Правове регулювання господарської діяльності підпри­ємств, закладів та підприємницької діяльності громадян визна­чається законами, підзаконними нормативними актами на принципах економічної, організаційної і комерційної незалеж­ності та ринкової саморегуляції.

Разом із тим з метою забезпечення дотримання законодав­ства, прав, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, державної безпеки та громадського порядку, захисту прав споживачів, пом´якшення руйнівної сили ринкових відносин та попередження негативних наслідків діяльності природних мо­нополій і зовнішньої економічної експансії державою створена відповідна система органів, що здійснюють контроль, нагляд та перевірки господарської діяльності, виконання законів і підза-конних нормативних актів усіма учасниками правовідносин.

На даний момент існує велика кількість (понад 40) конт­рольно-наглядових органів: органи державної податкової служ­би; органи санітарно-епідемічного нагляду; органи державної митної служби; органи захисту прав споживачів; органи дозвіль­ної системи внутрішніх справ; органи державної автомобільної інспекції тощо. В межах своєї компетенції та керуючись від­повідними нормами чинного законодавства вони мають право припиняти діяльність суб´єктів господарювання, вилучати май­но і речі, застосовувати фінансові санкції, інші заходи примусу

— вилучення документів, скасування реєстрації, припинення дії дозволів, ліцензій, примусовий поділ підприємств тощо.

Наприклад, згідно зі ст. 9 Закону України «Про порядок погашення зобов´язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. подат­кові органи для погашення податкового боргу можуть здійсню­вати арешт активів1. Відповідно до п. 8 ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р., спеціально уповноважені органи із захисту прав споживачів мають право опломбувати у порядку, передбаченому законодавством, у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, виробничі, склад­ські, торговельні та інші приміщення, а також несправні, з не­вірними показниками засоби вимірювальної техніки, за допо­могою яких здійснюється обслуговування споживачів2. Головні державні санітарні лікарі (їх заступники) відповідно до ст. 42 Закону України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення сані­тарного та епідемічного благополуччя» мають право тимчасово забороняти чи припиняти діяльність підприємств, установ, за­кладів будь-якого призначення, згідно з ч. 2 ст. 46 цього Закону

1  Про порядок погашення зобов´язань платників податків перед бю­джетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 10. — Ст. 44.

2  Про захист прав споживачів: Закон України в редакції від 1 грудня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 7. — Ст. 84.

3 Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення: Закон України від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. — № 27. — Ст. 218.

— застосовувати фінансові санкції3. Припиняти (призупиняти) діяльність суб´єктів господарювання за порушення відповідно­го законодавства мають право і органи державної пожежної безпеки та державного нагляду за охороною праці та ін. У ви­падках, визначених законом, уповноважені на те органи мо­жуть здійснювати особистий огляд та огляд речей, товарів, руч­ної кладі та багажу1.

Отже, у органів владних повноважень у процесі реалізації управлінських функцій в публічній сфері, при забезпеченні ре­алізації прав та інтересів фізичних чи юридичних осіб виникає потреба здійснення з їх ініціативи різноманітних процесуаль­них і процедурних дій, спрямованих на охорону прав, свобод та інтересів як окремих громадян, так і держави та суспільства в цілому.

Підставами для початку адміністративного провадження за ініціативою органу владних повноважень є:

1. порушення встановлених законодавчими актами правил у сфері здійснення господарської діяльності, в сфері громадсь­кого порядку та громадської безпеки, а також встановлення порядку управління;
2. порушення прав, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, виявлене за результатами перевірки, про­веденої органами владних повноважень, їх посадовими особа­ми у порядку державного контролю, у тому числі й під час здійснення адміністративного провадження;
3. проведення контрольних заходів за зверненням право­охоронних органів;
4. обставини стихійного, природного чи технічного харак­теру, що вимагають додаткових заходів для захисту прав, сво­бод та інтересів фізичних чи юридичних осіб (встановлення карантину, обмеження пересування, надзвичайного стану тощо).

1 Кодекс України про адміністративні правопорушення // ВВР. — 1984. — Додаток до № 51. — Ст. 264 (з наст. змінами); Митний кодекс України // ВВР. — 2002. — № 38—39. — Ст. 55—57 (з наст. змінами).

Строк здійснення провадження за ініціативою суб´єкта владних повноважень не повинен перевищувати тридцяти днів із дня його початку. В окремих випадках за мотивованим обґрунтуванням строк може бути продовжено органом владних повноважень, але не більше ніж на п ´ятнадцять днів із письмо­вим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Учасниками адміністративного провадження за ініціативою суб´єкта владних повноважень є:

1. орган владних повноважень — органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи;
2. заінтересована особа — фізична чи юридична особа, пра­ва, обов´язки та інтереси якої зачіпає або може зачіпати прий­няття органом владних повноважень відповідного адміністра­тивного акта;
3. інші учасники адміністративного провадження — свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, законні представники, представ­ники, особи, залучені до розгляду та вирішення справи по суті.

