Отже, зміни у торговому судочинстві знаходилися у безпосередньому зв'язку з великими реформами другої половини ХІХ століття і, перш за все, з реформуванням судової системи і міського самоврядування.

Судова реформа 1864 року вилучила частину справ з підсудності комерційних судів. З набранням чинності у Одеському судовому окрузі Положення про нотаріальну частину, справи про кріпосні акти були віднесені до компетенції нових судових установ. Посада прокурора при комерційному суді була ліквідована ще у 1831 році. Обов'язки прокурора по контролю за діяльністю комерційного суду були покладені на прокурора Одеського градоначальства, а коло його повноважень було обмежене наглядом за законністю укладання кріпосних актів. А з віднесенням останніх до повноважень нових судових установ, припинився безпосередній контроль прокуратури за діяльністю Одеського комерційного суду. Рішення комерційного суду предписувалося приводити у виконання за правилами Уставу цивільного судочинства врученням виконавчих листів.

Склад Одеського комерційного суду залишався незмінним до створення у 1877 року особливого вексельного відділу для вчинення стягнень по векселям. З 1877 року і до 1908 року склад комерційного суду був наступним: голова, товариш голови, старший член, два члени від уряду і один член від купецького стану. Голова, старший член і член від купецтва обирались, інша частина суду призначалась урядом з чиновників.

Першим головою Одеського комерційного суду, як уже згадувалось, був граф де-Сен-Прі (1808-1811), другим Т.С. Трегубов (1811-1820); потім ідуть: К.С. Дембровський (1820-1827), Д.С. Бобров (1827-1829), граф Сівере (1829-1835), Гамалей (1836-1853), Карузо (1853-1957), О.Ф. Мітьков (1857-1884), П.М. Кіч (1884-1902), К.Ф. Вирпша (1902-1907).

У 1893 році Міністерство юстиції склало записку про повну ліквідацію комерційних судів у Російській імперії. Було прийняте рішення, що питання про остаточну долю комерційних судів має вирішити створена 7 квітня 1894 року комісія з перегляду законоположень по судовій частині.

Слід відзначити, що на кінець XIX століття комерційні суди існували або як самостійні судові установи, як це було у Росії і Франції, або як особливі судові відділення при загальноцивільних судах Німеччини і Австрії.

Для розгляду торгових справ в загальноцивільних судах могли створюватися окремі засідання за участю осіб торгового звання(проект австрійського уставу цивільного судочинства).

У комерційних судах Франції всі судді належали до торгового стану. В інших країнах, де збереглися комерційні суди, їх склад був змішаним: голова і декілька членів були професійними суддями, а інші члени суду належали до торгового стану. За російськими законами голова, товариш голови і частина членів призначалась указом імператора за поданням міністра юстиції з числа кандидатів(юристів), обраних купецтвом на визначений термін (4-6 років), а інші члени обирались від купецтва терміном на 2-3 роки.

Усі судові справи зосереджувались у канцелярії. Для виконання її доручень у штаті суду були присяжні стряпчі. Занесення до списку присяжних залежало від комерційного суду. Окрім присяжних стряпчих, на ведення справ приватних осіб у комерційних судах мали право: купці, які вели торгівлю, якщо вони не були задіяні у судових справах у інших судах; особи, які працювали у конторі позивача або відповідача; посадові особи або уповноважені у справах державної скарбниці, кредитних установ і міських спілок.

У 1890-х роках підвідомчість комерційного суду у Російській імперії розповсюджувалася тільки на те місто і повіт, де знаходився цей суд. Закордонні ж суди вели справи тільки підпорядкованих їм округів. Повноваження комерційного суду розповсюджувалось, крім цього, на всіх іногородніх торговців: а) коли в угодах між ними буде постановлено, у випадку спору, розбиратися саме в тому місті, і б) коли предмет спору знаходиться у тому ж самому місті, де діє комерційний суд.

Повноваження Таганрозького суду розповсюджувалося на міста Ростов і Бердянськ, Керченського - на Кримський півострів, Кишинівського - на всі міста Бессарабії.

У ряді справ повноваження комерційних судів розповсюджувалось не тільки на судові справи. Так, вони здійснювали реєстрацію торгових закладів, наглядали за мірами і вагами, скріплювали торгові і маклерські книги, засвідчували угоди, здійснювали охорону спадщини, видавали свідчення торговим учням, стягували встановлені збори тощо.

У 90-ті роки XIX століття за діючим законодавством, позасудова компетенція комерційних судів була ще більше обмежена і, окрім справ з торгової неспроможності обмеженню підлягали: справи по охороні спадщини осіб, які утримували фабрики і різні мануфактурні заклади, або товаришів торгового підприємства; в округах комерційних судів Одеського, Таганрозького, Керченського і Бессарабського - призначення і звільнення біржових маклерів і аукціоністів, постачання їх інструкціями і шнурковими книгами і нагляд за діями цих осіб. Суди Керченський і Бессарабський затверджували і звільняли крім цього і біржових бракувальників, а також засвідчували і затверджували акти на морехідні судна.

Що стосовно справ судових, то законодавство або перераховувало ті позови і угоди, які воно признавало торговими, або ж вказувало на загальні ознаки, за наявності яких угода визнавалася торговою.

Російське законодавство тих часів давало приклади обох засобів визначення підсудності. Так, незаперечно відносились до компетенції комерційних судів:

1) всі справи про торгову неспроможність;

2) стягнення по векселям на суму більше 500 рублів у регіонах, де була проведена судова реформа (Архангельській комерційний суд розглядав справи по всім векселям, без обмеження суми позову);

3) справи по морській торгівлі, як-то: по спорам і позовам, що виникали з договорів при торгових відправленнях, будівництві, купівлі, ремонту і фрахтуванні кораблів і купецьких суден, з морського страхування, аварії тощо;

4) справи по скаргам на купецьких приказчиків і лавочників, судновщиків, артельщиків, браковщиків і на інших осіб, що мають відношення до торгівлі;

5) справи маклерські, тобто угоди, що укладались на біржі шляхом маклерських записок.

