Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.2. Підсудність справ одноособовому судді

Сторінки матеріалу:

  • 3.2. Підсудність справ одноособовому судді
  • Сторінка 2

         Законодавчі новели останнього десятиліття містили значні зміни з питань складу суду, особливо при розгляді справ у суді першої інстанції. З початку дев'яностих років в Україні введено одноособовий розгляд кримінальних справ, законодавчо закріплений у ст. 17 КПК УРСР, а пізніше у ст. 129 Конституції України.

         Надання другого життя інституту одноособового розгляду справ після довготривалого періоду панування принципу колегіальності було обумовлено намаганням зменшити матеріальні витрати на судочинство та забезпечити оперативність розгляду нескладних справ. Однією з передумов реанімації цього порядку розгляду стала криза інституту народних засідателів, який внаслідок соціально-економічних змін за останні роки втратив попереднє значення.

         Інститут одноособового розгляду справ має міцне історико-правове підґрунтя, що сягає своїми коріннями стародавніх часів. На протязі тисячоліть до нього звертались в різних країнах, в тому числі і в Україні. Зокрема, становлять інтерес правила співвідношення колегіальних та одноособових засад розгляду справ у суді, визначені в Статуті кримінального судочинства, які залишаються актуальними і по цей час. Так, постреформові суди розглядали по першій інстанції справи в різних складах суду. Коли йшлося про менш небезпечні злочини, то повинні були діяти одноособово мирові судді (а вони були далеко не усюди) або прирівняні до них судді одноособово, а волосні та окружні суди - колегіально. Підсудність справ мировому судді зумовлювалась трьома ознаками. По-перше, тяжкістю покарання. По-друге, підсудність мировому судді визначалась властивістю справ, на які вона розповсюджувалась. Їх складали: справи про проступки - кримінально-карані правопорушення (відповідальність за які встановлювалось "Уставом о наказаних, налагаемых судьями") та справи приватного обвинувачення, що відповідають самій ідеї мирової юстиції, яка за суттю покликана приміряти сторони. І, по-третє, якщо обвинувачений належав до привілейованого класу (шляхтич або духовна особа), то справа про майнові злочини незалежно від суми шкоди була підсудна окружному суду з участю присяжних засідателів, тобто визначалась за правилами персональної підсудності.

         Такий мудрий і обережний підхід укладачів Судових статутів до питання про наділення однієї людини правом приймати рішення про позбавлення волі іншої людини заслуговує уваги і повинен бути орієнтиром правотворчості і в наш час. З огляду на це, існуючий монократичний порядок розгляду справ в сучасних судах України є, фактично, невдалою заміною інституту мирових суддів, при чому обрана законодавцем форма реалізації цієї ідеї спотворила сутність обох вказаних інститутів.

         Після Жовтневої революції радикальні зміни торкнулись і визначення складу суду. В основу організації суду були покладені колегіальні засади. Однак, можливість одноособового розгляду справ була передбачена, наприклад, КПК РРФСР 1922 року: суду в складі одного судді були підсудні справи про дев'ять складів злочину (ст. 26). Максимальне покарання становило, як правило, штраф на суму не вище 300 рублів або примусові роботи. Лише в одному випадку (ч. 1 ст. 132 КК РРФСР) застосовувалося як покарання позбавлення волі строком на один рік, при чому вже в 1923 році справи про ці злочини були вилучені з одноособової підсудності. Закон про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік 1938 року взагалі виключив одноособовий розгляд кримінальних справ. Незважаючи на критичне ставлення радянської правової науки до одноособового розгляду справ, його намагались повернути ще раз: з 1940 по 1956 роки у відношенні злочинів, пов'язаних із самовільним залишенням роботи (карались тюремним ув'язненням на строк до чотирьох місяців) і з прогулами (присуджувались виправно-трудові роботи на строк до шести місяців).

         Отже, як показує історичний досвід, одноособовий розгляд кримінальних справ допускався лише в судах першої інстанції щодо обмеженого кола малозначимих справ. В основу визначення підсудності покладено ступінь суспільної небезпеки діяння, за основну ознаку якого взята тяжкість покарання. При чому одноособово судді могли розглядати справи про злочини, покарання за скоєння яких, як правило, не перевищувало одного року позбавлення волі. Все це засвідчує обережне ставлення законодавця до цього інституту.

         Великий досвід щодо диференціації складу суддів, які розглядають кримінальні справи по першій інстанції, має і переважна більшість іноземних держав. Пошуки оптимального складу суду почалися в період буржуазно-демократичних перетворень кінця XVIII століття та не припиняються і донині. І тоді, і зараз розгляд справ про менш небезпечні або про такі, що не становлять великої суспільної небезпеки злочини здійснювався та здійснюється переважно одноособово суддями-професіоналами.

