А.І. Бойцов вважає, що процедура видачі втрачає будь-який зміст, якщо позбавити її матеріального наповнення. Див. також: Бойцов А. И. Выдача преступников. - СПб., 2004. -С. 119 Н.А. Сафаров, розглядаючи екстрадицію у контексті міжнародного кримінального права, вважає, що при подібному підході пріоритетне значення надається лише одній із сторін екстрадиції на шкоду іншим. Процесуальні норми мають істотне значення для регулювання екстрадиції. Низка дій, які вживаються у ході здійснення видачі (арешт особи, процес оскарження або опротестування ухваленого рішення, діяльність захисту тощо), носить процесуальний характер і регламентується нормами процесуального права. Однак ця обставина не є достатньою підставою для твердження, що екстрадиція в основному є інститутом кримінально-процесуального права. Якісною складовою екстрадиції, що характеризує її як самостійний правовий інститут, є полісистемність видачі, що містить у собі норми як міжнародного права, так і національного права. Див. також: Сафаров Н. А. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики. - M., 2005. - С. 20 На думку І.І. Лукашука наявність у того чи іншого явища не тільки міжнародних, а й внутрішньодержавних аспектів не виключає це явище у відповідній частині із сфери міжнародно-правового регулювання. Див. також: Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование международных отношений. - М., 1975. - С. 98

Слід погодитись із С.С. Нестеренко, що аналіз різних доктринальних позицій щодо правової природи інституту видачі дозволяє зробити висновок, що інститут екстрадиції відноситься до сфери дії міжнародного кримінального права та поєднує у собі норми як матеріального, так і процесуального права. На рівні міжнародного права інститут екстрадиції регламентує взаємодію держав при наданні правової допомоги у кримінальних справах відповідно до встановлених на міжнародному рівні правил. Слід також зазначити, що питання екстрадиції регулюються і на національному рівні. Це, зокрема, норми законодавства, що стосуються підстав відмови у видачі, затримання особи з метою екстрадиції, арешту, дотримання прав, залучених до екстрадиційної процедури осіб тощо. Однак це не є підставою для виключення інституту, що розглядається, із міжнародно-правової сфери. Подальше вивчення інституту екстрадиції має важливе значення як для теорії, так і для практики, адже екстрадиція є тим правовим інструментом, за допомогою якого здійснюється ефективна співпраця держав у боротьбі із злочинністю, забезпечується дотримання прав видаваних осіб. С. Нестеренко. Правова природа інституту видачі (екстрадиції) // Підприємство, господарство і право. - 2009. - №11. - С. 169

Видача злочинців відноситься до тих інститутів міжнародного права, які знаходяться на стику міжнародного і внутрідержавного права. Інститут видачі злочинців включає як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права держав. Таким чином, він носить комплексний характер. Дослідження цього інституту, з одного боку, не може бути відірвано від загальних принципів співвідношення міжнародного і внутрідержавного права, а з іншого - вимагає особливо широкого вживання тих приватних методів дослідження, до числа яких відноситься метод порівняльного правознавства. Тункин Г. И. Основы современного международного права. М., 1956, гл. I, § 3; Левин Д. Б. Основные проблемы современного международного права. М., Юриздат, 1958, гл. IV; Шуршалов В. М. Основные вопросы теории международного договора. М., Изд-во АН СССР, 1959, гл. IV, Блищенко И. П. Международное и внутригосударственное право. М., Госюриздат, 1960, С. 43-45.

Важливе значення має суб'єктий склад міжнародних екстрадиційних правовідносин. З огляду на те, що частиною норм міжнародного кримінального права передбачена відповідальність за скоєння міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, першу групу суб'єктів правовідносин видачі, на нашу думку, утворюють суб'єкти міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру - держави та фізичні особи (в особистій якості чи як “агенти” або “представники” держави). Іншу групу суб'єктів правовідносин видачі складають суб'єкти міжнародних кримінально-процесуальних відносин, до яких, крім держав, відносять національні та міжнародні судові органи і установи. Від імені держави в екстрадиційні відносини можуть вступати її законодавчі, виконавчі (в тому числі правоохоронні) та судові органи.

Із наведеного переліку суб'єктів екстрадиційних правовідносин безпосередньо видачі підлягають виключно фізичні особи, що, однак, не створює підстав вважати фізичну особу об'єктом цих правовідносин. Об'єктом екстрадиційних правовідносин є надання правової допомоги у вигляді передачі особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду. Фізична особа є суб'єктом правовідносин видачі.

С.М. Вихрист вказує, що до кола суб'єктів правовідносин видачі не належать міжнародні організації, зокрема Інтерпол. Міжнародні організації та установи беруть участь переважно у нормотворчому процесі і до реалізації норм, у тому числі й ними створених, не переходять.

Таким чином, суб'єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи та фізичні особи. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003. - С.8.

