У міжнародно-правовій літературі поняття «імплементація» використовується в широкому значенні - як здійснення норм міжнародного права на міжнародному й національному рівнях. Термін «імплементація» (від англ. implementation) означає «здійснення, забезпечення виконання», буквально - «забезпечення практичного результату й фактичного виконання конкретними засобами» [94; 90, 192].

У національній юридичній практиці та праві держав є два основні підходи до імплементації норм міжнародного права. Перший - склався в Англії і є характерним для країн англосаксонської системи права. Він пов'язаний із загальною засадою, що у ХVIII столітті була встановлена Вільямом Блекстоном виключно як узагальнення тогочасної судової практики: «Право народів є частиною права держави». У Великій Британії це узагальнення кваліфікують як доктрину, що не має вирішального значення в регулюванні внутрішньодержавних відносин, бо не має загальнообов'язкової юридичної сили.

У країнах англосаксонської правової сім'ї питання імплементації норм міжнародного права практично зводиться до їхнього застосування національними судами. Слідом за Англією імплементація норм міжнародного права була сприйнята правовою системою США.

У вітчизняній літературі видатний теоретик А. Гавердовський, дослідивши теоретичні та практичні аспекти імплементації, переконливо довів переваги й доцільність її застосування як окремої концепції.

За його визначенням, імплементація означає цілеспрямовану організаційно-правову діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій із метою своєчасної, всебічної і повної реалізації зобов'язань, прийнятих ними відповідно до міжнародного права [68, 62]. Отже, за А. Гавердовським, імплементація передбачає забезпечення здійснення норм міжнародного права як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях усіма доступними й легальними для держав засобами: «Імплементація норм міжнародного права дуже часто неможлива без додаткових заходів правового характеру, які вживаються суб'єктами міжнародного права на міжнародному, національному рівнях або послідовно на тому й на іншому» [68, 53].

Однак, досліджуючи забезпечення впровадження норм міжнародного права в національне право, науковці - А. Гавердовський, В. Денисов, В. Євінтов, А. Зибайло, А. Дмитрієв, І. Лукашук, С. Черниченко, І. Кияниця, Н. Цись та інші - не приділяли належної уваги імплементації міжнародних норм саме в морському праві. Хоча дослідження останнього питання може значно вплинути на розвиток морського права не тільки в Україні, а й загалом.

Механізм реалізації правових норм містить багато різних елементів. Важлива роль серед них належить гарантіям реалізації правових норм, зокрема мають бути вичерпно визначені механізм реалізації, черговість дій, процедури, гарантії реалізації тощо [72, 123]. Так само цілком доцільним є запровадження в національному морському праві норм, що гарантують імплементацію міжнародно-правових норм.

Імплементація в національній правовій системі має охоплювати весь комплекс заходів щодо здійснення міжнародного права в державі. У системі морського права України імплементація норм міжнародного права на відміну від трансформації має здійснюватися за допомогою національного механізму імплементації, який дозволить досягти виконання міжнародно-правових зобов'язань держави.

Отже, імплементацією є фактична реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні законодавчі та підзаконні акти в галузі права України, у тому числі і в морському праві. Тобто, норма міжнародного права зберігає свій статус, але її змісту надається й статус норми національного права. Це зазначено у ст. 9 Конституції України 1996 року, котра проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства України. В Конституції нашої держави і в інших нормативно-правових актах закріплений принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства. Ідеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права України, тобто відбувається пряма рецепція (один із способів трансформації), коли норма міжнародного права без змін запозичується національним законодавством.

Ефективність імплементації норм міжнародного права всередині держави насамперед залежить від організаційно-правових заходів, що становлять зміст механізму імплементації, метою якого є досягнення цілей норм міжнародного права.

У радянській доктрині міжнародного права процес імплементації норм міжнародного права у внутрішньодержавне право розглядався як адаптація [79, 227].

На сьогодні у вітчизняній літературі, як і в радянській, немає єдиного погляду стосовно внутрішньодержавних способів імплементації норм міжнародного права та чітких критеріїв відмежування їх один від одного, а отже, й чітко визначеної систематизації способів імплементації міжнародно-правових норм. Віддаючи перевагу одним і заперечуючи інші, автори виходять із власних переконань та прихильностей.

