Як підкреслював Д. Азаревич, суддя повинен мати три головні якості: освіту, чесність і незалежність [13, с.155]. Всі ці якості формувались протягом усього життя. Зрозуміло, що ,суддя, володіючи правом карати нашу гідність, лишати нас майна і волі… повинен кропіткою працею і випробуванням готуватися до цього звання, [147, с.43]. Не так легко було знайти в купецькому стані людей. які були би здатні виконувати суддівські функції і, крім того, мали би до цього бажання. Навіть ті купці, що їх запросили у 1895 році до складу комісії з перегляду Біржового уставу, були ,людьми без скільки-небудь достатньої освіти, [17, с.384]. А що вже говорити про кандидатів до складу комерційних судів! Навіть та незначна частина купецького стану, яка мала освіту і користувалася авторитетом у місцевого населення була наскільки зайнятою, що і слухати не хотіла про своє почесне членство у комерційному суді. Наприклад, купці Варшави відверто говорили, що їх постійна зайнятість торговими операціями не дає їм можливості прийняти участь у роботі комерційного суду [148, с.85]. Стосовно ж моральних якостей кандидатів у судді, то слід погодитись з думкою В. Бірюковича, який відзначав, що ,тут мова може йти тільки про високий майновий, а не моральний ценз, які далеко не завжди співпадають, [17, с.384]. Траплялися випадки, коли деякі з юристів використовували судову посаду у комерційному суді як щабель до кар'єри у системі загальних судів. Це суттєво впливало на моральні підвалини правосуддя, бо ,після кар'єриста-священика нічого немає бридкішого кар'єриста-судді, [149, с.8]. Принцип незалежності суддів, так урочисто проголошений судовою реформою 1864 року, також не працював як у загальних так і в комерційних судах. Судді-купці навіть у більшій ступені, ніж державні залежали від капіталу.

Вищевикладене призвело до того, що більшість юристів-теоретиків і юристів-практиків другої половини ХІХ століття негативно відносилася до наявності у судовій системі самостійних комерційних судів і виступала за їх повну ліквідацію. Так, відомий вчений П.Коробка вважав комерційні суди спадком варварського суспільства і презирливо відносився до їх існування [15, с.97]. Анонімний автор статті ,Проект уставу торгового судочинства, відкидав навіть саму можливість врахування у судовому засіданні думки суддів-купців [150, с.24]. Подібну позицію займав І. Савицький [16, с.166]. Періодичні видання також формували негативну суспільну думку про комерційні суди. Так, газета ,Гласність, констатувала, що торговий клас повністю задоволений вирішенням їх справ загальними судами і не вбачає у цьому ніяких незручностей для себе [151]. Ще більш рішуче були налаштовані проти комерційних судів юристи-вчені. Професор Г. Шершеневич досить переконливо довів не тільки безпорадність комерційних судів , але і вказав на пряму шкоду від їх діяльності [21, с. 40-62]. Навіть ліберально налаштований до комерційних судів І. Гордон вимагав, щоб ,у випадку збереження суддів-купців у складі суду... професійні судді мали більшість,[19, с.149].

Звичайно, не можна беззаперечно погодитись з тим, що судді-купці приносили тільки шкоду судочинству. Аналіз судової практики Одеського комерційного суду показує, що в багатьох випадках при вирішенні складних справ, пов'язаних з торгівлею досвід суддів-купців був просто безцінним. Тут мав рацію В. Садовський, коли говорив: ,при вирішенні спорів у торгових справах, коли необхідно обговорювати і юридичний, і фактичний, і технічний бік угоди, різнорідність складу суду - річ вельми корисна: тільки дякуючи цій різнорідності з'являється можливість висвітлити справу з усіх боків і добитися істини, [152, с.5-6]. До цієї думки приєднується і І. Гордон: ,участь у процесі торговому досвідчених купців може бути вельми корисною як для засвідчення торгових звичаїв, так і для вирішення спірних торгових відносин, [19, с.148]. І. Гордону заперечував суддя-практик Д. Туткевич: ,в торговій юрисдикції справ, що вимагали спеціальних знань, не більше, ніж у справах будь-якої іншої сфери. В такому випадку, чому тільки купці повинні мати пільги на своє представництво у суді, і чому з усього торгового світу ставлять у виключне становище тільки окремі міста?, [18, с.20]. ,Дійсно, чому торговці великих міст мають пільгу, якої позбавлені провінціальні міста?,, - продовжував сумніви Д. Туткевича професор Г. Шершеневич [21, с.55].

