Практичне вирішення питання диференціації складу суду неможливе без аналізу позитивних і негативних сторін як колегіального, так одноособового розгляду справ в суді. Результатом дослідження повинна стати розробка загальних правил визначення підсудності справ різним складам суду, які б посилили позитивні сторони кожного з них та зменшили вплив негативних. Так, безумовною перевагою розгляду справ суддею одноособово є можливість суттєво прискорити та здешевіти судову процедуру. Важливим моментом також є особиста відповідальність судді за винесене рішення. З іншого боку, більше, ніж при колегіальному розгляді справ, вірогідність судової помилки, можлива упередженість судді та небезпека протизаконного впливу на нього з боку однієї із сторін, змушує з обережністю відноситись до розгляду справ в такому складі суду.

Усвідомлення недоліків, з якими пов'язаний одноособовий розгляд справ суддею, призвело до того, що в більшості держав переважаючою формою став колегіальний розгляд справ. Переваги такої організації суду лежать на поверхні - в першу чергу, це необхідність наради суддів при винесенні рішення, що сприяє зваженій та всебічній оцінці обставин справи, та посилення гарантій незалежності суддів (на всю колегію суддів вплинути значно складніше, ніж на одного суддю).

Необхідно відмітити, що і раніше процесуалісти піддавали критиці одноособовий розгляд справ. Наприклад, А.Ф. Коні вважав, що одноособово суддя взагалі не повинен володіти правом призначити покарання, пов'язане з позбавленням людини волі, оскільки "у випадку несправедливості цього покарання вже неможливо винагородити вчинене їм зло. Арешт є вирахування з життя, доповнити котре нездатна ніяка сила людська. Надавати таке безповоротне невиправне покарання свавіллю одного судді - немає ніякої можливості. Розпорядження ним може бути надане тільки суду колегіальному, але ніяк не одному судді" [116, c.19] .

В наш час в більшості країн до компетенції одноособового судді віднесені "прості" та "малозначимі" справи, при вирішення яких дуже часто саме швидкість процесу та мінімальні витрати на нього сторін і держави є вирішальними, в той час, як перегляд справ вищої інстанцією, навпаки, здійснюється тільки колегіально. В цьому контексті слід відмітити, що радянська процесуальна доктрина визнавала тільки колегіальну форму здійснення правосуддя. Відповідні норми були навіть включені до ст. 154 Конституції СРСР 1977 року та ст. 152 Конституції УРСР 1978 року. Порядок, що існував по обмеженому колу їх одноособового вирішення суддею розглядався правознавцями як деякий "специфічний правовий інститут одноособової юрисдикції", відмінний від правосуддя. Традиція радянської кримінально-правової науки (М.С. Строгович, В.П. Нажимов, А. Тамаш), вважала колегіальність правосуддя найважливішим досягненням соціалістичної демократії, поряд з виборністю суддів та народних засідателів. Колегіальний склад суду є, безумовно, більш досконалою процесуальною формою. Проте він є і значно дорожчою формою, що і призвело в більшості країн до відмови від нього при розгляді "незначних" справ і надання в цих випадках переваги одноособовому складу суду.

Колегіальна та одноособова засади в нинішніх умовах в Україні мають доповнювати одна одну у визначеному законом порядку з метою найбільш ефективного вирішення завдань судочинства. При цьому, на нашу думку, пріоритетною повинна залишатися колегіальна форма розгляду справ, що вимагає максимального обмеження кола підсудних одноособовому судді справ.

В російській дореволюційній літературі правило про склад одноособового та (або) колегіального суду, компетентного розглядати кримінальну справу, відносились до загальних умов судового розгляду. Так, професор Г.С. Фельдштейн виділяв "одноособовість та колегіальність судових органів" серед інших "умов, що забезпечують належний прояв судової влади в рамках її носія" [257, c.119]. Думається, що саме такий підхід є вірним в сучасних умовах, коли одноособовий та колегіальний порядок розгляду кримінальних справ судами стали рівноможливими.

На думку А.А. Тарасова, поєднання одноособового та колегіального порядку розгляду судами кримінальних справ є загальною умовою судового розгляду, тобто найбільш загальним правилом провадження по кримінальним справам в даній стадії, що випливає з принципів процесу та направлене на їх реалізацію, і яке відображає специфіку цієї стадії та забезпечує найбільш ефективне вирішення її завдань [236, с.227]. Потрібно вказати, що поєднання чого-небудь (а в даному випадку - поєднання колегіальної та одноособової засад) - це непросте з'єднання одного з іншим, а визначення умов їх співіснування. Так, слово "сочетать" означає "сделать существующим вместе одно наряду с другим в каком нибудь единстве, согласии" [168, c.419]. В Україні до ідеї поєднання одноособової та колегіальної форм правосуддя в кримінальному процесі звертались, зокрема, В.Д. Бринцев [23, с.23] та С. Нечипорук [163, с.82].