Окрім цього, судова практика віднесла до компетенції комерційних судів позови у справах про передачу права на торгівлю і про право використання імені торгової фірми і її атрибутів (торгових знаків, етикеток тощо).

Закон формував загальне правило, за яким компетенції комерційного суду належали всі спори і позови з торгового обігу, угодам і зобов`язанням.

На той час, європейська наука торгового права і ряд законодавчих актів розділяли торгові угоди на три види: торгові угоди по суті, торгові угоди за промислом і торгові угоди за прибутком. Російське законодавство подібного поділу не знало і вітчизняна практика встановлювала наступні ознаки торгової якості угод:

1) спекулятивність угоди;

2) кількість придбаного товару, який перевищує межу звичайного особистого використання;

3) двосторонність, тобто торгове значення угоди для сторін, що її укладають;

4) наявність кредиту.

Типовою торговою угодою признавалось придбання товарів для їх подальшого відчуження у тому ж самому, або переробленому вигляді, з спекулятивною метою.

Інші торгові угоди вимагали додатково для визнання за ними торгових властивостей і підсудностей, здійснення їх особою, для якої вони були промислом. Так, наприклад, банкірські справи з переведення грошей, їх заліку тощо визнавалися торговими, якщо були здійсненні банком, хоча за своєю суттю ці операції могли здійснюватись будь-якою особою, і тоді вони вже не належали до торгових. До подібних угод відносилися комісійні, експедиторські, з перевезення товарів (але тільки не залізничне перевезення, яке виключалось Загальним уставом російських залізниць з кола справ торгової підсудності, справи з страхування товарів, утримання різного роду довідкових, комісійних та інших контор.

Окрім цього, до кола повноважень комерційних судів входили і такі справи, які хоча за своєю суттю і не відносились до торгових, але прираховувались до них у зв`язку з їхнім стиканням з торговою діяльністю купця (торгові при прирощенні). Сюди відносились: купівля допоміжних і обстановочних предметів і матеріалів, найми приміщень і транспортних засобів тощо. Устав Російського торгового судочинства вказував тільки на один подібний рід угод, відносячи до зобов`язань, характерних для торгівлі, угоди з найму магазинів, амбарів і інших будівель призначених для торгових операцій. Закон поширював дію цього закону не тільки на повноваження Одеського комерційного суду, а й на інші комерційні суди.

Відносно ведення справ комерційні суди в країнах Західної Європи керувались загальними законами цивільного судочинства з деякими винятками. У Російській імперії вони керувалися, перш за все, Уставом торгового судочинства [143]. Допоміжними законами служили друга частина XVI т. Повного зібрання законів Російської імперії і Устав цивільного судочинства. Крім того, важливе значення мали джерела, які регулювали торговий обіг - Устав торговий, Устав кредитний, Устав про промисловість, Устав про прямі податки, Устав консульський, Устав про промисловість фабричну, заводську і ремісничу та деякі інші нормативні акти, відсилки на які ми, зокрема, зустрічаємо в рішеннях та ухвалах Одеського комерційного суду. Не треба скидати з рахунку і значення для комерційного судочинства місцевих торгових звичаїв.

Головною особливістю ведення справ у комерційних судах, як у Російській імперії, так і в інших країнах, було прагнення до як найшвидшого розгляду справ, особливою оперативністю характеризувалось ведення справ у французьких комерційних судах, де у всі часи їх існування панував принцип усного розгляду торгових справ. Мабуть це і було головною причиною того, що Одеський комерційний суд 1808 року було створено на зразок французького.

Для розгляду нагальних справ голова міг призначати надзвичайне засідання суду навіть у святкові дні. Нагальними визнавалися ті справи, які у зв`язку з приховуванням відповідача або його майна, або затримкою відправлення товару, могли нанести значних збитків позивачу. Письмове ведення справи допускалося або за проханням сторін, або рішенням суду. Для письмового розгляду призначався один день на тиждень. В області доказів Устав торгового судочинства відводив значне місце присязі. Він допускав присягу додаткову - для підкріплення позивачем своїх доказів, очисну - для відповідача і оціночну - для визначення суми збитків, які не могли бути доведені з точністю, при чому суд попередньо визначав можливий обсяг збитків.

Присяга складалась не інакше, як за згодою сторін. Суд міг тільки запропонувати сторонам присягнути. Допит свідків здійснювався за дорученням суду, його членом, у присутності секретаря, який складав протокол. Незаперечний доказ мали торгові, маклерські книги і записки, рахунки і розписки, які при наявності певних умов вважались досконалими доказами.

Рішення комерційного суду формувалося канцелярією (як і в дореформених судах). Вищою апеляційною інстанцією для комерційних судів залишався Сенат.

Касаційної інстанції для комерційних судів не існувало. Оскарження його рішень проводилося як в приватному так і в апеляційному порядку.

Принесення приватних скарг допускалось тільки на відмову у правосудді, за неприйняття заяви про відвід суду чи судді і на допуск судом до розгляду заборонених доказів. Апеляційні скарги подавались, як правило, в двомісячний термін, а у справах фрахтових, вексельних і конкурсних - в місячний термін. До принесення скарги, сторона незадоволена рішенням суду, повинна була заявити про це у суді у восьмиденний, а у справах фрахтових, вексельних і конкурсних - в триденний термін.

Комерційний суд вирішував остаточно, без апеляції наступні справи:

1) всі справи у столицях до 3000 рублів, а в інших містах - до 1500 рублів;