Проведення правової реформи в Україні в напрямку подальшої диференціації процесуальної форми, окрім іншого, потребує нових підходів до розуміння підсудності. Зокрема, йдеться про те, що поряд з визначенням конкретного суду, в якому повинна бути розглянута дана справа, необхідним є визначення його складу. Питання про склад суду, який розглядає конкретну справу, здобуло свою актуалізацію лише після проголошення незалежності України, тобто отримало саме в останні роки нового та помітного "звучання" для вітчизняного кримінального судочинства. В юридичних працях українських авторів це питання в ракурсі підсудності поки що не знайшло належного висвітлення, а тому потребує більш докладного дослідження. На думку автора, оновлений підхід визначення підсудності справи, одночасно, конкретному суду та його складу є обґрунтованим, і, відповідно, дослідження в цьому напрямку надасть новий поштовх до розвитку кримінального процесу, зокрема, створює можливість для виявлення нових сторін інституту підсудності.

         Вказана проблема визначення складу суду, який повинен розглядати справу по першій інстанції, є однією з тих, котрі привертають підвищену увагу як теорії, так і практики. Пояснюється це перш за все прагненням знайти той оптимальний варіант складу суду, при якому вірогідність судової помилки була б зведена до мінімуму. По мірі поглиблення диференціації процесуальної форми підвищується значення правил про підсудність справ різним складам суду. Це підтверджує вітчизняна та зарубіжна практика застосування інституту одноособового розгляду кримінальних справ, яка створила прецеденти невірного визначення компетентного складу суду по конкретним кримінальним справам. Так, ухвалою Судової колегії Верховного Суду Росії від 29 листопада 1994 року були відмінені вирок та касаційна ухвала по справі Лисичкіна та Кушумбаєва в зв'язку з тим, що "Суддя не вправі розглядати одноособово без згоди на то обвинуваченого справи про злочини, за які може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на п'ять років" [28].

         Декларація прав і свобод людини і громадянина, визначаючи принцип презумпції невинуватості в статті 34, пов'язувала цю презумпцію з вироком "компетентного, незалежного та неупередженого суду". Є всі підстави вважати, що компетентність суду - це, крім всього, ще і його відповідність вимогам закону відносно складу суду.

         Отже, можна визнати, що право на розгляд справи компетентним складом суду відповідно до її підсудності відноситься до основних прав і свобод людини і громадянина. Виходячи з цього, порушення правил про підсудність справи законному складу суду, що є компетентним розглядати дану справу, - це завжди безумовна підстава для відміни судового рішення, рівно як і порушення правил предметної підсудності або тайни наради суддів.

         Зазначена проблема тісно взаємопов'язана з двома іншими спірними питаннями: уніфікація та диференціація складу суду, а також співвідношення колегіальних і одноособових засад при розгляді справ по першій інстанції.

         Проблема диференціації складу суду, як і взагалі проблема диференціації процесуальної форми, носить дискусійний характер. Законодавство країн світу пропонує різноманітні вирішення цієї проблеми, однак, ідеального варіанту остаточно так і не створено. Різні погляди по цій проблемі можуть бути зведені до наступних трьох точок зору.

         Панування першої точки зору прийшлося на радянський період, коли в судах всіх рівнів для всіх кримінальних справ, які розглядались по першій інстанції, існував стандартний "набір" суддів - один суддя-професіонал та двоє народних засідателів. Тому питання про склад суду не виникало. Відповідно до поглядів цієї позиції, склад суду повинен бути однаковим по всім категоріям справ незалежно від тяжкості злочину та встановленої за нього міри покарання, ступеня складності справ, їх суспільно-політичного значення та інших властивостей. В подібній уніфікації складу суду прибічники цього погляду (Н.С. Алексєєв, В.З. Лукашевич, М.С. Строгович, П.С. Елькінд) бачили вираз ідеї єдиного процесу та принципу рівності громадян перед законом і судом. Вони розуміли єдність процесу як його уніфікацію, єдину процесуальну форму - як однаковий порядок провадження за всіма справами.

         Дві інші позиції базуються на ідеях, згідно яких склад суду слід диференціювати в залежності від тих чи інших властивостей справ про різні категорії злочинів. Однак, якщо на думку одних така диференціація може бути пов'язана з деякими обмеженнями процесуальних гарантій та демократичних принципів правосуддя, то інші заперечують можливість подібних обмежень.

         З першими двома точками зору, на думку автора, не можна погодитись. Єдність кримінального судочинства не означає, що для справ по всім категоріям злочинів, без врахування тих чи інших їх властивостей, повинен бути встановлений однаковий склад суду. Різниця в юридичних і фактичних властивостях злочинів, в ступені їх небезпеки, у складності їх дослідження і вирішення, особливому статусі особи не можуть не впливати на побудову порядку судочинства та складу суду. Тому питання про ту чи іншу процесуальну форму не може вирішуватись безвідносно до властивостей окремих категорій злочинів. З викладених причин встановлювати підсудність всіх категорій справ уніфікованому складу суду, без врахування їх специфіки було б недоцільним. Диференціація за ознаками справ різних категорій виступає необхідною умовою ефективної і раціональної побудови процесу, законності та послідовного здійснення демократичних засад правосуддя. Розвиваючи цю думку М.Л. Якуб зазначає, що процесуальні форми тільки тоді і можуть відповідати своєму призначенню, якщо вони будуються відповідно до властивостей окремих категорій справ. Але різниця в побудові порядку судочинства не може бути пов'язана з процесуальним "упрощенчеством", обмеженням процесуальних гарантій та принципів правосуддя [295, c.80].

