Співробітництво держав з проблем виконання і відбування кримінальних покарань розпочалося з середини XIX ст. і у своєму розвитку пройшло три етапи.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переважною стала точка зору про пріоритет пенітенціарної системи Сполучених Штатів Америки. Вивчення її досвіду навело тюрмознавців європейських країн на думку про корисність обміну думками з питань пенітенціарної практики. З цією метою в 1846 р. у Франкфурті (Німеччина) відбувся перший міжнародний тюремний конгрес. Через рік (1847 р.) у Брюсселі (Голландія) відбувся другий тюремний конгрес, на якому було прийнято рішення про щорічне їхнє скликання під егідою утвореного в Парижі Тюремного комітету сприяння. Третій конгрес відбувся, однак, значно пізніше — у 1857 р. у Франкфурті. Так завершилася перша серія тюремних конгресів, що дістали назву благодійних, оскільки проводилися з приватної ініціативі представників прогресивної інтелігенції (публіцистів, економістів, медиків та ін.), які переслідували, як правило, благодійні цілі.

Тюремні конгреси другої серії почали скликати з 1872 р. з ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства. До цього часу прогресивними тюрмознавцями і вченими-юристами були порушені достоїнства системи одиночного ув'язнення: суть питання зводилася вже не до того, чи поліпшувати тюрми, а до того, чи поліпшують вони людей. Усього відбулося дванадцять конгресів другої серії: Лондон (1872), Стокгольм (1878), Рим (1885), Петербург (1890), Париж (1895), Брюссель (1900 р.). Будапешт (1905), Вашингтон (1910), Лондон (1925), Прага (1930), Берлін (1936), Гаага (1950).

Тюремні конгреси другої серії організовувалися вже не приватними особами, а урядами окремих держав під егідою спеціально створеного органу: у 1872 р. — комісії з офіційних представників держав, у 1878 р. — постійної міжнародної пенітенціарної комісії з офіційних представників держав як виконавчого комітету конгресу. У наступні роки пенітенціарна комісія була перетворена на Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію, що проіснувала під такою назвою до 1950 р.

Якщо першою особливістю міжнародних тюремних конгресів другої серії була державна основа їх організації і проведення, то другою — посилена увага до питань вивчення й узагальнення справ в галузі пенітенціарного законодавства і тюремної практики.

Організаційна сторона тюремних конгресів складалася в прийнятті резолюцій, які містили рекомендації з актуальних проблем виконання покарання і боротьби зі злочинністю. Рекомендації не мали обов'язкової сили для держав — учасників конгресу, але як вираження авторитетної думки фахівців сприяли удосконалюванню практики боротьби зі злочинністю.

Тюремні конгреси другої серії не обмежувалися пенітенціарними проблемами. До 1890 р. вони протікали в трьох секціях: карне право, тюремно-адміністративні (пенітенціарні) питання, питання попередження злочинів. З 1895 р. почала функціонувати четверта секція, що обговорювала питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх.

Характерно, що найактуальніші питання боротьби зі злочинністю і виконання покарання неодноразово включалися в порядок денних конгресів. Наприклад, питання про працю ув'язнених, її оплату, а також про особливості організації праці різних категорій ув'язнених вирішувалися на Римському, Петербурзькому, Паризькому, Будапештському, Вашингтонському і Лондонському конгресах. Результатом діяльності конгресів стала резолюція про обов'язкову працю осіб, засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі, і про грошову винагороду за цю працю.

На Стокгольмському, Брюссельському і Празькому міжнародних тюремних конгресах розглядалося питання про доцільність одиночного ув'язнення. У резолюціях конгресів містяться положення про те, що його не слід застосовувати до неповнолітніх засуджених, тоді як воно може бути корисною і необхідною мірою стосовно рецидивістів.

На Стокгольмському, Римському, Петербурзькому і Брюссельському конгресах обговорювалися питання про роль громадських організацій у виховній роботі з ув'язненими й у наданні їм пенітенціарної допомоги. Примітне, що на Римському конгресі були розглянуті питання про спостережні комісії та ради і було рекомендовано створювати при кожному місці ув'язнення спостережницько-піклу-вальні комітети.

На засіданнях Петербурзького і Паризького конгресів обговорювалися заходи заохочення, застосовувані до ув'язнених: матеріальні (збільшення раціону харчування, збільшення суми грошей для витрати на особисті потреби) і моральні (надія на скорочення строку, дозвіл купувати книги і надавати допомогу рідним). У рішенні Петербурзького конгресу вперше підкреслювалося, що ув'язнені можуть використовувати на особисті потреби тільки зароблені у тюрмі гроші.

Заходи стягнення, які застосовуються до ув'язнених, були предметом обговорення Стокгольмського і Паризького тюремних конгресів. У резолюціях Стокгольмського конгресу наводиться перелік дисциплінарних стягнень: догана, позбавлення пільг, посилення суворості тюремного ув'язнення (видалення з камери столу, стільця, постелі, затемнення камер, невивід на роботу, позбавлення права користуватися публікаціями), зниження норми харчування, застосування гамівної сорочки. У резолюціях Паризького конгресу рекомендується вказувати в тюремних статутах (регламентах) вичерпний перелік провин і стягнень, встановлювати порядок їхнього накладення і виконання.

