Криза феодально-кріпосницького ладу відбилась на всьому державному апараті Російської імперії. Його основні ланки: армія, поліція, суд, адміністративні органи - на середину ХІХ століття виявилися нездатними до ефективного виконання своїх завдань. Антифеодальні виступи селян, боротьба революціонерів-демократів, політична криза державності після поразки у Кримській війні поставили уряд перед необхідністю проведення всебічних реформ. Кримська компанія показала глибину адміністративної і технологічної відсталості Росії від інших країн. Загальна неефективність господарювання виразилась колосальним фінансовим дефіцитом, який за період 1853-1856 рр. виріс з 52 до 307 млн. рублів сріблом і поставив країну на межу банкрутства [139, с. 45]. Отже, об`єктивна реальність поставила Олександра ІІ перед необхідністю вирішення системного завдання: для подолання країною відсталості потрібно було звільнити її від кріпосної залежності, яка сковувала розвиток виробничих сил, використання передових технологій.

Селянська реформа 1861 року поклала початок капіталістичному розвитку Росії. Ліквідація кріпосного права вимагала створення і відповідної капіталістичної державно-правової надбудови. Проведені вслід за селянською судова, земська, міська і військова реформи мали метою пристосування державно-правового механізму до умов капіталістичного розвитку. Судова реформа в силу буржуазного характеру великих реформ була найбільш буржуазною, так як її завданням було створити суд, що стояв би на захисті інтересів буржуазії і дворянства, які все більше втягувались у буржуазні відносини.

У кінці жовтня 1861 року за вказівкою імператора було розпочато складання основних положень про судоустрій і судочинство. Розгляд цих положень було покладено на об`єднані департаменти законів і цивільних справ Державної ради. При розробці і обговоренні ,Основних положень, були додатково використані, як підготовчі матеріали проекти, що їх підготувало Друге відділення. Автори ,Основних положень, пішли значно далі. Поступаючись вимогам прогресивної громадськості, вони включили до основних засад майбутньої судової реформи положення про змагальність процесу, про введення суду присяжних, а також про гарантії прав обвинувачуваного. В січні-квітні 1862 року робота по складанню ,Основних положень перетворення судової частини в Росії, була закінчена. Були складені основні положення кримінального судочинства, основні положення цивільного судочинства, основ ні положення судоустрою, розроблені перехідні заходи від існуючого до нового судового порядку, встановлена кількість і штати нових судів. Проекти ,Основних положень, були розглянуті на протязі 1862 року і схвалені Державною радою, а 29 вересня 1862 року затверджені імператором і опубліковані.

У 1861 році за рішенням Державної ради для підготовки судової реформи була створена комісія під головуванням В.П. Буткова. Фактично роботою комісії керував видатний юрист С.І. Зарудний. На підставі зібраного комісією матеріалу, що відносився до історії суду і судочинства, як в Росії так і в інших країнах і склав 74 томи, були вироблені Судові устави, затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року. [140, № 41473]. Ця подія започаткувала у Російській імперії буржуазний судоустрій і судочинство.

17 квітня 1863 року указом імператора були скасовані тілесні покарання. Ще у 1861 році після звільнення селян з під кріпосної залежності, генерал-ад`ютант князь М. Орлов подав імператору записку, у якій доводилась необхідність скасування тілесних покарань, що являли собою ,зло у християнському, моральному і громадському відношеннях, [10, с. 208]. Ця записка була передана імператором на обговорення особливого комітету, який висловився за необхідність скасування тілесних покарань.

Рішення комітету було передане на висновок міністрам. Найбільш енергійним противником запропонованого заходу став граф Панін, який на той час був міністром юстиції. Категорично заперечуючи скасування цього заходу, він намагався довести, що тільки тілесні покарання у змозі стримати ріст злочинності і, що вони ,відповідають ступеню розумового і морального розвитку народу, [43, с. 185]. Питання про скасування тілесних покарань було передане на розгляд Державної ради, яка затвердила його після обговорення на загальних зборах департаментів законів цивільних і кримінальних справ 18 червня 1862 року. Але протидія реакційних чиновників була настільки великою, що імператор майже рік не підписував цього закону. Тільки 17 квітня 1863 року вийшов указ ,Про деякі зміни в існуючий системі покарань кримінальних і виправних,, який скасував покарання плітками, шпіцрутенами, таврування і накладання штемпелів. Особи жіночої статі повністю звільнялись від тілесних покарань [141, № 39504]. Робота комісії з підготовки Судових уставів продовжувалась. Засідання проходили тричі на тиждень на протязі чотирьох місяців. На них обговорювались всі постанови проектів, різноманітні записки, суперечки, які виникали в комісії тощо. Комісія узагальнила всі зауваження по проекту судової реформи, врахувала практику діяльності суду присяжних у країнах Західної Європи і на середину 1864 року остаточно підготувала проекти Судових уставів. У серпні-вересні 1864 року проекти були обговорені в об`єднаних департаментах Державної ради і схвалені Державною радою.

20 листопада 1864 року Судові устави були затверджені. Одночасно був підписаний указ про доведення Судових уставів до громадськості. В імператорському указі говорилося, що завданням судової реформи є ,встановити в Росії суд швидкий, правий, милостивий, рівний для всіх підданих, піднести судову владу, дати їй відповідну самостійність і взагалі затвердити у народі... повагу до закону..., [140, № 20982].

