Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: бюджетів місцевого самоврядування, включаючи видатки спеціальних бюджетних фондів цільового призначення; позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування (у випадках, коли їх утворення дозволяється законодавством); спеціальних фондів та резервів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування; фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на комунальній (муніципальній) формі власності.

У фінансових правовідносинах, які виникають з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів місцевого самоврядування приймають участь: органи місцевого самоврядування (включаючи органи автономної республіки Крим); органи комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування; підприємства, установи та організації, засновані на комунальній (муніципальній) формі власності, а також інші суб'єкти, які отримують розподілені кошти публічних фондів місцевого самоврядування для їх подальшого використання. До таких суб'єктів належать недержавні організації, якщо органи місцевого самоврядування приймуть рішення про надання таким організаціям коштів з публічних фондів місцевого самоврядування для реалізації програм місцевого значення. Отже, інститут публічних видатків місцевого самоврядування є еволюційним розвитком інституту місцевих (муніципальних) видатків, який виокремлюється з інституту державних видатків.

До предмету регулювання інституту публічних видатків суспільного (соціального) призначення належать відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу) та використання:

1) коштів кожного окремо публічного солідарного фонду обов'язкового соціального страхування, які не є державною власністю чи власністю місцевого самоврядування. До таких фондів в Україні належать: фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності);

2) коштів публічних накопичувальних фондів обов'язкового соціального страхування, а саме - недержавних пенсійних фондів, через які здійснюється обов'язкове державне накопичувальне пенсійне страхування (коштів другого рівня пенсійної системи України).

Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; публічних недержавних пенсійних фондів, через які здійснюється обов'язкове державне накопичувальне пенсійне страхування (коштів другого рівня пенсійної системи України).

У фінансових правовідносинах, які виникають з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів суспільного (соціального) призначення приймають участь: органи солідарних фондів соціального страхування, які не є державною власністю; юридичні та фізичні особи - суб'єкти, які наділені повноваженнями у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних солідарних та накопичувальних пенсійних фондів.

Для з'ясування суб'єктів, які беруть участь у процесі розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів суспільного (соціального) призначення, необхідно проаналізувати законодавство України, яке встановлює правові режими діяльності публічних солідарних та накопичувальних фондів в Україні (чому присвячуються окремі підрозділі даної роботи). Відповідно до законів України "Про загальнодержавне обов'язкове пенсійне страхування" та "Про недержавне пенсійне забезпечення", до суб'єктів накопичувального пенсійного страхування належать:

1) недержавні пенсійні фонди, які мають право акумулювати кошти другого рівня пенсійної системи України;

2) юридичні особи, які надають послуги недержавним пенсійний фондам у сфері накопичення, управління, розподілу та використання коштів цих фондів. Такими юридичними особа є: компанії з управління активами пенсійних фондів; юридичні особи, які здійснюють адміністративне управління недержавними пенсійними фондами, а також страхові організації, які виплачують довічні пенсії за рахунок коштів, акумульованих в недержавних пенсійних фондах другого рівня пенсійного системи України.

Отже, інститут публічних видатків суспільно (соціального) призначення є новим фінансово-правовим інститутом, якому притаманні особливості предмету регулювання та особливі суб'єкти, які беруть участь у відповідних фінансових правовідносинах. Цей новий фінансово-правовий інститут знаходиться лише у стадії свого становлення і має багато прогалин щодо встановлення правових режимів публічних видатків суспільного (соціального) призначення.

Поняття "складного правового інституту" вже досліджувалося вченими юристами-фінансистами. С.С. Алєксєєв висловлював думку про те, що правові інститути, як і нормативні приписи, можуть об'єднуватися у крупніші підрозділи, які також можуть мати назву інститутів [1][397]. С.Д. Ципкін також виділяв складні фінансово-правові інститути, що включають в себе ряд дрібніших інститутів [411][398]. Серед сучасних юристів-фінансистів положення про складний фінансово-правовий інститут розвивав у своїх роботах доктор юридичних наук, професор М.П. Кучерявенко, який обґрунтовував існування складного інституту податкового права [294][399].

