З'ясування меж фінансового права та встановлення його системи є складними теоретичними проблемами, вирішення яких безпосередньо впливає на практику правового регулювання всіх фінансових відносин та відносин у сфері публічних видатків зокрема. Різні аспекти проблеми встановлення інститутів та підгалузей фінансового права активно досліджувалися вченими юристами-фінансистами, починаючи з часу виникнення фінансового права як нової галузі права. Питання побудови системи фінансового права досліджується в роботах класиків фінансового права та таких видатних вчених-фінансистів, як Л.К. Воронова [26][372], М.І. Піскотін[373], Ю.А. Ровінський [97][374], Н.І. Хімічева [145][375], С.Д. Ципкін [149][376].

Після розпаду СРСР ці питання продовжують досліджуватися у роботах Ю.Н. Белошапко [310][377], Д.В. Вінницького [285; 314][378], Л.К. Воронової, О.М. Горбунової [322; 321][379], О.Ю. Грачової [38][380], С.В. Запольського [396; 287][381], М.В. Карасьової [327][382], Ю.О. Крохіної [334; 293][383], М.П.Кучерявенка [294][384], О.Я. Курбатова [339][385], Ю.Ю. Колісниченко [333][386], О.В. Покачалової [301][387], Н.Ю. Пришви [94][388], Е.Д. Соколової, Г.А. Тосуняна [126][389], О.Ю. Вікуліна, А.М. Екмаляна, О.М. Олейник [407][390], Н.І. Хімічевої та інших. Але, як вірно відмітив Ю.О. Тихомиров, підгалузі і інститути фінансового права і досі залишаються до кінця не з'ясованими [378][391].

В роботах зазначених авторів робиться наголос на тому, що у сучасний період збільшується масив фінансово-правових норм, розширюється та деталізується коло суспільних відносин, що охоплюються предметом фінансового права, формуються нові фінансово-правові інститути, а існуючі - розширюються, перетворюються із простих у комплексні інститути. Деякі інститути фінансового права навпаки - припиняють своє існування у зв'язку із втратою актуальності. Зазначені зміни у структурі та змісті фінансового-правових інститутів підтверджують думку про те, що правова форма здатна не лише іти слідом за розвитком економіки та відображати зміни в економічному розвитку, але і зворотно впливати на економіку [152][392].

Досліджуючи публічні видатки як категорію фінансового права, та розглядаючи характерні ознаки публічності видатків в державі ми встановили, що публічні видатки неодмінно пов'язуються з існуванням правових норм, які регулюють суспільні відносини з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів різних видів. Але відповідно до теорії права, згруповані певним чином правові норми утворюють правові інститути.

Правове регулювання публічних видатків містить правові норми, які регулюють: 1) публічні видатки держави, 2) публічні видатки місцевого самоврядування, 3)  публічних видатків соціального призначення які не відносяться до перших двох видів публічних видатків. Кожен з цих видів публічних видатків має свій специфічний правовий режим і свої особливості у предметі регулювання та механізмах забезпечення виконання встановлених владних приписів, що детально буде розглянуто у наступних розділах роботи. При цьому використовується один метод правового регулювання - метод встановлення владних приписів. Але ступінь державного втручання у суспільні відносини з приводу розподілу, перерозподілу та використання різних видів публічних видатків є трохи різним.

Отже, правові норми, які регулюють публічні видатки держави, публічні видатки місцевого самоврядування та публічні видатки соціального призначення, які не належать до перших двох видів публічних видатків, можуть бути згруповані в один фінансово-правовий інститут або у три окремих інститути [362][393]. Розглянемо, чи існують підстави виокремлення трьох інститутів публічних видатків.

Досліджуючи систему фінансового права, С.Д. Ципкін робив наголос на взаємозв'язку між фінансово-правовими інститутами та ланками фінансової системи. Він вважав, що фінансово-правові інститути, як частина надбудови, в принципі відповідають основним ланкам фінансової системи, як частинам базисних відносин. Враховуючи особливості стану системи публічних фондів та публічних фінансів у часи СРСР (які детально нами розглядалися у попередніх розділах роботи) С.Д. Ципкін робив висновок про те, що всі фінансово-правові інститути повинні виходити з наявності "єдиної ланки фінансової системи - державного бюджету". Тому С.Д. Ципкін погоджувався з тим, що правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері державних видатків, формують окремий інститут фінансового права, але розглядав правове регулювання державних видатків як самостійний розділ і складову підгалузі бюджетного права [149][394].

