Борг, за який особа могла потрапити до в'язниці, міг складати десять - двадцять рублів. Звісно, що кредитору в кінці - кінців набридали витрати на утримання невиправного боржника, до того ж, разом з його домочадцями, і він відмовлявся від боргу. Могло бути і так: від невідомої особи поступало пожертвування і вказувалося для яких цілей, наприклад, ,на викуп,. У такому випадку Піклувальний у в'язницях комітет на своєму засіданні приймав рішення про викуп боржника і повідомляв про це кредитору. Часто бувало так, що кредитора влаштовувало повернення навіть половини боргу. Адже закон не бачив різниці в тому, хто вносив борг — приватна особа чи комітет із своїх коштів, або ж кредитор сам відмовлявся від утримання боржника. В такому випадку поліція виносила рішення і боржника звільняли з в'язниці.

Слід відзначити, що основну масу боргових арештантів у Одеській в'язниці складали представники купецького стану.

На одному з засідань Одеського піклувального комітету 12 жовтня 1850 року вказувалося, що неспроможні боржники, які знаходилися у в'язниці, потрапляли туди у більшості випадків за необачністю, або навіть за збігом обставин. Утримуються вони в камерах разом із закоренілими злочинцями на підставі загальних правил ув'язнення, що не було справедливим ні з правової, ні з моральної точки зору. За законом боржник підлягав особистому арешту і мав утримуватися окремо від інших правопорушників.

У зв'язку з цим Одеський піклувальний комітет виніс рішення про будівництво окремого флігелю для ,боргових,. Навіть в несприятливі роки кількість невиправних боржників не перевищувала кількох десятків. Наприклад, в 1855 році на обліку знаходилося всього шість ,боргових,. Ще більшою рідкістю для боргового відділення були жінки . Так, у 1857 році у борговому відділенні знаходилося чотири жінки, які проходили у вексельних справах.

З вексельних справ до в'язниці відправляли тільки тоді, коли виявлялася неспроможність боржників. В одній із скарг 24 березня 1866 року боргові арештанти Одеської в'язниці, потомствений почесний громадянин Іван Черепенніков, одеський купець Олександр Кахрібарджі і дворянин Розенфельд, скаржились в попечительський комітет: ,...становище наше нині у фортеці зробилося зовсім нестерпним, різні неблагонадійні люди з середовища арештантів кожної хвилини письмово і усно погрожують піддати нас болісним неприємностям під час свят, від чого караул фортецю захистити не зможе...,.

З часом кількість арештантів у Одеській в'язниці збільшилася і попечительський комітет вимушений був перевести ,боргових, в інше місце. Цим місцем став дім на хуторі лікаря І.Дрея в Ботанічному саду. 4 травня 1879 року у зв'язку з закриттям боргового відділення в Одеській в'язниці на хутір Дрея перевели і відділення неповнолітніх правопорушників.

До 1892 року при Одеському комерційному суді знаходилося всього два присяжних попечителя. Проте, у зв'язку зі збільшенням справ про неспроможність склад цей виявився недостатнім і міська управа вирішила поповнити склад присяжних попечителів ще однією особою. Крім цього, було прийняте рішення про формування списку кандидатів у присяжні попечителі. Таким чином, на кінець дев'яностих років при Одеському комерційному суді було три присяжних попечителя і три кандидати.

В нормативних актах не вказувалося на який термін повинні були обиратися присяжні попечителі і тому ті ж самі особи знаходилися на цій посаді протягом значного часу і звільнялися з неї лише за власним бажанням або за вимогою суду.

Призначаючи присяжних попечителів до виконання обов'язків у справах про неспроможність, суд витримував чергу у відповідності з заведеним списком, при цьому у складних справах призначали двох попечителів. За таких умов на кожного попечителя приходилося, в середньому, від десяти до п'ятнадцяти справ щорічно. Стосовно ж осіб, які були кандидатами в присяжні попечителі, то вони призивались до виконання обов'язків у справах про неспроможність лише у випадках хвороби або знаходження у відпустці одночасно двох попечителів.

Присяжним попечителям за їх працю призначалася винагорода у розмірі одного відсотку від суми майна, яке поступило до конкурсної каси. Слід зазначити, що ця винагорода тільки покривала витрати присяжних на публікації, розшук майна тощо. В дійсності, витрати присяжних були значно більшими.

У 1836 році, як особливий стан повірених, до складу комерційних судів Російської імперії була введена посада присяжних стряпчих; до цього обмежень щодо осіб, які могли представляти інтереси сторін у комерційному суді не існувало.

На підставі Уставу 1808 року, повіреним у суді могла бути будь-яка особа, за єдиної умови, щоб вона була ,людиною чесного імені і відомою своєю розсудливістю і доброю совістю,.

Проте, не зважаючи на це, уже на перших порах існування комерційного суду при ньому існували ,особливі консуленти або стряпчі,, метою яких було надати можливість іноземцям (а вони складали основний контингент позивачів), а також сторонам відсутнім і позбавленим можливості з поважних причин приймати особисту участь у судовому процесі — доручати ведення своїх справ особам, які добре відомі суду і заслуговують на повну довіру з боку громадськості. Ці особи і склали з часом особливу корпорацію ,клопотальників,, доступ до якої був обумовлений вказаними вимогами.

Одним із завдань комерційного суду було надання позивачам можливості і створення умов до примирення, а також посередництво в цьому. Беручи до уваги той факт, що виконання цієї мети не можливо досягти без особистої участі позивачів у судовому процесі, складачі проекту Уставу 1832 року, намагаючись, з одного боку, ,замкнути двері ябеді,, а з іншого — створити особливий стан приватних повірених з осіб, яких би визнавав уряд і які були б відомими суду як ,діячі моральні і тямущі в царині права і судового представництва,, вирішили допускати доведення справ позивачів тільки з відому і схвалення суду, для чого були заведені особливі списки стряпчих. Тільки особи, які попали до цих списків, отримували право ведення справ, з присвоєнням звання присяжних стряпчих.

