 242; 219][301].

Несприятливе демографічне становище викликане "старінням населення", при якому на одну людину працездатного віку припадає все більша кількість людей пенсійного віку. Процес старіння населення є, передусім, результатом зниження народжуваності та збереження її на низькому рівні впродовж тривалого періоду, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинених країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, коли у пошуках роботи приїжджає молодь з інших країн.

В Україні сьогодні спостерігається не тільки старіння населення, але й скорочення його чисельності, викликане насамперед зниженням народжуваності та еміграцією людей працездатного віку в інші країни у пошуках робочих місць [449][302]. У 1992 році Україна мала населення чисельністю 52,2 мільйона осіб та була шостою з найбільших країн Європи на час здобуття незалежності. За останніх дванадцять років населення зменшилось на 4,6 мільйона осіб (9,7 %). Чисельність реального населення України на 1 січня 2004 року становила 47 мільйонів 622 тисячі чоловік. За 2003 рік чисельність населення України скоротилася на 0,8 % (381 тисяча осіб), а за 2002 рік скорочення становило майже 1 % (455 тисяч осіб) [394; 450][303].

За даними Організації Об'єднаних Націй, у 2050 року кількість людей віком понад 60 років перевищить чисельність тих, кому не виповнилося 16 [262][304]. Статистика також свідчить, що через півстоліття на одну особу віком від 65 років у світі в середньому припадатиме лише чотири особи, котрі активно працюють. Сьогодні це співвідношення становить 1:9, а ще у 1950 році на одного пенсіонера припадало дванадцять осіб так званого "виробничого віку". Крім демографічних факторів, які викликають кризовий стан солідарних пенсійних систем, є також і економічні фактори, які найсильніше проявляються в країнах із перехідною економікою [216; 215; 201; 384][305].

Внаслідок цього підтримка пристойних розмірів солідарних пенсій вимагає або значного підвищення ставки обов'язкових пенсійних відрахувань (що "штовхатиме" економіку "в тінь" для зменшення розміру обов'язкових платежів), або зменшення розміру виплачуваних пенсій. Але і той, і інший захід є політично неприйнятним у будь-якій країні.

Публічні накопичувальні фонди стали з'являтися у результаті проведення країнами пенсійних реформ, які передбачають запровадження трирівневих пенсійних систем. У 80-х роках минулого століття криза солідарних пенсійних систем у деяких країнах стала предметом серйозного занепокоєння урядів і вимагала нових шляхів вирішення. Першою країною у світі, яка розпочала революційну за своєю новизною пенсійну реформу, стала Чилі. У 1981 році уряд Чилі вирішив повністю замінити свою державну солідарну пенсійну систему на нову - накопичувальну пенсійну систему. Навіть сьогодні чилійська державна пенсійна система вважається одним з найбільш екстремальних прикладів пенсійних систем, в якій всі функції щодо збирання, накопичення, інвестування обов'язкових пенсійних внесків та виплати державних пенсій покладено на приватні установи - накопичувальні недержавні пенсійні фонди та страхові компанії [197][306].

По суті, у Чилі вперше у світі недержавним пенсійним фондам було делеговано виконання державних функцій щодо реалізації програм обов'язкового державного пенсійного забезпечення. При цьому держава встановлювала: 1) категорію осіб, за яких необхідно робити обов'язкові пенсійні внески до накопичувальних недержавних пенсійних фондів; 2) розміри таких обов'язкових платежів; 3) санкції, які застосовувалися до неплатників; 4) правила інвестування коштів, що накопичувалися в недержавних пенсійних фондах; 5) цільове використання коштів; 6) правила розрахунку та виплати пенсій, які вважаються пенсіями з державної пенсійної системи, що виплачуються за рахунок коштів, накопичених у недержавних пенсійних фондах.