Поряд з перерахованими на міжнародних тюремних конгресах розглядалися питання про невизначені вироки, заслання, довгострокові покарання, реформатори, про рецидивістів і відбування ними покарання, про умови звільнення з місць ув'язнення, про умовне звільнення з місць ув'язнення, про умовне засудження під наглядом (пробація) і т. ін. Приймалися відповідні резолюції, що відіграли певну позитивну роль у розвитку і становленні тюрмознавства, пенітенціарної науки і законодавства держав-учасників конгресів.

Третій етап міжнародного співробітництва у сфері виконання покарань пов'язаний з виникненням і діяльністю Організації Об'єднаних Націй. Понад півстоліття Організація Об'єднаних Націй у рамках Економічної і Соціальної Ради постійно приділяє пильну увагу проблемам попередження злочинності і поводження з правопорушниками. В інтересах розробки цих проблем ООН, починаючи з 1955 р., регулярно, раз на п'ять років, проводить конгреси з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Перший такий конгрес відбувся в 1955 р. у Женеві. До порядку денного було включено такі питання:

1) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими,

2) відкриті виправні установи,     

3) пенітенціарна праця,

4) набір, навчання і статус тюремного персоналу,

5) попередження злочинності неповнолітніх.

Історичне значення першого конгресу ООН полягає в тому, що він прийняв Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими. У даний час ці правила можна назвати свого роду "великою хартією" прав ув'язнених.

У резолюції з другого питання дається визначення відкритої установи (відсутність охорони, ґрат, огорож і т. п.), пропонуються рекомендації про направлення в ці установи певних категорій осіб і загалом про умови утримання засуджених. Безсумнівно, виправні (кримінально-виконавчі) установи відкритого типу — прогресивний крок у розвитку пенітенціарних систем з погляду ефективного усунення негативних наслідків тюремного ув'язнення і більш успішного соціального пристосування засудженого до умов життя на волі.

У рекомендаціях конгресу про пенітенціарну працю ув'язнених зазначається, що ця праця повинна розглядатися не як додаткове покарання, а як засіб виправлення ув'язненого, приучення його до праці, засвоєння ним корисних трудових навичок, попередження неробства і розбещеності.

У резолюції "Добір і підготовка особового складу для пенітенціарних виправних установ" дістали відображення такі питання: а) характер тюремної служби; б) статус тюремного персоналу й умови служби; в) комплектування службового персоналу; г) професійна підготовка.

Відповідно до названої резолюції службовці пенітенціарних установ мають бути прирівняні до державних службовців і забезпечені житлом, їхня служба не повинна відноситися до військової. Для забезпечення субординації тюремні установи можуть мати дисциплінарний статут.

Були вироблені принципи добору і розміщення кадрів у пенітенціарних установах, визначена потреба створення спеціальних навчальних закладів для професійної підготовки співробітників.

Другий конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками відбувся в 1960 р. у Лондоні з таким порядком денним:

1) нові форми злочинності неповнолітніх, їхнє походження, попередження і поводження з неповнолітніми злочинцями;

2) спеціальні поліцейські служби для попередження злочинності серед неповнолітніх;

3) попередження тих видів злочинів, що є результатом соціальних змін і пов'язані з економічним розвитком менш розвинутих країн;

4) короткострокове позбавлення волі;

5) підготовка засуджених до звільнення і постпенітенціарна допомога, а також допомога утриманцям ув'язнених;

6) використання тюремної праці в рамках національного господарства, включаючи питання про винагороду ув'язнених.

У роботі другого конгресу вперше брала участь і делегація Української РСР.

Третій конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками проходив у 1965 р. у Стокгольмі (Швеція). На конгресі були присутні 1200 делегатів з 78 держав, у тому числі й з УРСР.

До порядку денного конгресу були включені такі питання:

— соціальні зміни і попередження злочинності;

— соціальні факти і попередження злочинності;

— суспільні превентивні заходи;

— заходи щодо попередження рецидиву;

— іспитовий строк та інші заходи поза виправними установами;

— спеціальні превентивні й виправні заходи для молоді. У центрі уваги конгресу були переважно питання кримінології і кримінального права, а останні три питання стосувалися пенітенціарної проблематики. Так, підкреслювалася роль пенітенціарних установ у попередженні рецидивної злочинності за допомогою перевиховання правопорушників: не кара, а виправлення і перевиховання злочинців — вирішальний фактор попередження злочинності, особливо з боку осіб, які уперше відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Значною мірою попередженню рецидиву сприяє своєчасна підготовка до звільнення, система короткострокових відпусток (виїздів) до родичів, трудовий і побутовий устрій засуджених.

На конгресі констатувалося, що роль пенітенціарних установ у попередженні рецидиву набагато скромніша, коли йдеться про тривалі строки позбавлення волі і рецидивістів. Тут виправлення і перевиховання правопорушників істотно ускладнюється в силу тривалого негативного впливу середовища правопорушників. Делегатами зазначалося, що антисоціальні норми цієї субкультури може перебороти далеко не кожен засуджений, а тим більше — рецидивіст, в якого, як правило, відсутні міцні зв'язки із суспільством і родиною, сформувалося стійке негативне ставлення до системи юстиції взагалі, і установ, що виконують поліцейські і пенітенціарні функції, зокрема. Усе це сприяє тому, що злочинність (особливо рецидивна) найчастіше зароджується в стінах самих тюремних закладів.