Щодо загальних вимог до якості й безпеки продукції сільсько­го господарства діють правила проведення обов´язкової стандартизації й сертифікації на відповідність стандартам продукції, яка може стано­вити небезпеку для життя, здоров´я громадян і навколишнього природ­ного середовища, встановлені декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р. Залежно від виду продукції відповідним стандартом встановлюються вимоги щодо вмісту токсичних елементів, пестицидів, мікотоксинів, антибіо­тиків, гормональних препаратів, радіонуклідів, визначення мікробіо­логічних показників, підсолоджувачів, нітратів, нітритів, синтетичних барвників, сірчистого ангідриду, гістаміну, гельмінтів, ерукової кисло­ти (для ріпакової олії) тощо.

Не досить позитивним моментом у визначенні відповідності показ­ників якості й безпеки сільськогосподарської продукції є використан­ня радянських ГОСТів за відсутності вітчизняних державних стандар­тів. Справа навіть не у низькій якості чи змістові самих стандартів, які, до речі, свого часу були достатньою мірою прогресивними і відповідни­ми, а у їх застарілості. Швидка зміна й інноваційний розвиток техноло­гій дозволили застосовувати для виробництва і зберігання сільськогос­подарської продукції хімічні речовини, які не були відомі раніше. Тому цілком логічно випливає завдання комплексного підходу до розробки нових державних стандартів сільськогосподарської продукції.

Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. ви­значено стандартизацію як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впо­рядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня від­повідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, усуненню бар´єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. •

У сфері виробництва якісної й безпечної сільськогосподарської про­дукції стандарти найефективніше сприяють активному впровадженню нової техніки й технологій, економному використанню сировини і ма­теріалів, продовженню строків зберігання продукції та збереженості у ній поживних речовин. Вимоги до створення стандартів також виокрем­люються у окремому стандарті ДСТУ 1.0:2003 «Національна стандар­тизація. Основні положення», затвердженому наказом Держспожив- стандарту від 24 лютого 2003 р. № 32. Цей стандарт установлює мету, принципи та основні завдання стандартизації, суб´єктів та об´єкти ста­ндартизації, нормативні документи (НД) у сфері стандартизації та види стандартів, правила позначання НД та організацію робіт зі стан­дартизації.

Мета стандартизації у сільському господарстві полягає у встанов­ленні положень, що забезпечують відповідність об´єкта стандартизації своєму призначенню, та безпечність його щодо життя чи здоров´я людей, тварин, рослин, а також майна й охорони природного довкілля, що ство­рюють умови для раціонального використання всіх видів національ­них ресурсів, котрі сприяють усуненню технічних бар´єрів у торгівлі та підвищують конкурентоспроможність сільськогосподарської продук­ції до рівня розвитку науки, техніки і технологій. Мету стандартизації конкретизують основні завдання, покликані забезпечити: 1) безпечність сільськогосподарської продукції для життя і здоров´я людей, тварин, рослин та охорону природного довкілля; 2) захист та збереження про­дукції сільського господарства, зокрема під час їх транспортування чи зберігання; 3) якість сільськогосподарської продукції відповідно до рів­ня розвитку науки, техніки, технологій і потреб людей.

Мети стандартизації сільськогосподарської продукції досягають, розробляючи, впроваджуючи та застосовуючи відповідні нормативні документи. Загалом нормативним є документ, який установлює прави­ла, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Згідно з рівнями суб´єктів стандартизації в Україні роз­різняють такі нормативні документи: 1) національні; 2) організацій. Нормативні документи національного рівня розробляють на об´єкти стандартизації державного значення та приймають на засадах консен­сусу. Консенсус — це загальна згода, яка характеризується відсутністю серйозних заперечень шодо суттєвих питань у більшості заінтересова­них сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на вра­хування думки всіх сторін та зближення розбіжних точок зору.

Нормативні документи організацій можуть розроблятися неза­лежно від наявності національних документів. Водночас рівень вимог нормативних документів організацій не повинен погіршувати якість і безпечність сільськогосподарської продукції порівняно з національни­ми документами. Нормативні документи організацій існують двох ви­дів: 1) громадських організацій; 2) сільськогосподарських підприємств та їх об´єднань.

Нормативні документи громадських організацій (наукових, науко­во-технічних та інженерних товариств і спілок) розробляють, якщо є потреба поширити результати фундаментального та прикладного до­слідження чи практичного досвіду, одержаних у певних галузях науки чи сферах професійних інтересів. Нормативні документи сільськогос­подарських підприємств та їхніх об´єднань розробляють на продукцію, використовувану для власних потреб за умови, якщо в них установле­но положення, що регулюють відносини між виробником (постачаль­ником) і споживачем (користувачем) та за згодою останнього.

Нормативний документ охоплює такі поняття, як «стандарт», «ко­декс усталеної практики» та «технічні умови». Для продукції сільсько­го господарства розробляють два різновиди нормативних документів: стандарти та технічні умови.