Першим присяжним стряпчим Одеського комерційного суду, внесеним до списку на підставі ухвали суду від 7 квітня 1836 року, був губернський секретар В. Лукашевич, а всього у тому році до списку присяжних стряпчих було внесено вісім осіб.

Передбачаючи незначну кількість бажаючих попасти до цього списку в перші роки, складачі проекту, як виняток, надали можливість бути присяжними стряпчими купцям і гостям, які регулярно вели торгівлю і ,не займались веденням чужих справ у вигляді промислу в інших судових установах,.

Для здійснення нагляду за діяльністю присяжних стряпчих і, взагалі, за особами, які клопотали в комерційному суді у чужих справах і з метою полегшення позивачам вибору стряпчих, за пропозицією міністра юстиції були заведені детальні і точні списки присяжних стряпчих. З метою запобігання зловживань з боку осіб, які не входили до цього списку, але допускаючи до ведення чужих справ на підставі ст. 1297 т. XI ч. 2 Уставу торгового судочинства, — суд мав упевнитися у кожному окремому випадку, чи дійсно купці і гості, що повинні були представляти інтереси сторін, належали до цього звання. Для цього, при поданні позову не від свого імені, окрім довіреності, потрібно було надати свідоцтво, яке б засвідчувало як звання повіреного, так і те, що він дійсно займається торгівлею.

Відносно ж самих присяжних стряпчих, то ними могли стати виключно особи з вищою юридичною освітою і досвідом юридичної практики, тобто, ними могли стати лише присяжні повірені окружних судів. Проте на практиці, у зв'язку з недостатністю в таких особах, суд не завжди притримувався цього положення. Так, майже до 1885 року практикувалося занесення до списків стряпчих помічників присяжних і навіть приватних повірених - без іспиту, якщо тільки вони знаходилися у цьому званні не менше двох років. Цей явно пільговий захід привів до значного збільшення кількості присяжних стряпчих у Одеському комерційному суді (у 1881 році їх було 54, а у 1885 —74).

Коли голова Одеського комерційного суду П.М. Кіч порівняв кількість стряпчих з кількістю справ , які розглядалися судом з їх участю ( на кожного стряпчого, приблизно, десять справ щорічно ), то він дійшов висновку, що склад присяжних стряпчих при Одеському комерційному суді повністю задовольняв як потреби суду, так і потреби позивачів, які мали з кого вибирати.

Таке становище справ свідчило про виконання судом, покладених на нього ст. 1296 Уставу торгового судочинства (вид. 1857 р.) завдань по забезпеченню достатньої кількості присяжних стряпчих і покладало на суд обов'язок регулярно займатися ,подняттям морального рівня стряпчих шляхом більш строгого відношення до претендентів на це звання,, тим більше, що посилення, в середині 80-х років, вимог з боку окружного суду до кандидатів у помічники присяжних повірених привело до посиленого припливу останніх до комерційного суду.

З іншого боку, особливість справ, які розглядалися комерційним судом, також вимагала, щоб особа, яка рекомендувалася судом у присяжні повірені, крім високої моральності мала ще й глибокі знання не тільки в галузі загальної цивілістики, а й в торговому праві, судочинств, добре знала звичаї місцевої торгівлі, а також була здатною користуватися іноземним торговим законодавством, для чого треба було володіти іноземними мовами.

Виходячи з цього, загальні збори Одеського комерційного суду ще 18 грудня 1887 року постановило, щоб на майбутнє до складу присяжних стряпчих без іспитів зараховувалися тільки особи, які вже мали статус присяжних повірених. Всіх інших з вищою юридичною освітою і, як виняток, не володіючих освітнім цензом, але ,видатних у моральному відношенні, а також за блискучими пізнаннями і здібностями,, приймати не інакше, як за умови випробування в наявності практичних знань торгового права і судочинства і надання доказів практичної трьохрічної діяльності в судових установах. Встановлення судом випробувань для осіб, які мали вищу юридичну освіту, але не мали звання присяжного повіреного, пояснювалося необхідністю вимагати від претендентів на звання присяжного стряпчого, незалежно від його загальноюридичних познань в цивільному праві, ще й особливого знайомства з торговим правом, а також з місцевими умовами торгівлі в Одесі, як крупному центрі морської торгівлі.

Тепер зупинимося на порядку судочинства в Одеському комерційному суді. Справи, що поступали до Одеського комерційного суду, вирішувалися двома шляхами — а) за ухвалами суду, які приймалися як колегіально, так і одноособово(так зване спрощене судочинство), і б) за резолюціями як голови суду, так і особи, яка виконувала на той час його обов'язки.

Засідання суду були трьох видів: а) публічні, з викликом сторін ,для розправи як за письмовим , так і усним провадженням,. Вони відбувалися: по Судовому відділенню — двічі на тиждень, по вівторкам — для справ конкурсних і спірних, і по п'ятницям — для справ спірних і вексельних; за спрощеним порядком — чотири рази на тиждень (понеділок, вівторок, четвер і п'ятницю); б) звичайні, без участі сторін (щоденні), на яких вирішувалися поточні питання і в) розпорядчі, призначались в міру потреби, для вирішення питань, які стосувались внутрішнього розпорядку суду, — призначення і звільнення чиновників, прийняття і звільнення присяжних стряпчих, грошових витрат суду тощо.

Крім вказаних засідань, час від часу, у термінових випадках голова суду міг призначати надзвичайні засідання.