Таким чином, на нашу думку, виникає необхідність у співставленні таких понять, як "підгалузь" та "розділ", адже одна група авторів вживає ці поняття як синоніми, друга група аргументує використання виключно того чи іншого терміну, а третя група вживає і те, й інше поняття поряд як окремі поняття. В останньому випадку поняття "розділ" вживається як більш вузьке по відношенню до поняття "підгалузь" [94][411]. При цьому зазначається, що розділ, на відміну від інституту, не передбачає регулювання замкненого кола відносин; об'єднання інститутів у розділ здійснюється, виходячи з однорідності відносин, які врегульовано їх нормами. А однорідність пов'язана з єдністю предмету правового регулювання. Розглядаючи поняття підгалузі права, більшість авторів погоджується з тим, що її норми охоплюють завершений процес, відокремлену сферу відносин в межах галузі права. При цьому в її складі має бути присутнім загальний інститут або асоціація загальних норм [1][412].

На нашу думку, цілком доцільно виокремлювати в системі фінансового права такі складові: підгалузь, розділ, складний інститут, простий інститут, базуючись на тому, що предмет регулювання може бути загальним для галузі, родовим - для підгалузі і розділу, видовим - для складного інституту та безпосереднім для простого інституту.

Звертаючи увагу на складну систему відносин, які регулюються нормами фінансового права, деякі автори обґрунтовують необхідність виділення фінансово-правових субінститутів [324; 402][413]. На нашу думку, рішення щодо доцільності введення поняття "субінститут права" тісно пов'язане з трактуванням понять "підгалузь права", "розділ права" і "складний інститут".

Якщо поняття "підгалузь права" трактується дуже широко і пов'язується з угрупуваннями правових інститутів, які мають певну тенденцію до відокремлення у майбутньому у самостійну галузь права, а поняття "розділу" (як угрупування норм фінансового права за ознакою спільного, більш вужчого родового предмету регулювання) вважається недоцільним, тоді необхідність виділення складних фінансово-правових інститутів та субінститутів стає очевидною. Але у разі, коли поняття "підгалузь права" вживається більш вузько і не характеризується високим ступенем специфічності та особливості певного угрупування фінансово-правових інститутів, або вживається поряд з поняттям "розділу", який визначається як угрупування норм з більш вузьким предметом регулювання, то введення таких дрібних угрупувань, як субінститут права здається недоцільним.

Підсумовуючи зазначене вище, ми пропонуємо виокремлювати розділ публічних видатків в державі, який вміщує три складних фінансового-правових інститути, а саме:

1) інститут публічних видатків держави складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів держави;

2) інститут публічних видатків місцевого самоврядування складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів місцевого самоврядування;

3) інститут публічних видатків соціального призначення складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів, які не є державною власністю або власністю місцевого самоврядування.

Аналізуючи зміст інститутів правового регулювання публічних видатків, необхідно звернути увагу на їх тісний зв'язок з інститутами бюджетного та податкового права: відносини, які регулюються цими інститутами, отримують розвиток у процесі виконання публічних видатків як кінцевого етапу утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів коштів.

Звідси стає зрозумілою надзвичайно важлива роль та практичне значення фінансово-правових інститутів публічних видатків, необхідність у чіткості розуміння системи публічних видатків та однозначності правових норм, які регулюють відповідні відносини. Останнє є особливо актуальним з огляду на складні проблеми зменшення бюджетного дефіциту в Україні та всіх інших країнах Східної та Центральної Європи. Тому вважаємо, що цінність теоретичних розробок у сфері правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків також є очевидною.