Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/lanosorg/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

3.3. Підсудність справ колегіальному складу суду

Сторінки матеріалу:

 

Реалізація ідеї диференціації судочинства в процесі судової реформи призвела до розмежування не тільки одноособових та колегіальних засад розгляду справи, але і до встановлення декількох складів суду для колегіального вирішення кримінальних справ по першій інстанції. Радянська юридична наука, розглядаючи принцип колегіальності, мала на увазі перш за все суд в складі одного професійного судді та двох народних засідателів. Новели сучасного законодавства України (ст. 129 Конституції, ст. 13 Закону України "Про судоустрій України") встановили можливість розгляду справ по першій інстанції також колегією суддів та судом присяжних.

Диференціація колегіального складу суду призвела до виникнення нових проблем у визначенні підсудності справ. Ці проблеми не є новим явищем в правовій науці, а мають столітню історію та досвід їх вирішення по всьому світу. Однак, універсальної рецептури оптимального застосування колегіальних засад для винесення об'єктивного вироку в поєднанні з оперативністю і справедливістю, так і не було створено в жодній державі. Звернення України до диференціації колегіального складу суду потребує більш докладного висвітлення ряду проблем, що виникають при визначенні підсудності справ найбільш оптимальному складу суду та його меж.

Однією з "вічних" проблем, з якою прийшлось стикнутись пострадянським державам є співвідношення коронного та народного елементів. Питання диференціації суддівського складу тісно переплетені з пошуком оптимальних форм участі народу у здійснені правосуддя.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Вказане положення є важливою рисою правової держави та демократичного правосуддя і розкривається в правилі, за яким кожний громадянин, маючи право брати участь в суді над своїми співгромадянами, обвинуваченими в скоєнні злочину, у випадку обвинувачення його самого має право бути судимим за участю своїх співгромадян. Саме в цьому полягає головна суть притягнення до правосуддя осіб, для яких суддівська діяльність не є професійною.

Звертає на себе увагу алогічна ситуація, що склалась в законодавстві України: різке звуження коло справ підсудним судам за участю представників народу із одночасним розширенням підсудності одноособово діючим судам, що поєднане із хаотичністю обрання законодавцем критеріїв розподілу компетенції між різними складами суду. Подібне відношення законодавчої влади до участі народу у відправленні правосуддя як лише до процесуального моменту є неприпустимим і знаходиться в прямому протиріччі із засадами демократичного правосуддя. На це вказували дореволюційні юристи. Так, С.І. Вікторський обґрунтовано виділяв участь народного елементу в кримінальному суді як таку засаду кримінального процесу, яка забезпечує реалізацію всіх інших основних засад, оскільки вона необхідна "чтобы в стране действительно было правосудие, а не одно производство судебных дел" [35, c.39]. В сучасній Україні на питаннях складу суду та забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя акцентував увагу в своїх працях В.Д. Бринцев [22; 23; 24; 25; 26].

Отже, в кримінальному процесі України назріла потреба у більш широкому використанні народного елементу при здійсненні правосуддя. Однак, враховуючи радянський досвід тотального застосування судів за участю народних засідателів, потрібно більш зважено підходити до диференціації суддівського складу з врахуванням критеріїв підсудності. Але, при визначенні межі та порядку участі громадян в здійсненні правосуддя, виникають труднощі, подібні, за суттю, питанням співвідношення одноособового і колегіального розгляду справ - як знайти тонку грань між необхідністю професійного підходу до вирішення справ в судах і не менш необхідними гарантіями незалежності суду?

Ефективність діяльності судової влади залежить, крім іншого, від професійності суддів, що ґрунтується на фундаментальних теоретичних знаннях та практичному досвіді їх застосування. З цієї точки зору, розгляд справ в судах професійним суддею або колегією суддів є позитивним моментом. Незважаючи на це представники народу як непрофесійні судді залучаються до розгляду судових справ в різноманітних формах внаслідок прагнення максимально забезпечити гарантії незалежності суду як від сторін, так і, особливо, від держави. Таке положення пояснюється тим, що залучення до розгляду справ в судах звичайних громадян, для яких судова діяльність не є професійною і постійною залишається найбільш дієвим механізмом демократичного правосуддя.

Пошуки оптимального співвідношення коронного і народного елементів призвели до появи на протязі сторіч різних форм суддівського складу. Незважаючи на це все різноманіття форм можна звести до двох основних моделей побудови процесу за участю непрофесійних суддів. В першому випадку професійні і непрофесійні судді розмежовані і створюють окремі колегії, кожна з яких незалежно від іншої вирішує віднесені до її компетенції питання. В іншому ж - коронний і народний елементи об'єднані для вирішення питань разом, при цьому, звичайно, вони користуються рівними правами. Перша модель свої історичні коріння має в Англії і в наш час втілена в суді присяжних, що ж до іншої, то вона стала розвитком ідеї шеффенського суду.

Заслуговує уваги вирішення цього питання на теренах України після проведення судової реформи 1864 року. Так, якщо всі цивільні справи, підсудні окружному суду, розглядались в одному і тому ж порядку, в складі трьох постійних членів суду ("коронних суддів"), то при вирішенні кримінальних справ суд діяв в двох різних формах. Ця різниця перш за все відносилась до складу суду, але торкалась також і порядку судочинства. Справи про злочини меншої тяжкості, що тягнуть за собою позбавлення волі з "поражением в правах" ("каторжні роботи" та "виправні арештантські відділення"), були підсудні коронному складу суду з трьох членів. Справи про тяжкі злочини розглядались окружним судом за участю присяжних засідателів. Сам суд був побудований за зразком французького суду, ассизов. Коронний склад його складався з трьох членів суду, а лава присяжних засідателів з дванадцяти чергових присяжних і двох запасних. Ці положення, перевірені історичним досвідом, можуть бути використані і при формуванні сучасного законодавства.