Орган владних повноважень під час здійснення адміністра­тивного провадження за його ініціативою зобов´язаний:

1)   повідомляти заінтересованих осіб про відкриття ад- 
міністративного провадження;

1. роз´ясняти заінтересованим особам порядок ознайомлен­ня з матеріалами адміністративної справи, їх права та обов´язки, норми законодавства, на яких ґрунтується рішення, та можливі правові наслідки прийняття адміністративного акта;
2. надавати заінтересованим особам можливість подати до­кументи, клопотання, заперечення та пояснення, зібрати необ­хідні докази, довести інші обставини, що мають значення для розгляду адміністративної справи і прийняття адміністративно­го акта;
3. вирішувати питання про необхідність проведення слу­хання в адміністративній справі. У разі потреби такого слухан­ня визначати час і місце його проведення;
4. вживати заходів для залучення, у разі необхідності, до адміністративного провадження інших учасників адміністра­тивного провадження відповідно до чинного законодавства.

За результатами розгляду адміністративної справи, за ініціа­тивою органу владних повноважень, приймається відповідний адміністративний акт (постанова, рішення, наказ, протокол, акт тощо), який може бути оскаржений у вищестоящому інс-танційному порядку або до суду.

До розгляду і вирішення адміністративних справ, що мають широкий громадський інтерес (наприклад, ліквідація, закрит­тя, зупинення діяльності підприємства зі шкідливими викида­ми), до участі в адміністративному провадженні можуть залуча­тися громадські організації, засоби масової інформації, яким повідомляється порядок ознайомлення з матеріалами ад­міністративної справи, час і місце розгляду справи, порядок подання ними документів, пояснень, заперечень чи повідом­лення інших обставин, що мають значення для розгляду і вирі­шення справи.

Таким чином, провадження за ініціативою органу владних повноважень можна визначити як регламентовані адміністра­тивними процесуальними нормами дії органу владних повноважень щодо здійснення контролю, нагляду та перевірки виконання за­конів, інших нормативних актів у сфері господарювання, забезпе­чення громадського порядку і громадської безпеки, порядку управ­ління та застосування заходів примусу.

Універсальність сфери публічних відносин та динаміка їх розвитку як спричинює постійне розширення нормативної бази, так і створює передумови для здійснення різноманітних проваджень за ініціативою органу владних повноважень, межі яких окреслюють у рамках здійснення контрольно-наглядових та правозастосовчих функцій. Провадження за ініціативою ор­гану владних повноважень умовно можна поділити на дві гру­пи: контрольно-наглядові провадження та провадження із за­стосування заходів адміністративного примусу, крім накладен­ня адміністративних стягнень.

Контрольно-наглядові провадження здійснюються з метою виявлення порушень норм права, що регулюють суспільні від­носини. Контроль є одним із найважливіших каналів отриман­ня об´єктивної інформації політичного, економічного, соціаль­ного та правового характеру.

Контроль реалізується шляхом вчинення планових, по­запланових, зустрічних та оперативних перевірок, підставами для яких є:

— витрати істотно перевищують доходи;

— провадження зовнішньоекономічної діяльності;

— користування податковими пільгами;

— операції з підакцизними товарами;

• інформація про господарські зв´язки з шахрайськими фірмами, провадження забороненої діяльності, масштабні фі­нансові операції, великі готівкові обороти тощо;
• виявлення недостовірних даних у документах обов´язкової звітності;
• надходження скарги від конкретної особи про порушен­ня законодавства;

— звернення правоохоронних органів щодо правомірності використання бюджетних коштів, державного і комунального майна та ін.1.

Разом із тим, контроль здійснюється й у формі нагляду уповноважених на те державних інспекцій та державних ор­ганів нагляду (державна автомобільна інспекція, державний орган нагляду з охорони праці, органи державної пожежної безпеки, державні інспекції з карантину рослин, державні інс­пекції з насінництва та розсадництва та ін.).

Контрольно-наглядові провадження як провадження в сфері управління виконують кілька функцій, а саме:

а)  функцію регулювання суспільних відносин, яка характе- 
ризується тим, що у разі виявлення порушення законодавства 
дії підконтрольного органа (об´єкта) спрямовуються у потріб- 
ному напрямі;

б)  функцію соціальної превенції (профілактичну), яка спря- 
мована на попередження вчинення порушення законодавства, 
прав та інтересів фізичних чи юридичних осіб;

в)  правоохоронну функцію, тобто забезпечення поновлен- 
ня порушених прав учасників відносин;

г)  інформаційну функцію, зміст якої полягає в отриманні 
контрольним органом інформації про стан справ у сфері його 
інтересів, відповідності діяльності підконтрольного органу нор- 
мативним актам, виконанню завдань управлінського впливу.

1 Стандарт державного фінансового контролю за використанням бю­джетних коштів, державного і комунального майна. Взаємодія з правоохо­ронними органами: Затверджений наказом ГоловКРУ України від 13 липня 2004 р. № 185 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 31. — Ст. 2094.