         Отже, названі відмінності у властивостях справ тих чи інших категорій злочинів мають важливе значення для процесу і повинні враховуватись при визначенні складу суду. Йдеться не про те, що процесуальні гарантії необхідні тільки по справам про тяжкі злочини та найбільшої складності, як це розуміють прибічники другої точки зору, а для справ інших категорій вони необов'язкові або, що ступінь надійності цих гарантій повинен знаходитись в залежності від тяжкості злочину та складності справи. В цьому аспекті вірною вважається позиція М.Л. Якуба, який стверджував, що було б невірним допустити "послаблення" гарантій або говорити про "посилення" гарантій по справам про ти чи інші злочини: порядок судочинства по всім категоріям справ повинен містити необхідні і достатні гарантії ефективного розслідування і правильного вирішення справи, неухильного дотримання прав і законних інтересів особи [295, c.77].

         Відповідно, як з теоретичної точки зору, так і з практичних міркувань диференційована побудова судової системи і процесуальної форми об'єктивно необхідна, однак, вона повинна провадитись із дотриманням процесуальних гарантій та демократичних принципів правосуддя.

         Сучасне українське законодавство обрало шлях на диференціацію складу суду, закріпивши його в статті 129 Конституції, але він не повинен призвести до великого різноманіття процесуальних форм. Помилковим і недоцільним було б встановлення для розгляду кожного виду або навіть роду злочинів свого, особливого складу суду. В цьому випадку основним критерієм розмежування підсудності має бути визначена статтею 12 КК України тяжкість злочину через міру покарання. Міра покарання базується на ряді критеріїв, основним із яких є ступінь суспільної небезпеки.

Український законодавець при проведенні судово-правової реформи обрав шлях на диференціацію судочинства та судоустрою, одним з напрямків якого став пошук оптимального складу суду. Процес вдосконалення призвів до поновлення в Україні одноособового розгляду кримінальних справ, суду присяжних, та до введення суду в складі трьох професійних суддів при розгляді справ по першій інстанції.

В юридичній літературі питання диференціації складу суду на моноскладний та колегіальний є дискусійним, що підтверджує його велике значення для успішного вирішення завдань судочинства. Вузловою проблемою при виборі складу суду стало дотримання процесуальних гарантій та демократичних принципів, поєднане з раціональним використанням процесуальних засобів, і як наслідок об'єктивності вироку.

Нову для України проблему вибору оптимального складу суду можна віднести до "гордієва вузла" судового права, підходи до вирішення якого в різних державах і в різні історичні періоди можуть значно відрізнятися. Відсутність в наш час абсолютного вирішення цієї проблеми пояснюється тим, що досить не просто знайти оптимальне співвідношення між намаганням, з одного боку, забезпечити процесуальні гарантії, мінімізувати вірогідність судової помилки та необхідністю того, щоб рішення по справі, приймалося в розумні строки і при цьому не було занадто обтяжливим у фінансовому відношенні для учасника процесу та для самої держави, з іншого боку.     Особливу актуальність пов'язані з цим проблеми набувають в період реформ, коли на зміну одним концептуальним конструкціям приходять інші. Вище вказане характерно для нашого часу і має пряме відношення до становлення правил про визначення підсудності в аспекті співвідношення одноособових і колегіальних засад при розгляді судами справ.

Вирішення проблеми диференціації складу суду можна звести до двох напрямків: по-перше, пошуку оптимального співвідношення колегіальної та одноособової засад при встановленні підсудності справ і, по-друге, - визначення ступеня і форми участі громадян у відправленні правосуддя.

         Намагання вирішити вказані питання призвело до протистояння колегіальних і одноособових засад в розгляді судових справ, про що свідчить історичний досвід як України, так і більшості країн світу. Так, ще 1841 році професор Я.І. Баршев зазначав, що колегіальний устрій суду є необхідним там, де предмет суду вимагає особливої обачливості, обміркованості та розсудливості. З цього видно, стверджував він, що устрій кримінальних судів, в наслідок особливої важливості та важкості довірених їм справ, повинен бути колегіальним [6, c.10]. За радянських часів принцип колегіальності розгляду справ в суді першої інстанції вважався непорушним і традиційно закріплювався на конституційному рівні. Причин відмови від традиції, на думку В. Савицького, дві: перша - організаційні та фінансові труднощі забезпечення участі народних засідателів в процесі; друга - байдужість їх до того, що відбувається в судовому засіданні та пасивність при прийнятті рішень по суті справи. Однак теоретично і практично принцип колегіальності як і раніше вважається додатковою гарантією правильності судових рішень. Підтвердженням цьому слугує збереження колегіальності [206, с.19]. На це звертають увагу також Т.Т. Алієв та Н.А. Громов [1, с.142].