Що ж до моделі місцевого самоврядування, то Конституція України та Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" не дають однозначної відповіді на питання - яку з відомих моделей реалізовує в Україні законодавець. Причина в тому, що відроджувати місцеве самоврядування почали не порозумівшись щодо його моделі і формували його законодавче поле не системно: більшість прийнятих законів в тому числі і Конституція були продуктом політичних компромісів. Наслідком стали недоліки в законодавчому полі, колізії норм у законах, що формують правове поле цього виду публічної влади.

У самому загальному виді під самоврядуванням розуміють відносно автономне функціонування певного колективу (організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям членами цього колективу норм та рішень, які стосуються його життєдіяльності, відсутністю в колективі розриву між суб'єктом та об'єктом управління [13, с. 5].

В науковій літературі радянської доби широко досліджувалося: а) національне самоврядування; б) професійне самоврядування; в) самоврядування в рамках об'єднань громадян; г) самоврядування в межах єдиної державної влади, в адміністративно-територіальних одиницях. Всі види самоврядування умовно можна поділити на дві підгрупи - територіальне і нетериторіальне. В більшості випадків в науковій літературі самоврядування за територіальним принципом називають місцевим самоврядуванням.

В науці є багато ідей, течій і точок зору з приводу того, що таке місцеве самоврядування, кожна з яких має право на існування тому, що вони лише в своїй сукупності дають цілісне уявлення про його сутність.

Місцеве самоврядування - це багатогранне, комплексне політико-правове явище, науковий потенціал якого розкривається у сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять і категорій, що сприяють оформленню відповідних теорій місцевого самоврядування. Поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до його розуміння - соціологічний, системний, аксіологічний, гносеологічний, функціональний та інші. Наявність плюралізму в підходах до розуміння місцевого самоврядування зумовлена тим, що воно тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як от: державою, політикою, економікою, культурою, психологією, ментальністю [14, с. 51].

Існуючі в науковій літературі поняття місцевого самоврядування, як правило, базуються на трьох концепціях місцевого самоврядування - громадівській, державницькій та теорії муніципального дуалізму.

Державницька теорія виходить з того, що місцеве самоврядування є однією з форм (поряд з територіальною автономією) децентралізації державної влади на рівні територіальних колективів, а правоздатність останніх на самостійне вирішення питань місцевого значення трактується її прихильниками як така, що походить виключно від держави. Звідси місцеве самоврядування визнається як різновид державної влади. На думку К. Ф. Шеремета, місцеве самоврядування -- це децентралізоване, справжнє державне управління. Г. М. Чеботарьов вважає, що влада органів місцевого самоврядування за своєю природою й не може бути іншою, ніж владою державною. В. В. Куликов стверджує, що органи місцевого самоврядування є складовою частиною системи державного управління. Теза щодо характеру місцевого самоврядування як похідного від державної влади обстоюється й сучасним шведським ученим С. Монтіном, який наголошує, що з погляду конституції та загальної ієрархії політичних інститутів муніципалітети - це частина державної адміністрації, а місцевому самоврядуванню його компетенція надається парламентом і тому воно здійснює, в остаточному підсумку, "делеговану державну владу" [13, с. 8-9 ]. Однорідність державної і муніципальної влади, як правило, вбачають в наступних загальних ознаках:

а) чітко виражений інституціалізований характер,

б) наявність специфічного апарата здійснення влади,

в) загальність,

г) універсальність,

д) встановлення і збір податків.

Крім того, взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою пояснюється тим, що, по-перше, і муніципальна і державна влада мають одне джерело -- народ (ч.1 ст.5 Конституції), по-друге, органам місцевого самоврядування можуть делегуватися окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції) і їх реалізація контролюється відповідними органами виконавчої влади. Надумку В. І. Борденюка, влада органів місцевого самоврядування є похідною від влади державної, а не від вигаданої муніципальної. [15, с. 26 ]. Разом з тим він не заперечує існування влади, джерелом якої є територіальна громада, але в даному разі влада громади на відміну від влади об'єднань громадян трансформується по суті в державну.

Недоліками державницької теорії є заниження ролі ініціативи населення, ущемлення демократичних принципів участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, ставиться під сумнів здатність суспільства до самоорганізації і самоврядування. Чинне законодавство України настільки суперечливе і непослідовне, що прихильники усіх концепцій мають змогу посилатися на відповідні норми для підтвердження правильності своїх позицій.

Згідно з громадівською теорією місцеве самоврядування розглядається як самостійна форма публічної влади, суб'єктом якої є територіальний колектив - елемент громадянського суспільства. Місцеве самоврядування виявлять таким чином, як одна із форм прояву громадської ініціативи і зводиться до необхідності мінімізації ролі держави у вирішенні місцевих проблем.