Який же вихід із ситуації, що склалася пропонували спеціалісти? Найбільш раціональною була пропозиція І. Гордона щодо заміни купця-судді купцем-експертом [19, с.148]. Але таке нововведення не було б справедливим відносно інших станів, тоді ,необхідно визнати, що поміщики - найкращі судді у своїх поземельних справах, гірники - в справах гірничої промисловості тощо, [21, с.52].

На кінець ХІХ століття викристалізувалася думка про те, що кращим вирішенням долі комерційних судів була б передача їх компетенції цивільним судам. Д. Туткевич зазначав, що для досвідченого цивіліста торгові справи не представляють складнощів, а в тих випадках, коли такі складнощі виникали суддя повинен був застосовувати ст.ст. 1633 і 1638 Уставу цивільного судочинства, які давали змогу залучити до судового розгляду посередників [153, с.52-58]. Останні мали вивчити рахунки, реєстри, інші документи, вислухати пояснення сторін і використати всі можливі засоби для примирення сторін. Коли ж цього досягти не вдавалося, посередники передавали до суду свої висновки щодо справи. У деяких випадках, для більш ретельного вивчення справи, суд міг звернутися за допомогою до експертів.

Професор Г. Шершеневич, який послідовно відкидав навіть можливість збереження самостійних комерційних судів, також пропонував включити їх до складу цивільних судів з наданням статусу спеціальних відділень окружних судів [21, с.57].

Природно, виникає питання, а як вирішувалася на той час ця проблема в інших європейських країнах і чи існував досвід, гідний запозичення?

Заслуговував на увагу австрійський досвід судочинства. На підставі ст. 30 Закону від 27 листопада 1896 року в Австрії були запроваджені наступні колегіальні суди: окружний, торговий і торгово-морський. Ст. 20 вказаного Закону передбачала введення до складу судів суддів, які не мали юридичної освіти, але мали глибокі знання і досвід в торгівлі, промисловому виробництві, морських перевезеннях. Такі судді входили до складу суду замість третього судді у тому випадку, коли розглядалися складні торгові, промислові чи справи з морських перевезень, які вимагали спеціальних знань. Під час дебатів вони першими отримували голос, ,щоб установлення фактичних моментів могло здійснюватися вільно, [14, с.62].

Не допускали самостійних комерційних судів і Судові устави Німеччини 1877 року. Проте, вони надавали право земельним урядам, якщо вони вважатимуть це за необхідне, створювати комерційні відділення при окружних судах. Головування у такому відділенні здійснює член окружного суду, а членами відділення були обрані від купецького стану особи, які користувалися рівними правами з членами окружних судів. Підсудність справи комерційному відділенню визначалась характером угоди, з якої виникав позов. Позов підлягав розгляду у комерційному відділенні тільки у тому випадку, коли цього вимагав позивач. Якщо до комерційного відділення надходив позов, по суті своїй йому непідсудний, то справа розглядалася в одному з цивільних відділень суду. Навпаки, якщо позовна заява подавалася до цивільного відділення, але проти цього виступав відповідач, вона передавалася до комерційного відділення. Але якщо поданий останнім зустрічний позов не підлягав веденню комерційного відділення, то справу розглядало цивільне відділення, хоча би перший позов і носив торговий характер. З вищенаведеного випливає, що в німецьких судах комерційна юрисдикція не була рівною з цивільною.