Кодекси (правила) усталеної практики розробляються для вре­гулювання інших, ніж вироблювана продукція, об´єктів. їх розробля­ють на устаткування, конструкції, технічні системи, технічні вироби (житлові, промислові будівлі та споруди, котли, посудини, що працю­ють під тиском, компресорне устаткування тощо). У кодексах усталеної практики також зазначають правила та методи розв´язування завдань щодо організації та координації робіт зі стандартизації та метрології, а також реалізації певних вимог технічних регламентів чи стандартів тощо.

20 - 473

Стандартом є документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або ха­рактеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов´язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

Технічні умови (ТУ) встановлюють вимоги до продукції, призна­ченої для самостійного постачання, і регулюють відносини між вироб­ником (постачальником) і споживачем (користувачем). У технічних умовах установлюють вимоги до якості і безпечності сировини, охоп­люючи вимоги до торгового фірмового знака, термінології, умовних позначень, методів випробовування (вимірювання, контролювання, аналізування), пакування, маркування та етикетування, а також визна­чають, за необхідності, способи оцінювання відповідності встановле­ним обов´язковим вимогам. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Позначення нормативного документа складається з індексу, номе­ра та року прийняття. Для національного рівня установлено такі індек­си документів:

•  «ДСТУ» — національний стандарт;
•  «ДСТУ-ІТ» — пробний стандарт;
•  «ДСТУ-Н» — настанова, правила, звід правил, кодекс усталеної практики, що не є стандартом;
•  «ДК» — державний класифікатор;
•  «ДСТУ-ЗТ» — технічний звіт.

Для інших рівнів визначено такі індекси документів:

•  «СОУ» — стандарт організації;
•  «ТУУ» — технічні умови, що не є стандартом;
•  «СТУ» — стандарт наукового, науково-технічного або інженер­ного товариства чи спілки.

У сферах, де об´єкти стандартизації швидко змінюються або за по­треби накопичити досвід використання виробу чи стандарту з метою апробації положень стандарту чи обґрунтування вибору із можливих запропонованих альтернатив певних положень, розробляють пробні стандарти. Вони розробляються у разі потреби, а також на основі про­ектів міжнародних та регіональних стандартів, які перебувають на за­вершальних етапах розроблення. Пробні стандарти можуть мати мен­ший рівень консенсусу, зокрема його можна досягнути на рівні техніч­ного комітету стандартизації чи навіть на рівні його робочої групи. Як пробні стандарти можна застосовувати нові документи міжнародної організації стандартизації: РАЗ — загальнодоступні технічні умови; Т5 — технічні умови; ІТА — галузеві технічні угоди.

Процедура створення національних нормативних документів, ви­мог до їх змісту і внесення змін до них детально регламентується дер­жавним стандартом ДСТУ 1.5:2003 «Правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів», затвердже­ним наказом Держспоживстандарту № 85 від 16 травня 2003 р.

Зміст стандартів на сільськогосподарську продукцію залежно від її особливостей містять відповідні групи положень чи вимог: 1) класи­фікація (поділ за класами); 2) основні параметри і (або) розміри; 3) за­гальні технічні вимоги; 4) вимоги безпеки; 5) вимоги охорони довкілля; 6) маркування; 7) пакування; 8) правила транспортування та збері­гання; 9) методи контролювання; 10) правила приймання; 11) правила експлуатування, ремонту, утилізації; 12) інші.

На продукцію, споживні властивості якої можуть згодом погіршу­ватися, тобто продовольчі продукти, треба зазначати термін придатнос­ті. У стандартах на конкретний вид продукції треба зазначати повний перелік нормативних вимог, які убезпечують життя і здоров´я грома­дян на всіх стадіях виготовлення та використання продукції.

Функції розробки, розгляду та погодження міжнародних (регіо­нальних) та національних нормативних документів покладено на від­повідні технічні комітети, які діють на основі Типового положення про технічний комітет стандартизації, затвердженого наказом Держ­стандарту України від 20 травня 2002 р. № 98, зареєстрованого в Мі­ністерстві юстиції України 11 липня 2002 р. за № 578/6866. Як один із прикладів можна навести спільний наказ Міністерства сільського господарства України, Держстандарту України, УААІі від 8 вересня 1995 р. № 240/299/118, яким було створено Технічний комітет з стан­дартизації «Насіння сільськогосподарських культур». Подібним чи­ном створюються й інші технічні комітети за видами сільськогосподар­ської продукції.

Загалом вимоги стандартів щодо якості й безпечності сільськогос­подарської продукції можна проілюструвати на прикладі національно­го стандарту ДСТУ 3768:2009 «Пшениця», чинного з 1 липня 2009 р. Залежно від показників якості м´яку пшеницю поділяють на 6 класів (класи 1—3 — група А, класи 4—5 — група Б і клас 6), а тверду пшени­цю — на 5 класів. М´яку пшеницю групи А використовують для продо­вольчих (переважно борошномельна та хлібопекарська промисловості) потреб і для експортування. Пшеницю групи Б і 6-го класу використо­вують на продовольчі і непродовольчі цілі й для експортування. Зерно 20*