Дотримання законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади забезпечується різними засобами, одним із яких є юридична відповідальність за невиконання приписів правових норм у даній сфері.

У теорії права поняття юридичної відповідальності розглядається у двох аспектах: позитивному (перспективному) і негативному (ретроспективному) [306, c. 466].

Слід відмітити, що у юридичній літературі не сформувалося одностайних поглядів на визначення змісту поняття юридичної відповідальності, що зумовлено, головним чином, багатогранністю даного поняття.

Ряд вчених (М.Д. Шаргородський, І.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин) розглядають юридичну відповідальність виключно у ретроспективному значенні, тобто як реакцію держави на протиправну поведінку, яка має викликати застосування заходів державного примусу [307].

На думку інших авторів (Б.Т. Базилєв, П.О. Недбайло, М.С. Строгович), поняття юридичної відповідальності необхідно розглядати у більш ширшому значенні. Тому, поряд із негативним аспектом, вони відмічають її позитивний характер - який полягає, на їх думку, у свідомому, відповідальному ставленні до своїх вчинків, що виключає порушення правових приписів. Так, М.С. Строгович формулює поняття юридичної відповідальності як відповідальне ставлення людини до своїх юридичних обов'язків, як відповідальність за правильне виконання особою покладених на неї обов'язків [308, c. 72-73].

І нарешті, інші дослідники відмічають, що поняття позитивної відповідальності має право на існування, але її слід розглядати тільки як "структурний елемент системи соціальної відповідальності". При чому, під "системою соціальної відповідальності" розуміється сукупність різноманітних проявів відповідальності, як окремої особистості, так і малої соціальної групи, класу, суспільства і всього людства [309, c. 6].

Вирішення питання про місце та характер (юридичний чи соціальний) позитивної відповідальності має важливе значення, оскільки, по-перше, дозволяє окреслити чіткі межі такої правової категорії як юридична відповідальність, і, по-друге, сприятиме оптимізації конструкції (формулювання змісту) правових норм.

У свій час, А.А. Горницький вказував, що підставою виникнення у науці поняття позитивної юридичної відповідальності виступали норми Конституції СРСР, а саме, наявність у цих нормах положень про "відповідальне виконання" суб'єктом права своїх обов'язків. Це дало підстави окремим авторам стверджувати, що "позитивна відповідальність" є юридичною [310, c. 107].

З такою думкою щодо підстав виникнення даного поняття, погоджується Д.М. Лук'янець, відмічаючи, що "коріння виникнення теорії позитивної юридичної відповідальності слід шукати там, де правова теорія перехрещується з пануючими у державі ідеологічними установками" і далі: "якщо у недалекому минулому й існували підстави для розвитку вчення про позитивну юридичну відповідальність у вигляді вимог тодішньої Конституції СРСР та величезної кількості партійних документів, то сьогодні цих підстав уже не існує. Навіть Конституція України не згадує відповідальність у будь-якому іншому розумінні ніж ретроспективна юридична відповідальність..." [311, c. 11].

Ми поділяємо позицію Д.М. Лук'янця у тому, що на даний час відсутні об'єктивні підстави вважати позитивну відповідальність юридичною. Крім того при детальному аналізі даного поняття можна дійти до висновку, що позитивна відповідальність, як свідоме і відповідальне виконання суб'єктом права своїх обов'язків, існує тільки у свідомості індивіда і регламентується не правовими нормами, а тільки нормами моралі та совісті. Останні, як зауважує С.С. Алексєєв, націлені на те, "щоб ідеали справедливості, добра, інші моральні вимоги діяли на людину переважно з середини, через її свідомість, її духовний світ за допомогою стимулів свідомості і громадської думки" [312, c. 337-338]. У свою чергу право, його регуляторний вплив через конкретні юридичні категорії, зокрема через інститут юридичної відповідальності є "переважно регулятор зовнішній, він покликаний регламентувати людські вчинки, головним чином, шляхом встановлення формально-визначених, писаних норм, які містяться у законах, інших нормативно-обов'язкових документах, що підтримуються владою" [313, c. 338]. У зв'язку із цим, можливо погодитися із А.А. Горницьким, що юридична відповідальність відрізняється від позитивної відповідальності тим, що вона у конкретній формі регламентована нормами права, а в результаті її реалізації наступають негативні наслідки для винного, пов'язані з обмеженням особистого, морального чи матеріального характеру [314, c, 107].

Таким чином, можна зробити висновок, що позитивна відповідальність існує поза межами формального, об'єктивного права і виступає скоріше соціальною ніж юридичною категорією. Тому, ми підтримуємо позицію тих авторів, які розглядають позитивну відповідальність, як один із елементів системи соціальної відповідальності. У зв'язку із цим, юридична відповідальність у даній роботі буде розглядатися тільки негативному (ретроспективному) значенні.

