Наступним обов'язковим документом є довідка про відсутність заборони на відчуження чи арешту відчужуваного майна. Перевірка відсутності заборони на відчуження чи арешту майна провадиться за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна[139].

Договір стосовно майна, яке не потребує спеціальної реєстрації, посвідчується без витребування документів, що встановлюють право власності (меблі, коштовності, посуд тощо).

Визначивши справжні наміри сторін і те, що договір відповідає чинному законодавству, встановивши особу громадян, обсяг їхньої дієздатності і правоздатність юридичних осіб - учасників спадкового договору, оглянувши всі витребувані документи на майно, що підлягає реєстрації, нотаріус складає проект угоди, яка викладається не менш як у двох примірниках, що видаються сторонам на бланках суворої звітності. Один примірник залишається у справах нотаріуса.

Посвідчення спадкового договору має свої особливості. По-перше, якщо предметом угоди є частка об'єкта нерухомого майна, то не вимагається згоди співвласників. По-друге, спадковий договір може бути укладений одним або обома із подружжя.

У тексті договору обов'язково зазначається, що набувач зобов'язується виконувати розпорядження відчужувача, які можуть виражатися в обов'язку вчинити певну дію майнового або немайнового характеру.

При посвідченні спадкового договору, якщо об'єктом договору є майно, то накладається заборона відчуження у встановленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору.

Спадковий договір - двосторонній правочин, що ґрунтується на загальних засадах про договірні зобов'язання. Умови спадкового договору можуть стати відомими всім заінтересованим сторонам іще за життя відчужувача. Якщо спадкоємці відчужувача не згодні з умовами договору, вони можуть оспорювати їх у судовому порядку, але не можуть оспорювати сам факт укладення спадкового договору.

Разом з тим, відчужувач може укласти спадковий договорів з вимогою про дотримання його таємниці. Тоді ні нотаріус, ні набувач не мають права до смерті відчужувача розголошувати відомості, які стосуються змісту спадкового договору. У такому випадку спадковий договір за життя відчужувача не може бути оспореним спадкоємцями, оскільки вони не повинні знати його умови. Якщо ж спадкоємці всупереч волі відчужувача узнали умови спадкового договору і виявляють бажання оспорити його, у цьому випадку суд не повинен приймати позовну заяву.

Що стосується укладення спадкового договору подружжям, то тут слід враховувати, що при укладанні кожної угоди стосовно спільного майна подружжя, яка потребує нотаріальної форми повинна бути письмова згода іншого з подружжя.

Оформлення згоди другого з подружжя провадиться залежно від того, чи з'явився другий з подружжя до нотаріуса для посвідчення угоди, чи ні. Якщо з'явився, то він подає нотаріусу відповідну заяву про свою згоду на відчуження майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя. Нотаріус встановлює особу заявника, перевіряє справжність його підпису, про що робить відмітку на заяві.

Якщо ж другий з подружжя не присутній під час оформлення договору щодо спільного майна подружжя, то подана його письмова заява про згоду на відчуження має бути засвідчена у нотаріальному порядку або у формі, що дорівнюється до нотаріальної.

Спадковий договір може бути посвідченим без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документа, свідоцтва про шлюб та інших документів видно, що зазначене в ньому майно є не спільною, а особистою власністю другого з подружжя. Про перевірку цієї обставини нотаріус робить відмітку на примірнику договору, що залишається в справах нотаріуса.

Договір може бути посвідчений без згоди другого з подружжя також у випадках, коли останній не проживає за місцезнаходженням майна і місця проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини повинна бути подана копія рішення суду, яке набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім.

Порушення вимог щодо суб'єктного складу, змісту, порядку укладення тощо спадкового договору може мати наслідком його недійсність.

При цьому, застосовується загальне правило, встановлене ст. 216 ЦК України, згідно якому основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визначаються на момент виконання судового рішення.

Разом з тим, слід мати на увазі, що двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини його сторін у тому, що він визнаний недійсним.

У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій його стороні (сторонам) або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст. 22, 23 ЦК України).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені частиною 2 ст. 230 ЦК України, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст. 22, 23, 230 ЦК України).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину (таким є, наприклад, спадковий договір, укладений без дотримання нотаріальної форми) визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, то наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом (для зазначеного випадку це частина 1 ст. 220 ЦК України). При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте, суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

Спадковий договір за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші - ні. Отже виникає питання про можливість визнання недійсною частини спадкового договору.

У цьому випадку, на нашу думку, слід керуватися правилами ст. 217 ЦК України, яка у зв'язку з цим встановлює два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:  1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому; 2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Отже недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення її недійсних частин. Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним.

Ст. 220 ЦК України встановлює наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору.

Згідно цій нормі, за загальним правилом, недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність. Отже спадковий договір, укладений з порушенням вимоги щодо його нотаріальної форми, не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: сторона договору повертає іншій стороні усе отримане за таким договором, а при неможливості повернути отримане у натурі - відшкодувати його вартість у грошовій формі (частина 1 ст. 216 ЦК України).

Проте, як встановлює частина 2 ст. 220 ЦК України, відсутність нотаріального посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду якщо: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовленість підтверджується письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.

При визнанні договору дійсним суд має перевірити чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить даний договір якихось протиправних умов (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними" від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р.).