Таким чином, німецький досвід поєднав юридичний елемент з купецьким. Мається на увазі те, що в єдиному суді поєднувалося знання права і знайомство з побутовим боком справи, судді та експерти взаємно допомагали один одному розібратися в процесуальному матеріалі. Ідея заключалася в тому, що кожна торгова справа мала фактичний бік, зрозумілий тільки купцям, і юридичний бік, доступний лише юристу. Вряд чи можна погодитись з тим, що таке поєднання було вдалим, оскільки експертиза займала місце, яке не характерне для неї. Експерти не тільки пояснювали і оцінювали судовий матеріал, але й виступали як самостійні судді. На них лежав обов'язок визначати, чи підпадали зібрані факти під диспозицію закону, тобто, давати юридичний висновок, чого вони зробити вірно за звичай не могли. А між іншим, при згоді двох суддів купців вони легко могли нав'язати свою думку третьому судді-юристу. Отже завдання, які ставилися перед такими суддями легко могли б виконувати справжні експерти. Обмеження їх ролі аналізом фактичного матеріалу перетворювало колективний суд в одноособовий.

Німецькі судові устави допускали розгляд будь-якої торгової справи загальним цивільним відділенням. Для цього достатньо було тільки позивачу направити справу до цивільного відділення, а відповідачу не використати своє право відводу. Але це говорило про визнання спроможності цивільних судів самостійно розглядати торгові справи не гірше торгових судів.

Зваживши всі ,за, і ,проти, прихильників і противників окремого комерційного судочинства у другій половині ХІХ століття зробимо деякі висновки. Як торгівля є галуззю людської діяльності, так і торгове право є невід'ємною частиною цивільного права. Збереження комерційних судів служило відокремленню торгівлі і виділенню купця, як суб'єкта торгових відносин. Свій подальший розвиток торгове право мало корегувати з розвитком цивільного права. З проведенням судової реформи 1864 року єдність правозастосування стала одним з важливих принципів судочинства. Існування комерційних судів грубо порушувало цей принцип. Порушувався ще один демократичний принцип - всестановості судів.

На підставі вищевикладеного, питання про долю комерційних судів після проведення судової реформи вирішувалося саме собою: їх подальше існування не відповідало демократичним принципам судочинства і судоустрою, проголошених цією реформою.

На початок Першої світової війни комерційні суди в Російській імперії збереглися тільки у Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі і Варшаві. Постанови того часу про устрій комерційних судів містились у Положенні про затвердження Судових Установ (т. XVI, ч. I Зводу Законів Російської імперії) та ще у Торговому кодексі Царства Польського.

Комерційні суди того часу в Російській імперії, як і у Франції були самостійними судовими установами, відокремленими від загальних судів. На відміну від Франції склад комерційного суду у Росії був змішаний, бо до нього входили як члени суду за призначенням так і виборні від купецького стану. В Санкт-Петербурзі і в Москві комерційні суди складались з голови, двох товаришів голови і членів суду за призначенням від уряду і виборних суддів від купецтва, при цьому законодавство не визначало кількості членів суду; в Одесі комерційний суд складався з голови, товариша голови, старшого члена, двох членів за призначенням і трьох виборних суддів від купецького стану.

Всі комерційні суди мали канцелярію, яка складалася з секретарів, їх помічників, протоколістів, перекладачів і писарів.

Канцелярія була відкрита щоденно, ,не исключая свободных и праздничных дней, в часы, положенные для присутствия,.

Виконання розпоряджень суду здійснювалось приставами і служителями. Для початкового розпорядження і охорони майна осіб, визнаних неспроможними, до відкриття конкурсного управління , при комерційному суді був затверджений інститут присяжних попечителів, які обиралися зібраннями купецьких союзів.

У справах, які розглядалися комерційним судом, повіреними могли бути як і раніше тільки присяжні стряпчі. Як виняток, до ведення справ допускались:

1) купці, що вели торгівлю, якщо при цьому вони не виконували аналогічних функцій в інших судах;