         В наш час одноособовий розгляд справ існує у більшості країн. З метою висвітлення світової тенденції диференціації суддівського складу наведемо приклади категорій справ, що підлягають розгляду моноскладному суду, та покарань, які можуть бути накладені за підсудні їм злочини. Так, преторії в Італії розглядають одноособово в якості суду першої інстанції справи про менш тяжкі злочини, за скоєння яких може бути призначено до трьох місяців позбавлення волі; мирові суди Люксембургу - справи про малозначимі злочини, за які не може бути призначено більш суворе покарання, ніж сім діб арешту; суди коморки Португалії - справи про злочини, що караються позбавленням волі до двох років; дільничні (низові) суди Німеччини - справи приватного обвинувачення, справи про проступки, за пропозицією прокурора справи про деякі злочини, за які не може бути призначене покарання суворіше, ніж два роки позбавлення волі; окружні суди Швеції - тільки про злочини, за котрі не може бути призначене покарання більше ніж штраф; окружні та міські суди Норвегії тільки справи про проступки максимальне покарання за скоєння яких не перевищує трьох місяців позбавлення волі; дільничні суди Ірландії - справи про кримінальний злочин, що переслідується в сумарному порядку, покарання за скоєння яких не перевищує шести місяців позбавлення волі; в Австрії дільничні (низова ланка) суди - справи про злочини, покарання за скоєння котрих не перевищує шести місяців позбавлення волі, суди землі та округу - справи про злочини, покарання за вчинення яких не перевищує трьох років позбавлення волі; суди магістратів у Великобританії - справи про злочини, за скоєння котрих може бути призначене покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі на строк до шести місяців [166, с.94-96].

         Звернення до світового досвіду вказує, що в більшості країн до підсудності одноособових судів віднесені справи про малозначимі злочини, максимальне покарання за які не перевищує двох-трьох років позбавлення волі або ж взагалі не пов'язано із обмеженням свободи. При чому в більшості випадків критерієм розмежування підсудності між колегіальними та одноособовими судами є тяжкість скоєного правопорушення та безпосередньо обумовлене ним покарання виражене в санкції.

         Інший шлях обрали деякі пострадянські держави, відмовившись як від власного історичного досвіду, так і від загальносвітової тенденції. Так, в Україні і Білорусі суддя одноособово може призначати покарання у вигляді позбавлення волі на строк до десяти років. Причому в Україні навіть справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років можуть, відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК, розглядатись в суді першої інстанції одноособово суддею, якщо підсудний не заявить клопотання про колегіальний склад суду.

         Небезпека нової тенденції до розширення повноважень судді розглядати справи одноособово все більше привертає увагу правознавців. Безумовно, введення одноособового розгляду справ суддею прискорило розгляд справ, дозволило уникнути негативних наслідків із забезпеченням участі в процесі народних засідателів, оплатою їх праці, пасивністю при винесенні рішень по справі. Однак, такий підхід, на наш погляд, призвів до надмірного обмеження колегіальних засад при розгляді кримінальних справ.

         Підтримкою сказаному можуть слугувати критичні судження професора Ю.І. Стецовського, на думку якого надмірне розширення компетенції одноособово діючих суддів є невиправданий відступ від принципу колегіальності. Головна думка вченого є правильною та не викликає заперечень: надмірне захоплення законодавця одноособовими, тобто спрощеними формами розгляду кримінальних справ - це недемократична тенденція, що суперечить концепції судової реформи [223, c.45]. Побоювання Ю.І. Стецовського щодо загрози демократизації правосуддя внаслідок надмірного розширення одноособових засад є досить зрозумілі і виправдані. В свій час І.Я. Фойницький відмічав, що підсудність справ одноособово суді є занадто широкою [260, c.112] і це при тому, що в порівнянні із сучасним об'ємом влади судді, мировий суддя XIX століття був значно обмежений у винесені суворих вироків.

         Однак потрібно зазначити, що саме невдале законодавче втілення нового положення є об'єктом критичних зауважень, а не введення інституту одноособового розгляду кримінальних справ. На жаль, український законодавець в цьому напрямку пішов значно далі, і правильна в цілому ідея була значно викривлена.

         Отже, відповідно до вітчизняних традицій та світового досвіду підсудність суду в складі одного судді повинна бути обмежена справами про злочини невеликої тяжкості, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років позбавлення волі.

         Звернемо увагу на ще один важливий аспект. Так, досить спірним є відмова законодавця від врахування думки підсудного при вирішенні питання про склад суду, зокрема, про обов'язковий розгляд більшості справ одноособово суддею. Автор відстоює позицію, згідно якої підсудність справи одноособовому судді не слід визначати імперативно, оскільки порушується суб'єктивне право особи на компетентний суд, тобто в даному випадку на склад суду, який на думку підсудного здатний об'єктивно розібратися в обставинах саме його справи. Сам факт, що підсудні, як правило, не заперечують проти одноособового розгляду справ, не може слугувати достатньою підставою для визнання вказаного права недоцільним. Потрібно визнати, що обвинувачений, як і потерпілий, повинен мати гарантії захисту від свавілля та некомпетентності судді [47].

Крім того, таке право повинно бути надане також потерпілому, оскільки його інтереси безпосередньо залежать від об'єктивності розгляду справи та, відповідно, законності вироку. Розглядаючи колегіальний склад суду як додаткову гарантію винесення неупередженого вироку, можна стверджувати, що думка обвинуваченого і потерпілого про можливість розгляду справи одноособово суддею повинна бути обов'язкова для суду.