Таким чином, у Чилі вперше у світі з'являється новий вид юридичних осіб - недержавні пенсійні фонди, які:

1) за своїм організаційно-правовим статусом є приватними установами, що утворюються приватними засновниками відповідно до законодавства,

2) мають повністю приватне управління власною діяльністю, що здійснюється за правилами, встановленими законодавством країни (тобто - мають повністю недержавне адміністрування процесу збирання, накопичення, інвестування та виплат пенсій), але при цьому

3) збирають, накопичують, інвестують та виплачують публічні за своєю економічною та правовою природою кошти, а саме - кошти, за рахунок яких фінансуються державні накопичувальні пенсії.

Поява публічних накопичувальних пенсійних фондів із приватним організаційно-правовим статусом викликає сьогодні безліч запитань не тільки у економістів, але ще більше - в юристів-фінансистів та цивілістів, які лише починають з'ясовувати шляхи врегулювання правових проблем, пов'язаних із функціонуванням такого виду публічних фондів коштів, та чіткий розподіл сфер застосування фінансово-правових та цивільно-правових норм при регулюванні відносин, що виникають у процесі діяльності публічних накопичувальних пенсійних фондів.

Досвід Чилі набув широкої популярності в країнах Латинської Америки, які перейняли багато рис чилійської пенсійної системи [350][307]. Упродовж останніх 20 років систему пенсійного забезпечення було реформовано у восьми латиноамериканських країнах. Решта країн регіону розглядає можливість проведення пенсійної реформи найближчим часом [245][308]. Переважна більшість цих країн частково відмовилися від державних систем солідарного пенсійного забезпечення на користь обов'язкових, накопичувальних пенсійних систем, що базуються на публічних накопичувальних пенсійних фондах, в яких застосовується персоніфікація пенсійних внесків та інвестиційного доходу і недержавне управління коштами [221; 263][309]. Отже, новий вид публічних накопичувальних фондів став швидко поширюватися у світі під час проведення пенсійних реформ.

Пізніше, у 1994 році Міжнародний банк реконструкції та розвитку проаналізував, узагальнив та підтримав чилійський підхід, назвавши його "приватизацією державних пенсійних систем" з огляду на те, що такі обов'язкові державні накопичувальні пенсійні системи повністю функціонують через приватні установи (недержавні пенсійні фонди) [201][310]. Головним висновком Міжнародного банку реконструкції та розвитку стала рекомендація країнам із кризовими солідарними пенсійними системами провести реформу з метою заміни принаймні частини солідарної пенсійної системи новою накопичувальною державною системою.

Відповідно до класифікації, яку ввів Міжнародний банк реконструкції та розвитку, солідарні пенсійні системи стали називатися "пенсійними системами першого рівня", державні обов'язкові накопичувальні пенсійні системи - "пенсійними системами другого рівня", а добровільні накопичувальні пенсійні системи - "пенсійними системами третього рівня"[311].

Результати аналізу перших накопичувальних пенсійних систем та узагальнюючі рекомендації, надані Міжнародним банком реконструкції та розвитку іншим країнам, були опубліковані в 1994 році і стали розглядатися як своєрідні перші "міжнародні стандарти" утворення та функціонування накопичувальних пенсійних систем (пенсійних систем другого рівня).

Накопичувальні пенсійні системи, на відміну від солідарних, мають елемент інвестування первинних пенсійних внесків. Це означає, що кошти, які вносяться до системи накопичувального пенсійного страхування протягом тридцяти-сорока років (час, коли людина працює і робить обов'язкові пенсійні внески), примножаться за рахунок отримання інвестиційного прибутку. Наявність інвестиційного прибутку на накопичені кошти дає змогу досягти пристойних розмірів пенсій за рахунок не дуже великих розмірів пенсійних внесків, які робляться протягом часу працездатності людини. При цьому розмір пенсійної виплати конкретній особі залежить лише від суми пенсійних внесків, які відраховувалися нею чи її роботодавцями, розміру отриманого інвестиційного прибутку та величини адміністративних видатків накопичувальних пенсійних фондів. Тобто накопичувальні пенсійні системи не залежать від демографічного становища країни, на відміну від солідарних пенсійних систем, які є дуже чутливими до нього.