В сучасній Україні відбулися суттєві зміни у структурі фінансової системи держави, внаслідок чого виокремилися публічні фінанси, які не є тотожними державним фінансам. Відповідно з цим виокремилися публічні видатки, які не є тотожними бюджетним видаткам держави і, навіть, видаткам місцевих бюджетів. Тому, погоджуючись з тезою С.Д. Ципкіна про принципову відповідність фінансово-правових інститутів фінансовій системі держави (а у нашому разі - підсистемі публічних фінансів), ми отримуємо першу підставу для визнання трьох фінансово-правових інститутів публічних видатків: інституту публічних видатків держави, інституту публічних видатків місцевого самоврядування та інституту публічних видатків соціального призначення які не відносяться до перших двох видів публічних видатків.

В ході дискусії про систему фінансового права, вчені висловлюють різні точки зору на складові цієї системи - як за їх змістом, так і за їх назвою. Розглядаються питання щодо доцільності виокремлення певних фінансово-правових інститутів (встановлення достатніх ознак, на підставі яких можна говорити про окремий фінансово-правовий інститут), та доцільності утворення їх угрупувань - підгалузей (чи розділів) фінансового права. Також дискутується доцільності проведення більш дрібного поділу фінансово-правових інститутів на підінститути. Обговорюються і проблеми встановлення термінології, яку необхідно застосовувати для назви різних угрупувань правових норм.

Н.І. Хімічева виділяє у системі фінансового права частини, розділи, підгалузі та інститути [132][395]. При цьому вона відмічає, що норми загальної частини фінансового права конкретизуються в його особливій частині, яка вміщує в себе декілька розділів та підгалузей, які, в свою чергу, вміщують в себе фінансово-правові інститути. Кожне із цих розподілень, на її думку, являє собою сукупність фінансового-правових норм, які регулюють групу однорідних фінансових відносин. А фінансово-правовий інститут об'єднує правові норми, які регулюють більш вузьку та близьку по змісту групу фінансових відносин, ніж розділ та підгалузь [132][396].

Якщо користуватися таким визначенням фінансово-правового інституту, то ми отримаємо ще одну підставу для виокремлення трьох інститутів публічних видатків замість одного, базуючись на суттєвій різниці у суті та змісті трьох видів публічних видатків, яка обумовлює відмінності у предметі регулювання. Останнє є достатнім аргументом для виділення трьох окремих фінансово-правових інститутів у сфері правового регулювання публічних видатків. Дослідимо склад кожного з трьох зазначених інститутів.

До предмету регулювання інституту публічних видатків держави належать фінансові відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу) та використання:

1) коштів Державного бюджету України, включаючи кошти спеціального фонду Державного бюджету України;

2) коштів кожного окремо державного позабюджетного фонду коштів соціального призначення (Пенсійного фонду України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов'язкових відрахувань комерційних банків згідно з законодавством України; інших позабюджетних грошових фондів, кошти яких є державною власністю);

3) коштів спеціальних фондів і резервів Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на праві державної власності;

4) коштів фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності.

Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: Державного бюджету України; кожного окремо державного позабюджетного фонду коштів соціального призначення; спеціальних фондів і резервів Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на праві державної власності; підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності.

У фінансових правовідносинах, які виникають з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів держави приймають участь: органи державної влади; органи Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на праві державної власності; підприємства, установи та організації, засновані на державній формі власності, а також інші суб'єкти, які отримують розподілені кошти публічних фондів держави для їх подальшого використання. До таких суб'єктів належать органи місцевого самоврядування, а також недержавні організації, якщо державні органи влади приймуть рішення про надання таким організаціям коштів з публічних фондів держави. Отже, інститут публічних видатків держави є еволюційним розвитком інституту державних видатків.

До предмету регулювання інституту публічних видатків місцевого самоврядування належать відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу) та використання:

1) коштів бюджетів місцевого самоврядування, включаючи видатки спеціальних бюджетних фондів цільового призначення;

2) коштів позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування (у випадках, коли їх утворення дозволяється законодавством);

3) коштів спеціальних фондів та резервів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування;

4) коштів фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на комунальній (муніципальній) формі власності.