В радянський період, незважаючи на монотипне визначення законодавством складу суду також обговорювалась можливість його розширення - кількості народних засідателів (до 3, 4, 6 і навіть 12) та професійних суддів (до 2-3). Досліджуючи вказане питання М.Л. Якуб відстоював позицію, згідно якої збільшення кількості як народних засідателів, так і суддів повинно посилити гарантії правильного вирішення справи. Воно сприяло б правильному відображенню у висновках суду обставин справи, дій обвинуваченого та його суб'єктивного відношення до скоєного, оцінці діяння та особистості підсудного, так як упущення та помилки в дослідженні матеріалів справи та в їх сприйнятті та інтерпретації, допущені одними суддями, "восполнялись" би іншими. Важливе значення це мало б і в процесі обговорення матеріалів справи у нарадчій кімнаті, причому наявність в складі суду двох або трьох юристів сприяло б успішному вирішенню тих питань, котрі вимагають професійних знань юриста [295, c.127]. Сучасний світовий досвід також пропонує великий вибір систем поєднання професіоналів та непрофесіоналів в єдиній колегії, що розглядають спільно як правові, так і неправові питання і засвідчує світову тенденцію розширення колегіальних складів суду[48]. Законодавча практика знає і інші вирішення цього питання: повна відмова від непрофесіоналів на користь колегій професійних суддів (Японія) або участь непрофесіоналів-спеціалістів тільки за запрошенням судді професіонала (Ісландія).

Згідно ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Стаття 13 Закону про судоустрій уточнює в якому складі суду першої інстанції розглядаються справи: одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних. Кримінально-процесуальне законодавство (ст. 17 КПК України, ст. 345 проекту КПК України) встановлює, що справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а на вимогу підсудного, згідно Проекту, - судом присяжних).

На нашу думку, усталеність керівного начала забезпечується судом в складі одного професійного судді та двох народних засідателів (про що свідчить радянський досвід) або ж трьох професійних суддів та чотирьох народних засідателів. Повинна бути одна керуюча сила, яка своїм авторитетом і професіоналізмом здатна забезпечити ефективність правосуддя.

Проте, існування декількох розширених складів суду значно ускладнює процесуальну форму. Застосування для розгляду однієї категорії справ двох складів суду з народним елементом (присяжних і народних засідателів) є недоцільним. Тому розширену колегію за участю народних засідателі слід виключити, залишивши розгляд справ про тяжкі та особливо тяжкі злочини колегії професійних суддів або суду присяжних на вибір обвинуваченого. Суд в складі одного судді та двох народних засідателів доцільно застосовувати для розгляду преважної більшості справ, а, отже, він має стати основним[49]

Відновлення в Україні суду присяжних ставить нові питання перед законодавством та теорією. Проблематиці інституту суду присяжних приділялась значна увага в працях як дореволюційних науковців [38; 56; 71; 81; 99; 174; 276], так і сучасних [12; 14; 15; 100; 121; 132; 144; 162; 176; 196; 203; 207; 239; 240; 286]. В аспекті дослідження немає потреби включатись до багатостолітнього спору про позитивні і негативні сторони цього суду, та доцільність його існування в принципі. Ю.І. Стецовський вказує, що недоліки можна виявити і в суді присяжних, однак кращий суд людству поки невідомий. А втім, і демократія - найгірша форма правління, якщо не вважити всі інші [222, с.245]. Законодавець поставив крапку в цьому питанні, встановивши потребу в ньому безпосередньо в Конституції України (ст. 129). Однак, залишається не менш спірна проблема пов'язана із визначенням підсудності справ суду присяжних від вирішення якої залежить ефективність та успіх цього інституту.

Визначення кола справ, які має сенс надати на розгляд присяжних засідателів для досягнення мети правосуддя потребує розуміння сутності такої колегіальної форми. Найбільш яскраву характеристику суду присяжних надав І.Я. Фойницький ще в XIX столітті: "Палладиум личной свободы и политической независимости народной, ревностный страж общественной безопасности и строгий судья злодеяний, это установление более и более делается для культурного мира судом естественным по преимуществу, от введения которого в интересах народной экономии устраняются лишь дела наименьшей важности" [259, c.359]. В цьому вислові міститься чимало слушних думок, однією з яких є недоцільність застосування цього суду до всього кола справ, а лише до тих, що потребують додаткові процесуальні і політичні гарантії. Крім того, як відмічають правознавці багатьох країн, суд присяжних - це досить дорогий спосіб здійснення правосуддя. На жаль в українських реаліях це питання набуло центрального значення - при загальній кризі фінансування судової системи підсудність всіх категорій злочинів або навіть значної їх частини суду присяжних стане просто непосильним тягарем для державного бюджету, що змушує звертатися до традиційних форм судочинства диференціюючи їх. З таким положенням речей вимушений рахуватися український законодавець при встановленні меж підсудності тим більш, що цей інститут набуває виразного політичного характеру.