Як зазначає вчений І. Кияниця, у правовій системі ФРН Основним Законом встановлено обмеження щодо імплементації загальновизнаних норм у вигляді положення про те, що вони породжують права й обов'язки безпосередньо для осіб, які мешкають на території федерації (ст. 25). Конституційний Суд дав тлумачення положення другого речення ст. 25 Основного Закону й заявив, що загальні норми міжнародного права входять у федеральне право тільки в частині їх специфічного змісту й у межах їх конкретної сфери застосування. Як слушно наголошує науковець І. Лукашук, це означає, що загальні норми входять у право країни лише в частині, в якій вони спроможні регулювати відносини за участю фізичних і юридичних осіб. У рішенні Конституційного Суду йдеться про імплементацію тих загальновизнаних норм міжнародного права, які можуть застосовуватися національними судами чи адміністративними органами, тобто «самовиконуваних» норм. Німецький юрист Г. Мослер зазначає, що у результаті дослідження правового значення трансформації визнано придатним для застосування тільки «самовиконувані» норми міжнародного права. Це однаковою мірою стосується норм, джерелом яких є міжнародний договір. У практиці західних країн, зокрема ФРН, національні суди зазвичай застосовують міжнародно-правові норми, джерелом яких є міжнародний звичай і міжнародний договір. У Німеччині практика загальних судів, у тому числі Конституційного, свідчить на користь забезпечення реалізації норм міжнародного права [68].

Як наголошує фахівець з юридичних наук І. Кияниця, у ФРН ратифіковані міжнародні договори підлягають опублікуванню в офіційному виданні. Опублікування міжнародних договорів і угод разом із національним законом або іншим нормативно-правовим актом є важливим етапом імплементації норм міжнародного права. Прийняття правових актів щодо імплементації норм міжнародного договору завжди завершується опублікуванням цих актів. Внутрішньодержавна імплементація положень міжнародного договору має завершуватися опублікуванням не тільки національних нормативно-правових актів, прийнятих з метою імплементації норм міжнародного договору, а й тексту самого міжнародного договору.

Особливостями способів імплементації міжнародно-правових норм є те, що перший підхід склався в Англії і є характерним для країн англосаксонської системи права. Він пов'язаний із загальною засадою, встановленою видатним вченим В. Блекстоном у ХVIII столітті як узагальнення тогочасної судової практики: «Право народів є частиною права держави».

У Великій Британії це узагальнення кваліфікують як доктрину, що не є вирішальною в регулюванні внутрішньодержавних відносин, бо не має загальнообов'язкової юридичної сили.

У країнах англосаксонської правової сім'ї питання імплементації норм міжнародного права практично зводиться до їх застосування національними судами. Слідом за Англією імплементація норм міжнародного права була сприйнята правовою системою США [87].

Цікавим є погляд ірландського професора А. Робертсона, який одночасно з терміном «імплементація» вводить термін «застосування». Таким чином науковець позначає втілення міжнародних договорів на внутрішньодержавному рівні. З цією точкою зору складно погодитися, адже відомо, що застосування права - це здійснення владних повноважень під час вирішення конкретних справ на основі юридичних норм. Крім того, застосування міжнародного права може здійснюватися й на міжнародному рівні в разі, коли міжнародно-правові норми не регулюють відносин між суб`єктами національного права.

У свою чергу, вчений І. Лукашук вважає, що принцип свободи вибору державою способів реалізації норм міжнародного права загалом і нині має основоположне значення, а обмеження його дії приписами відповідних міжнародно-правових норм він розглядає скоріше як виняток.

На сучасному етапі важливо прагнути до посилення дії й підвищення ефективності багатьох досить конструктивних правових актів, впроваджуючи їх у життя. Тому необхідно звернути увагу на особливості способів імплементації міжнародно-правових норм, закріплених у різних правових актах. По-перше, йдеться про правові акти, які відтворюють особливі погляди світової спільноти. По-друге, не може бути вироблений єдиний механізм імплементації для усіх правових актів.

У процесі імплементації правового акта держави можуть застосовувати різні способи імплементації міжнародно-правових норм. Відповідно сам характер правових актів, а також намір держав має визначати процес імплементації.

Серед основних способів імплементації міжнародно-правових норм у національну систему права в науці виокремлюють, зокрема, рецепцію, трансформацію, відсилання.

Рецепція - це текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми в статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати щонайповніше дотримання прийнятого міжнародного зобов'язання.

Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції застосовують після надання державою згоди на обов'язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи з приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція). Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов'язань за міжнародним договором і початок їх виконання у внутрішньому правопорядку [67].

Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права норми міжнародного права стають нормами національного права, тобто норми національного права повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути, наприклад, коли держава приймає національний закон, який повторює приписи міжнародного договору.

За рецепції неможливо говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим, як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, а по суті - норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-правового акта.

Трансформація пов'язана зазвичай з цілковитою переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко формулюють інакше, ніж у першоджерелі - статті міжнародних договорів. Хоча за суттю зміст міжнародного зобов'язання в разі трансформації має зберігатися.

Прихильниками концепції трансформації є науковці Р. Бледсо та Б. Бочек. Вони розглядають доктрину трансформації як принцип, згідно з яким «для того, щоб міжнародне право стало «правом країни», воно повинно стати частиною внутрішнього права, тобто повинен бути законодавчий акт, щоб трансформувати міжнародну норму в національну (внутрішню) норму».

На думку цих авторів, доктрина трансформації частково базується на вірі в суверенний характер держави, оскільки держава згідно з власним суверенітетом має виразити свою згоду на обов'язковість для неї норми міжнародного права у достатньо чіткій та ясній формі, наприклад, за допомогою прийняття національного закону.

Досить критично до концепції трансформації підходить професор І. Лукашук, який слушно зауважує, що сам термін «трансформація» є умовним і ним доводиться послуговуватися лише тому, що він широко визнаний. Свою думку професор І. Лукашук пояснює тим, що насправді в процесі, який називають трансформацією, не відбувається перевтілення норми міжнародного права, що зберігає свій статус. Натомість змісту норми міжнародного права надається статус норми національного права. Тобто, зазначає професор І. Лукашук, тут ідеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права [81].

З погляду професора С. Черніченка, терміну «трансформація», незважаючи на його умовність, все-таки можна віддати перевагу перед іншими термінами. До того ж, на його думку, трансформація відбувається в усіх випадках, коли внутрішньодержавне право приводиться у відповідність до міжнародних прав, навіть тоді, коли формулювання того чи іншого міжнародного договору можуть викликати ілюзію щодо безпосереднього застосування його положень для регулювання внутрішньодержавних відносин [84].

Трансформація надзвичайно поширена, й держави охоче до неї вдаються. У деяких випадках трансформації важко уникнути. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни до кодексів України [67].

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкціонує пряме застосування суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах.

У застосуванні відсилання є дуже складним і має низку особливостей. Насамперед воно звернене здебільшого до індивідуально не визначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання і, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених певною державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулюються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-правової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного договору має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

Відсилання передбачає необхідність застосування у внутрішньодержавних відносинах норм міжнародного права, які не підлягають рецепції і на які вказується в національному праві. Інакше кажучи, відсилання означає, що національне право вказує національному суду чи іншому органу на компетенцію або обов'язок застосувати певну норму міжнародного права, яка через це не стає нормою національного права, хоча і має наслідки у сфері цього права.

Науковець А.І. Дмитрієв у своїх роботах виділяє ще й такі чотири форми імплементації норм міжнародного права: додержання, виконання, використання та застосування норм права [69, 182].

Додержання норм права - це така форма їх реалізації, яка полягає в утриманні суб'єкта права від вчинення заборонених правом дій. У такій формі в міжнародному праві реалізуються, як правило, норми-заборони. Суб'єкти міжнародного права утримуються від вчинення дій, що заборонені нормами міжнародного права [97].

Прикладом є Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1976р., відповідно до положення якої договірні сторони забороняють скидання будь-яких відходів або інших матеріалів в якій би то не було формі або стані [16].

Виконання норм права - це така форма їх реалізації, що вимагає активної поведінки суб'єкта права щодо здійснення покладених на нього обов'язків. Ця форма міжнародно-правової реалізації передбачає саме активну діяльність суб'єктів міжнародного права із здійснення тих чи інших норм. Виконання є характерним для міжнародно-правових норм, що передбачають конкретні обов'язки, пов'язані з певними діями [69, 182].

Україною була створена Інспекція про підготовку та дипломування моряків, що представляє та захищає за дорученням Міністерства інфраструктури в ІМО інтереси України з питань підготовки, оцінки компетентності та дипломування моряків. Цей орган був створений для реалізації ПДМНВ 72/95 [25; 41].