Судові устави 1864 року проголосили основні буржуазно-демократичні принципи судочинства, гласність, усність, змагальність, принципи, частина яких раніше вже застосовувалися у діяльності комерційних судів. Була реорганізована прокуратура і затверджена адвокатура, введений інститут судових слідчих. Частина судових органів стала виборною. Судова реформа створила більш чітку систему судових інстанцій. Формально суд був відокремлений від адміністрацій, але фактично через Міністерство юстиції, які завідувало особистим складом судів і прокуратури і здійснювало нагляд за діяльністю суду, він був залежний від адміністрації.

Судові устави змінили структуру судових органів [140, № 41475]. До місцевих судових органів відносилися мирові судді, з`їзди мирових суддів, волосні суди.

Мировий суд був виборним органом і створювався, як у містах так і у повітах. Кожний повіт складав мировий округ, який поділявся на мирові дільниці. Мирові судді обирались повітовими земськими зібраннями за списком кандидатів, який попередньо затверджувався губернатором, а в столицях - міськими думами. Для кандидатів у мирові судді був встановлений освітній, майновий і віковий цензи. Обраний суддя затверджувався Сенатом.

З`їзд мирових суддів був апеляційною інстанцією для дільничних мирових суддів. Він складався з голови, неодмінного члена і мирових суддів округу. Голова і неодмінний член обирались з мирових суддів терміном на три роки. Нагляд за діяльністю мирової юстиції здійснювало Міністерство юстиції разом з касаційними департаментами Сенату.

Загальними судовими органами були окружні суди і судові палати. Основою розподілу окружних судів була особлива територіальна одиниця - судовий округ, яка не завжди співпадала з загальноадміністративною - губернією. Усього було створено 108 округів, декілька судових округів були підвідомчі судовій палаті; спочатку було створено одинадцять, а згодом чотирнадцять палат.

Окружний суд складався з голови і членів, кількість яких залежала від кількості відділень у суді. Окружний суд був судом першої інстанції і розглядав усі кримінальні злочини, крім політичних і посадових, скоєних представниками вищої адміністрації. Кримінальні справи могли розглядатися в окружних судах за участю присяжних, у такому випадку ці справи не підлягали апеляції судової палати, а тільки касації до Сенату.

Судова палата була судом першої інстанції з політичних справ, але як правило, вона була апеляційною інстанцією по відношенню до окружних судів. Крім того, судова палата була органом нагляду за окружними судами і мировими з`їздами. Судова палата, як і окружні суди, була колегіальним органом; до її складу входили судді, які призначались з членів судової палати. Судова палата поділялась на два департаменти: цивільний і кримінальний, які очолювались головами. Вищим і касаційним судом імперії залишався Сенат, який крім того, був і вищим органом судового нагляду.

При окружному суді знаходився суд присяжних, який складався з 12 осіб, що обирались за жеребом. Утворювався він шляхом відбору з числа кандидатів у присяжні. Відбір цей був дуже складний, оскільки для кандидатів був встановлений високий майновий і службовий ценз. Закон 1887 року додатково заборонив включати до списків присяжних осіб, ,находящихся в бедности,. При окружних судах і судових палатах знаходилися судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених. Нагляд за веденням попереднього слідства здійснювали прокурори. Прокурори повинні були здійснювати нагляд за законністю дій державних установ і окремих осіб, а також підтримувати державне звинувачення в суді. Прокурори окружних судів підпорядковувались прокурорам судових палат. Нагляд за діяльністю всієї прокуратури здійснював міністр юстиції. Прокурором могла бути особа, яка мала вищу освіту, службовий стаж і характеризувалася особливою політичною благонадійністю. Прокурори призначалися імператором за наданням міністра юстиції.

У відповідності з новим законодавством була створена адвокатура. Адвокати поділялися на дві категорії - присяжних повірених і приватних повірених. Для того, щоб бути присяжним повіреним необхідно було мати атестат університету про закінчення юридичного факультету і стаж роботи по судовому відомству не менш 5 років, або ж знаходитись не менш 5 років кандидатом на судові посади, або бути помічником присяжного повіреного також не менш 5 років. Нагляд за діяльністю присяжних повірених здійснювала рада присяжних повірених при судовій палаті. Вищий нагляд за діями присяжних повірених належав судовій палаті і Сенату. Приватні довіренні могли займатися клопотанням у справах лише тих судових установ, від яких отримали спеціальний на те дозвіл. Заглядаючи наперед, відзначимо, що введення нової судової системи закінчилося лише 1 липня 1899 р. [142, с. 248.]

Запровадження нової судової системи не могло не відбитись на відносинах влади і суспільства до комерційних судів. Питання про них досить детально дискутувалось під час підготовки судової реформи.

На користь не тільки збереження існування комерційних судів, але і збільшення їх кількості висовувались наступні докази. Торгові кола більше довіряють комерційним судам. Представники місцевих торгово-промислових кіл, які засідали в цих судах, добре знали особливості торгового побуту і комерційних операцій і могли пояснити суддям-юристам хід торгових операцій, ознайомити їх з комерційною мовою і звичаями торгового світу. Торгове право не було достатньо систематизовано і в його сфері більш широко ніж в інших застосовувались звичаї.