На підставі сказаного можна стверджувати, що введення колегіальних і одноособових засад в розгляді справ створює необхідність формування цілої системи процесуальних норм, які не тільки закріплюють підсудність конкретної справи одноособовому або колегіальному складу суду, а й визначають умови вибору того чи іншого порядку у випадку їх конкуренції. Отже, розмежування підсудності вказаним складом суду повинно бути підпорядковане певним правилам. Але критерії, котрими може керуватись при цьому законодавець, в юридичній літературі мають неоднозначний характер.

Один з основних критеріїв визначається відповідно категорії злочину, що став предметом судового розгляду, і який характеризується максимальною мірою покарання, котре може бути призначене за цей злочин, вказане в санкції кримінально-правової норми. В літературі цей критерій іноді називають скоєння злочину тієї чи іншою категорії або матеріально-правовим. Крім нього слід зазначити декілька критеріїв процесуального характеру. Це, по-перше, властивості особи підсудного, оскільки законодавець багатьох країн (Німеччини, Російської Федерації), визнав за правило, що всі справи про злочини неповнолітніх (іноді крім справ малозначимих) розглядаються колегіально. Іншим критерієм є клопотання обвинуваченого, при наявності якого закон пов'язує можливість розгляду справи про злочин певної тяжкості відповідним складом суду. В даному випадку клопотання обвинуваченого є вольовою дією його самого. Різновидом цього критерію є визнання підсудним своєї вини, що позбавляє його, наприклад, в англо-саксонському праві можливості розгляду справи судом присяжних. На противагу цьому критерію інший за основу має ініціативу у виборі процесуальної форми, що виходить від суду. Цей критерій випливає з права вищестоящого суду прийняти до свого провадження справу, підсудну нижчестоящому суду. Рішення відповідного суду законодавством багатьох країн передбачає, і вибір варіанту складу суду в основному колегіального. Безпосередньо з цим критерієм пов'язана згода обвинуваченого на прийняття вказаного вище рішення. Так, наприклад, згода обвинуваченого як умова зміни складу суду, що розглядає вже призначену до слухання справу, передбачена статтею 267 КПК РРФСР: обвинувачений може виразити свою згоду на колегіальний розгляд його справи з участю народних засідателів або колегію професійних суддів. Для одноособового розгляду справи такої згоди не потребується. І нарешті, склад суду залежить від стадії процесу, в котрій розглядається дана кримінальна справа: вирішення за суттю, апеляція чи касація.

Існуюча в Україні система розподілу підсудності між одноособовим і колегіальним складами суду є хаотичною і потребує належного впорядкування. Головний її недолік - жорсткість та безальтернативність використання конкретних процесуальних форм, незабезпеченість їх вибору обвинуваченим.

         У вітчизняній юридичній літературі однією з малодосліджених проблем залишається застосування альтернативної підсудності справ різним складам суду.          Право особи на вибір конкретного складу суду випливає з його законного, суб'єктивного права на розгляд справи компетентним судом, а в передбачених законом випадках - за участю представників народу. Можливість вибору між різними процесуальними формами відправлення правосуддя припускає обов'язок держави (в особі її уповноважених на те органів) забезпечити свободу цього вибору і його практичну реалізацію. Таке рішення має і практичне обґрунтування. Розгляд справ, наприклад, за участю присяжних засідателів досить складна в організаційному і не дешева у фінансовому плані процедура, особливо з врахуванням сучасної ситуації в Україні. Тому у справах про злочини, що характеризуються великою суспільною небезпекою та тягнуть сувору міру покарання, держава повинна бути зацікавлена у наданні особі права обрати як суд присяжних, так і інші колегіальні склади суду. Застосування альтернативної підсудності економізує процесуальні засоби та забезпечує дотримання прав і гарантій особи в кримінальному судочинстві. Так, зокрема, в Росії суд присяжних розглядає справи лише за клопотанням обвинуваченого (ч. 1 ст. 30 КПК РФ). В Україні нормативно закріпити право особи відмовитись від розгляду її справи судом присяжних пропонує в своєму дисертаційному дослідженні І.О. Русанова [198, с.9].   

         Отже, є доцільним закріплення в Кримінально-процесуальному кодексі України права особи на вибір складу суду, особливо, коли його справа розглядається по першій інстанції в апеляційному суді. Альтернативна підсудність в даному випадку повинна проявлятись у праві особи заявити клопотання про розгляд її справи або колегією професійних суддів, або суддею та народними засідателями, або судом присяжних.