Перше питання стосується безпосередньо процедур відродження суду присяжних. Вводячи суд присяжних лише в декількох регіонах, законодавець, як відмічається в Постанові Конституційного Суду, виходив з поетапності введення цього суду в ході судової реформи, що само по собі не заперечувало необхідності повсюдного забезпечення кожному обвинуваченому в злочині, за вчинення котрого встановлено покарання у вигляді смертної кари, права на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів і тим більш не могло перешкоджати законодавцю після набрання чинності Конституції у відповідності з її вимогами прийняти закон і забезпечити реалізацію даного права на всій території держави. Крім того, в Постанові відмічається, що в "Заключних і перехідних положеннях" не вказані конкретні часові межі перехідного періоду і до прийняття відповідного закону в інших регіонах зберігається попередній порядок розгляду справ. На підставі вказаного положення ст. 41 і ч. 3 ст. 41 КПК РРФСР, які визначають територіальну підсудність не можуть бути визнані такими, що суперечать Конституції РФ.

         Слід відмітити завуальовану позицію Конституційного Суду РФ щодо питанню про часткову відповідальність Конституції РФ (статті 19, 20, 46), пункту 1 вказаної вище Постанови Верховної Ради РФ в тій мірі, в якій "вона далі не забезпечує на всі території Російської Федерації реалізацію права обвинуваченого у злочині, за скоєння якого федеральним законом в якості виключної міри покарання встановлена смертна кара, на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів". Таким чином, конституційна перевірка положень статей 41, 42 КПК РРФСР (територіальна підсудність) і п.п. 1 і 2 вказаної Постанови Верховної Ради РФ ще раз підтвердила безумовну необхідність законодавчого регулювання питань впровадження та дії суду присяжних на всій території держави.

         Щодо другого винесеного питання, то аналізуючи норму статті 20 Конституції РФ в який гарантований розгляд справ судом присяжних Конституційний Суд РФ вважав, що при вирішенні питання необхідно врахувати вимоги ч. 1 ст. 46 Конституції, де сказано, що кожному гарантується судовий захист його права і свобод, а також вимоги ст. 18 Конституції РФ, яка вказує, що права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими і саме вони визначають суть, зміст і застосування законів.

         Ґрунтуючись на вказаному вище взаємозв'язку статей 18, 20 і 46 Конституції РФ, Конституційний суд зробив висновок, що "в цих випадках право обвинуваченого на розгляд його справи за участю присяжних засідателів виступає особливою кримінально-процесуальною гарантією судового захисту права кожного на життя (як основного, невідчужуваного і належного кожному від народження)". Отже, суть рішення Конституційного Суду зводиться до того, що само по собі застосування смертної кари як міри покарання конституційно лише при наданні обвинуваченому права на розгляд його справи судом присяжних. За ситуації, коли суд присяжних діє лише в декількох регіонах держави, не можна також говорити про дотримання рівності прав громадян на судовий захист. У зв'язку з викладеним Конституційний Суд приписав Федеральному зібранню не мешкаючи внести до законодавства зміни, що забезпечать на всій території Російської Федерації кожному такому обвинуваченому можливість реалізації права на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів (п. 4 Постанови Конституційного Суду РФ).

         Не менше важливим є рішення, згідно якого з моменту вступу в силу Постанови Конституційного Суду РФ і до моменту введення в дію відповідного федерального закону покарання у вигляді смертної кари призначатися не може незалежно від того, розглядається справа судом присяжних чи ні (п. 5 Постанови), тобто по суті введений мораторій на смертну кару.

         В контексті дослідження найбільшої уваги заслуговує визнання неконституційною в Росії практики передачі кримінальних справ з суду одного регіону (де відсутній суд присяжних) в рівнозначний суд іншої територіальної одиниці (де суд присяжних діє). В Україні також склалась практика вільної зміни територіальної підсудності навіть без достатньої аргументації. Подібна тенденція, думається, є хибною і порушує законні права особи на "свого" компетентного суддю. Крім того, необґрунтована зміна підсудності в кінцевому рахунку впливає на об'єктивність розгляду справи, оскільки віддаленість суду іншої адміністративної одиниці від місця скоєння злочину, свідків та доказів по справі створює перешкоди для повного дослідження обставин справи.

         Підводячи підсумок вищесказаного слід відмітити наступне: досвід Російської Федерації свідчить, що в Україні не варто вводити суд присяжних поетапно в окремих областях, як це пропонує, наприклад, А. Курбатов [133, с.98]. Цей процес повинен бути проведений одночасно на всій території держави, що забезпечить успіх цього інституту і підтвердить конституційність суду присяжних як необхідної гарантії права на судовий захист громадян.

         Гальмування процесу впровадження суду присяжних в Україні є прямим порушенням конституційних прав громадян. Відповідно до частини 1 статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а стаття 129 Конституції вказує, що це може бути здійснено судом присяжних і забезпечується безпосередньо участю народу у здійснені правосуддя через присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції). Варто також додати, що права і свободи людини є невід'ємними та непорушними (ст. 121 Конституції), а, отже, повинні діяти. Це підтверджує частина 3 статті 8 Основного Закону, в якій зазначено, що норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Отже, норми Конституції, що визнають право особи на захист своїх прав і свобод в суді, в тому числі суді присяжних, є чинним конституційним правом, тим більш, що дія п'ятирічного терміну наданого Перехідними положеннями Конституції України для проведення судової реформи вже закінчилась. Але, за відсутності відповідного закону про суд присяжних, влада намагається загальмувати процес введення цього суду. Це створює неприпустиму ситуацію, коли у особи є право, а влада відмовляється його забезпечити.

         Незважаючи на це підсудність справ суду присяжних можна визначити методом аналогії. Так, звичайно, суд за участю присяжних засідателів розглядає справи про найбільш тяжкі злочини, за які передбачено найсуворіше покарання визначене в Кримінальному Законі (смертна кара, довічне позбавлення волі, найбільший термін ув'язнення). Враховуючи, що в Україні найбільш важким покаранням є довічне позбавлення волі, можна з упевненістю стверджувати, що суду присяжних в Україні підсудні справи про злочини, за які передбачене максимальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

         Таким чином, спираючись на пряму дію норм Конституції України (статті 8, 21, 55, ч. 4 ст. 124, ч. 2 ст. 129), обвинувачений має право вже в даний час вимагати розгляд його справи судом присяжних у випадку, якщо за скоєний ним злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

         Проте, враховуючи відсутність на даний час законодавчої бази для створення і діяльності суду присяжних і необхідність дотримання діючого порядку судочинства, судам слід приймати такі справи до свого провадження, однак, обмежитись у винесенні найвищої міри покарання. Йдеться про введення мораторію на довічне позбавлення волі до прийняття відповідного закону, що забезпечить права і гарантії особи при здійсненні правосуддя в повному обсязі. Це дає також підстави визнати попередні вироки, що карали до найвищої міри покарання незаконними і такими, що підлягають скасуванню.

         Таким чином, послідовна реалізація завдань судово-правової реформи, неухильне впровадження демократичних принципів правосуддя, наближення українського законодавства до законодавства європейських країн обумовлює неухильне розширення сфери дії колегіального суду з відповідною зміною правил підсудності, що, безперечно, дозволить підвищити ефективність дії процесуальних гарантій, посилити авторитет судової влади, зробити крок до більш справедливого правосуддя, метою якого є утвердження верховенства права.