Отже, можна погодитися з розумінням юридичної відповідальності, яка розглядається як регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб'єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб'єктів), що проявляються в недотриманні встановлених законодавством заборон, невиконанні встановлених законодавством обов'язків, порушенні цивільно-правових зобов'язань, нанесенні шкоди або завданні збитків і виражена у застосуванні до осіб, які вчинили такі діяння, засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [315, c. 11].

Виводити з даної дефініції додаткове поняття юридичної відповідальності за порушення законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження, на нашу думку, не має необхідності. Слід тільки відмітити, що об'єктом правопорушень у даній сфері, які тягнуть за собою юридичну відповідальність, виступають регламентовані правовими нормами суспільні відносини, які виникають у зв'язку з реалізацією суб'єктом права на оскарження, розглядом і вирішенням скарг органами виконавчої влади. Конкретизувати таку відповідальність можливо через визначення її підстав, суб'єктів, види.

Н.Ю. Хаманєва, розглядаючи питання відповідальності за порушення законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження, у якості суб'єктів юридичної відповідальності розглядає тільки особу, яка звернулася зі скаргою у відповідний орган, підприємство, установу, організацію (суб'єкта звернення) і орган (посадову особу), підприємство, установу, організацію, що здійснюють розгляд скарг (суб'єкт вирішення справи) [316, c. 64-67]. Однак, на нашу думку, звуження суб'єктів юридичної відповідальності за порушення законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження тільки до вказаних осіб є невірним. Суб'єктом юридичної відповідальності може виступати будь-який з учасників провадження за скаргою, у випадку порушення ним норм, які регламентують порядок здійснення такого провадження.

У переважній більшості країн Європи, право на оскарження гарантується у Конституціях цих країн, що виступає однією з гарантій безпеки суб'єкта звернення [317, c. 90]. Тобто принесення скарги не може тягнути ущемлення його прав та законних інтересів. Подібні норми закріплені і у вітчизняному законодавстві. Згідно ст. 9 Закону України "Про звернення громадян" забороняється переслідування громадян і членів їх сімей за подання звернень в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, на підприємства, в установи, організації, незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадовим особам за критику у зверненнях їх діяльності та рішень. Однак, слід відмітити певну декларативність даної норми, оскільки її виконання не забезпечене, на належному рівні, юридичними гарантіями, зокрема встановленням юридичної відповідальності (крім цивільно-правової відповідальності - при умові, що суб'єкт звернення вирішить порушувати питання про відшкодування матеріальної і (або) моральної шкоди, заподіяної йому внаслідок таких дій посадової особи) у випадку порушення цієї норми.

Кримінальний кодекс України 1960 року (діяв в Україні до 01.09.2001 р.) встановлював кримінальну відповідальність за умисне ущемлення посадовою особою прав і охоронюваних законом інтересів громадянина, пов'язане з переслідуванням його за подання в установленому порядку пропозицій, заяв і скарг або за критику, що міститься в них, а так само за виступ з критикою в іншій формі (ст. 134№). Дана стаття передбачала досить сурові санкції за такі діяння - позбавлення права займати певні посади на строк до одного року або штраф від п'ятдесяти до ста двадцяти мінімальних розмірів заробітних плат. Такі ж дії, що спричинили істотну шкоду правам ї охоронюваних законом інтересам громадянина каралися позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на строк від одного року до двох років, або позбавленням права займати певні посади на строк до трьох років.

Чинний Кримінальний кодекс України (надалі - ККУ) [318] не вважає дане діяння настільки суспільно-небезпечним, щоб його можна було б кваліфікувати як злочин. Разом із тим, законодавство за такі дії не передбачає і адміністративної відповідальності.

Подібна ситуація складається з такими правопорушеннями у сфері розгляду та вирішення скарг, як подання скарг, що містять образи і наклеп. Відповідно до ст. 26 Закону України "Про звернення громадян" подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.

 Кримінальний кодекс України 1960 року встановлював кримінальну відповідальність за наклеп - поширення за відомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу (ст. 125) і образи - умисне приниження честі і гідності особи, виражене у непристойній формі (ст. 126). Діючий Кримінальний кодекс України, а також Кодекс України про адміністративні правопорушення не передбачають відповідальності за вказані порушення.

Питання про визнання таких правопорушень як переслідування громадян за критику, образи, наклеп злочинами чи адміністративними проступками є окремим предметом дослідження. Однак, зважаючи на конституційну норму про те, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю" вчинення вказаних діянь не повинно залишатися без відповідного юридичного реагування з боку держави. Крім того, для цього є юридичні підстави у вигляді відповідних норм Закону України "Про звернення громадян". Лібералізація вітчизняного законодавства, зокрема інститутів юридичної відповідальності, в цілому, є позитивним явищем. Однак, вона не повинна здійснюватися на шкоду тим цінностям, охорону та захист яких покликано забезпечувати право.