Науковці, що підтримують громадівську теорію місцевого самоврядування, категорично заперечують державну природу влади територіальних громад. Наприклад, В. Є. Чиркін вважає, що місцеве самоврядування - це не державна влада, обрані громадянами ради, комітети, а також мери міст і громад - це органи населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а не держави (державно організованого суспільства) даної країни в цілому. Місцеве самоврядування, його органи не є складовою частиною державного механізму. Німецький учений З. Баллейс наголошує, що муніципалітети є, передусім, природними корпоративними одиницями, а їхня автономність випливає не стільки з державної влади, скільки з суверенітету народу, який має поважатися, забезпечуватися державою у практиці [13, с. 7]. О.В. Батанов вважає місцеве самоврядування як недержавну за своєю природою самостійну форму здійснення народом своєї влади - публічну владу територіальної громади. На його думку, Конституція України підносить право територіальної громади на місцеве самоврядування на рівень невід'ємного, природного права місцевого населення самостійно вирішувати питання місцевого значення незалежно від державних структур, в межах законів, власної фінансово-економічної бази згідно зі своїми інтересами. Під природним правом територіальної громади тут слід розуміти сукупність (комплекс) прав жителів певних населених пунктів, наданих їм від Бога (природи), а тому священних і невідчужува-них від них. Саме тому таке природне право не залежить від законодавчого визнання чи невизнання його державою. Держава за допомогою правових заходів лише впорядковує, зовнішньо оформлює самоврядну активність територіальних громад, не встановлюючи її [16, с. 21].

Противники, навпаки, стверджують, що у громадівській концепції місцеве самоврядування скоріш постає у формі благих, але пустих декларацій, а ніж реально існуючим соціальним феноменом.

Теорія муніципального дуалізму (громадівсько-державницька теорія) акцентує увагу на подвійній природі влади місцевого самоврядування. Прихильники цієї концепції вважають, що місцеве самоврядування незалежне від держави лише при розв'язанні суто господарських та громадських справ, а в політичній сфері воно розглядається як агент держави, що виконує державні функції. На їх думку синтез державного і недержавного у місцевому самоврядуванні дуже важливий для суспільства. Завдяки поєднанню цих двох засад вирішуються найважливіші громадсько-державні завдання: усувається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності й послаблення держави та її інститутів; створюються можливості для участі людей в управлінні справами суспільства й держави, що підносить культурно-правовий рівень громадян і виховує в них відчуття поваги до законів; ліквідується розрив між суспільством і державою; досягається єдина мета - збереження та зміцнення суспільства й держави на основі демократичних інститутів; держава може краще вивчати потреби населення, місцеві справи та ухвалює рішення, які відповідають інтересам людей; народжується спільний інтерес для громадян і державних органів, сутність якого полягає у будівництві життя, гідного кожної людини та суспільства в цілому, управління суспільством на основі узгоджених дій переростає в єдиний процес творення [17, с. 20-21].

На нашу думку, муніципальна влада - найбільш близька до громадян і спрямована на вирішення повсякденних, невідкладних проблем.

В її основу покладено саме громадівську концепцію, за якою місцеве самоврядування розглядається як автономна щодо державної влади публічна влада територіальної громади, що самостійно вирішує питання місцевого значення незалежно обраними (створеними) представницькими органами влади; її первинними суб'єктами є громади як самостійне джерело публічної влади, яка не належить державі, будучи самостійною, муніципальною.

Твердження окремих дослідників щодо здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування однієї влади - державної, ми вважаємо помилковим. Осаільки прихильники такого підходу фактично позбавляють місцеве самоврядування статусу важливого елемента політичної системи, невід'ємної складової демократичного суспільства, зводячи його до "демократичної системи державного управління на місцях", відповідно повертаючи побудову місцевої влади до радянської моделі, за якої ради народних депутатів були органами державної влади на своїх територіях - своєрідними придатками партійних органів, яким належала уся повнота влади. За такого підходу місцеві (муніципальні) інтереси, які пов'язані із забезпеченням життєдіяльності населення, розглядаються не як суттєві, а вторинні, що є порушенням найважливішої засади соціальної структури демократичної держави, а органи місцевого самоврядування перетворюються на придатки місцевих державних адміністрацій.

Більшість українських мислителів також розглядали місцеве самоврядування через громаду - традиційну для України форму суспільної організації. Так, М. Драгоманов у самоврядуванні вбачав оптимальний спосіб подолання надмірної централізації державної влади через широке втілення суспільної свободи на низових рівнях. М. Грушевський, який вбачав територіальну організацію влади у формі замельного поділу на засадах місцевого самоврядування, писав: "Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти нашу управу на широких основах самоврядування, зіставляючи адміністрації міністеріальній тільки функції загальної контролі, координування і заповнювання тих прогалин, які можуть виявитись в діяльності органів самоврядування" [18, с. 42-43].

Громадівська концепція покладена в основу Конституції України, а відтак - національної моделі місцевого самоврядування. На підтвердження такого висновку вказують такі положення Основного Закону:

а) органи місцевого самоврядування України не включені до системи органів державної влади ( статті 5, 19, 37, 38, 47, 55, 56. 71, 143);

б) місцеве самоврядування в Україні визнається, а не надається державою (ст. 7);

в) місцеве самоврядування в Україні гарантується державою ( ст. 7);

г) служба в органах місцевого самоврядування розглядається як самостійний вид публічної служби (ст.38);

ґ) місцеве самоврядування визначається як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення (ст.140);

д) права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку (ст.145).