Тож способи імплементації загалом можна визначити як спеціальні напрями діяльності органів державної влади, що здійснюються з метою виконання міжнародно-правових норм. Способи імплементації застосовуються в кожному конкретному випадку уповноваженими на це органами законодавчої, виконавчої чи судової влади як стосовно окремих норм, так і їхньої сукупності. Тобто можна навіть говорити про те, що способи імплементації - це заходи, що їх органи державної влади вживають із метою реалізації конституційних гарантій імплементації норм міжнародного права.

Внутрішньодержавна імплементація не здійснюється самочинно чи довільно, за фактом наявності конституційних гарантій щодо імплементації норм міжнародного права. Доречно нагадати, що «спосіб» визначається як певна дія, прийом або система прийомів, які дають можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось [89, 578].

Звичаєві норми та норми, які містяться в міжнародних конвенціях з морського права, належать до норм, виконання зобов'язань за якими має бути досягнуте без додаткових організаційно-правових заходів з боку центральних органів державної влади. Водночас норми, які не можуть бути безпосередньо реалізовані суб'єктами національного морського права без додаткових заходів з боку органів державної влади, потребують застосування окремого способу імплементації - трансформації, що є юридичною формою набуття чинності на території держави конкретною нормою міжнародного права та здійснюється шляхом ухвалення спеціальних внутрішньодержавних правових актів. Іноді для забезпечення здійснення норм міжнародного права з метою виконання міжнародно-правових зобов'язань, передбачених цими нормами, виникає потреба у прийнятті відповідних законів.

З опублікуванням і набранням чинності міжнародними договорами їхні норми, виконання зобов'язань за якими може бути досягнуто без додаткових організаційно-правових заходів центральних органів державної влади, набувають значення норм внутрішнього права й застосовуються судами та іншими органами державної влади.

Упровадження у внутрішній правопорядок договорів, що встановлюють права та обов'язки громадян, чим забезпечується виконання норм цих договорів (як і будь-якої норми внутрішньодержавного права) і державними органами, і громадянами держави, відповідає принципу сумлінного виконання зобов'язань за договорами. Постає запитання: в який спосіб має відбуватися таке впровадження?

Безперечно, кожна держава сама визначає свої дії стосовно цього. У міжнародному праві немає чіткого визначення або конкретної норми, що стосувалася б установлення та регулювання способів, за допомогою яких держави мають виконувати свої зобов'язання за договорами.

На практиці держави користуються свободою вибору засобів, за допомогою яких виконання норм міжнародних договорів має забезпечуватися внутрішнім законодавством.

Зазвичай імплементація норм договору у внутрішнє морське право передбачає здійснення органом державної влади спеціального юридичного акту, форма й характер якого визначаються особливостями національної правової системи.

Наприклад, у Великій Британії парламент приймає відповідний закон, де відтворено текст договору, за винятком норм права Співтовариства. Якщо такого закону не буде, то в суді на норму договору посилатися неможливо. Тобто необхідно, щоб вона набула статусу закону. Водночас у більшості держав акт перенесення договору в законодавство здійснює законодавча влада. У США такий акт полягає в оприлюдненні положень договору президентом шляхом опублікування. У Франції до прийняття Конституції 1946 року застосовувалася система «промульгації». Тобто указ президента являв собою «розпорядження» про виконання (де зазначалося, що договір, який додається, підлягає виконанню цілком і повністю. У деяких національних конституціях передбачено «автоматичну» процедуру перенесення договорів у внутрішній правопорядок. Отже, держави здійснюють імплементацію, здебільшого виходячи з практичної доцільності.

Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений максимально чітко й повно. Дуже важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, закладених у нормах міжнародного права. Цей механізм повинен охоплювати міжнародно-правові зобов'язання держави, які виходять із основних принципів та норм міжнародного права. Відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права [72, 39-40].

У Конституції Російської Федерації є положення, що виконує імплементаційну функцію, тобто гарантує застосування норм міжнародного морського права, призначених для регулювання як міжнародних, так і внутрішньодержавних відносин у цій галузі, у правовій системі Росії. У частині четвертій ст. 15 зазначається: «Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору», тобто встановлюється правова форма імплементації норм, які існують у формі міжнародних договорів.

Дослідивши практику Конституційного Суду Російської Федерації щодо застосування норм міжнародного права, науковець Г. Даниленко пише, що аналіз відповідних рішень суду свідчить, що для обґрунтування своїх рішень він використовував норми міжнародного права лише як додатковий аргумент, що в жодній із справ, котрі розглядалися, не мав вирішального значення.