Доцільність використання нового угрупування фінансового-правових норм у сфері публічних видатків у три складних інститути, на нашу думку, спирається на досить суттєві особливості предмету регулювання та правових режимів кожного окремого простого інституту та їх внутрішніх складових, зазначених вище. Відповідно до теорії права, в основу класифікації галузей права та їх складових (підгалузей, розділів, підрозділів, інститутів) покладається предмет регулювання. Останнім часом в юридичній літературі з теорії права обґрунтовується позиція, згідно з якою предмет правового регулювання може бути загальним, родовим, видовим та безпосереднім [408; 309][400]. Цю думку також поділяє і Н.Ю. Пришва [409][401], досліджуючи інститути податкового права та неподаткових платежів. Визнаючи доцільність виділення загального, родового, видового та безпосереднього предмету регулювання фінансових правовідносин, можна стверджувати, що кожен простий інститут фінансово-правових норм, які зазначені вище, має свій безпосередній предмет регулювання. Так, наприклад, безпосереднім предметом регулювання простого інституту публічних видатків фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності, є відносини щодо розподілу, перерозподілу та використання фондів коштів цих підприємств. А видовим предметом регулювання складного інституту публічних видатків держави є відносини щодо розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів, які є державною власністю. При цьому не викликає сумнівів суттєва різниця у правових режимах розподілу та використання фондів коштів підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності, та Державного бюджету України.

Проаналізуємо, чи доцільно проводити угрупування трьох зазначених складних інститутів у окрему "підгалузь" або "розділ" фінансового права.

Розглядаючи підстави для утворення певних угрупувань інститутів права, більшість вчених визнає доцільність структурування фінансового права не тільки за правовими інститутами, але й за "підгалузями" [324; 110; 319][402] або "розділами" (підрозділами) [149; 291; 135; 304; 16][403]. При цьому в юридичній літературі дискутується вдалість того чи іншого терміну - назви таких укрупнених угрупувань фінансового-правових інститутів. Окремими вченими-правниками висловлювалася думка про те, що "розділ" права на відміну від норми права, підгалузі права, інституту права з точки зору загальної теорії права не є структурним елементом системи права, а являє собою складовий елемент учбової дисципліни або науки фінансового права [119][404].

З іншого боку, С.Д. Ципкін вважав термін "підгалузь" не дуже вдалим тому, що воно, на його думку, виражає тенденцію до відособлення та виділення у самостійну галузь права [149][405] і використовував термін "розділ права". При цьому він висловлював думку, що розділ використовується не тільки в значенні складової учбової дисципліни, але й в значенні об'єктивно сформованої групи правових інститутів. На його думку, розділ галузі права - це категорія більш широка за об'ємом, яка допускає менший ступінь однорідності, типовості врегульованих відносин, ніж правовий інститут[406].

Ю.А. Ровінський та М.І. Піскотін висловлювали думку про можливість включення до системи фінансового права угрупувань інститутів у певні "підгалузі права". Визначаючи систему права, вони обґрунтовували необхідність введення підгалузі права як сукупності певних інститутів поряд з розподілом на галузь, інститут та норму [110][407]. Цю думку поділяють і інші вчені - фінансисти, визначаючи підгалузь фінансового права як сукупність норм, які регулюють окремі великі масиви суспільних відносин в сфері фінансової діяльності держави та характеризуються своєю специфікою і певною родовою відокремленістю [324; 319][408]. Інші вчені уточнюють, що підгалузь фінансового права - це угрупування норм права, що регулюють однорідні суспільні відносини, об'єднані у кілька правових інститутів [133][409]. Так, Н.І. Хімічева, аналізуючи фінансово-правові норми, групує їх на декілька розділів та підгалузей, які вміщують у собі відповідні фінансово-правові інститути [132][410]. При цьому вона зазначає, що сукупність фінансово-правових норм, що регулюють відносини у сфері державних та муніципальних видатків, утворює розділ особливої частини фінансового права.