Одним з найбільш дискусійних і концептуальних аспектів інституту екстрадиції в науці і в правозастосовній практиці, на думку ряду вчених, є питання про підстави видачі осіб, які вчинили злочин, як умовах, за наявності яких видача може бути здійснена. Беляев С.С. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи). - 2000. - № 2. - С. 3-6.

У юридичній доктрині так само, як і на практиці, виділяються різні підстави видачі осіб, які вчинили злочин. Перш за все, підставою екстрадиції слід вважати міжнародний договір. Останній у відповідності зі ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів розуміється як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. У прийнятому в 2004 р. Законі України "Про міжнародні договори України" дається схоже визначення міжнародного договору.

Більшість країн світу уклали відповідні міжнародні договори про екстрадицію. У цьому зв'язку питання про їх кількість і ступеня ефективності, а також про необхідність розширення співробітництва шляхом укладання нових договорів екстрадиційних уявляється досить актуальним з огляду потужної інтернаціоналізації злочинності.

У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що міжнародний договір є юридичною підставою екстрадиції. Вся історія розвитку інституту екстрадиції свідчить про договір як про головну підставу видачі. Г.І. Тункін писав: "будь-який дійсний міжнародний договір має обов'язкову силу для його учасників і в цьому сенсі є нормотворчим". Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970 . - С. 108. Правовими основами екстрадиції є багатосторонні договори по боротьбі з окремими видами міжнародних правопорушень і правопорушень міжнародного характеру, наприклад, Конвенція Ради Європи про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція Ради Європи про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Гаазька Конвенція по боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року.

Однак слід зазначити, що з правила про міжнародний договір як підстави екстрадиції, бувають винятки. Як приклад, можна навести Оксфордську резолюцію Інституту міжнародного права, прийняту в 1880 році, де зазначається, що "не одні тільки договори роблять видачу актом згодним з правом; вона може мати місце навіть за відсутності якого б то не було міжнародного зобов'язання". Штиглиц А. Исследование о выдаче преступников. Спб., 1882. - С. 6. Мова йде про випадки, коли екстрадиція має місце за відсутності відповідних договорів і, отже, міжнародних зобов'язань по видачі.

Деякі країни мають невелику кількість укладених договорів про видачу. До них можна віднести такі країни, як Бразилію, Таїланд і ряд інших. Даний факт можна пояснити тим, що ряд держав вважають за краще вступати в договірно-правові відносини з іншими державами тільки у випадках, якщо останні не здійснюють видачу без договору, і укладання договору про видачу є єдиною можливою підставою екстрадиції. Укладання договорів про видачу також має місце, перш за все між державами, що територіально межують одна з одною. Підтвердження цього положення можна знайти і в історії розвитку інституту екстрадиції.

Слід ще раз підкреслити, що в країнах загального права, як правило, екстрадиція не маже мати місця при відсутності міжнародного договору про видачу, у той час як низка інших країн, і перш за все країн Європи, допускають здійснення екстрадиції згідно з іншими підставами. Однак і тут є певні винятки. Так, стаття 4 Конституції Нідерландів містить положення, відповідно до якого для здійснення акту екстрадиції необхідна наявність договору про видачу.

Законодавство Ефіопії, Заїру, Ізраїлю та Туреччини також стоїть на цій позиції, передбачаючи необхідність відповідних договірних положень.

Як справедливо зазначав Н.С. Таганцев: "міжнародна практика вказує поруч з трактатами іншу, так би мовити, звичайну підставу видачі - взаємність... не одні трактати роблять видачу правомірною дією: вона може практикуватися навіть за відсутності будь-яких договірних відносин». Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Вип. 1. СПб., 1887. С. 313.

Див. також: Никольский Д. П. О выдаче преступников по началам международного права. СПб., 1884. С. 23.

Так, Закон Німеччини про екстрадицію 1929 р., який, був прийнятий з метою вирішення питань про видачу з державами, з якими немає договорів про екстрадицію, передбачає положення, згідно з яким екстрадиція не здійснюється у випадку, якщо принцип взаємності не гарантований. Такі ж положення можна знайти і в законах Аргентини, Бельгії, Австрії, Японії, Іспанії, Швейцарії, Перу, Мексики і т.д.

Взаємність як підстава видачі припускає однакову поведінку держав: якщо одна сторона задовольняє вимогу про видачу іншої, то остання може претендувати на таку ж поведінку свого контрагента. Даний принцип існує з давніх часів, і, як справедливо зазначив Д.П. Нікольський, "видача передбачає взаємність, тому всі держави прямо зацікавлені в якомога кращому визначенні її умов".

Найчастіше окремі питання при укладанні договорів про видачу залишаються не вирішеними. У цих умовах, коли прогалини в правових нормах перешкоджають вирішенню практичних питань, велике значення має принцип взаємності, який створює такий стан, при якому одна сторона може здійснити свої права і зобов'язання лише за умови, що інша сторона діє таким же чином. При цьому слід мати на увазі те, що держави без дотримання принципу взаємності не зобов'язані брати на себе одностороннє зобов'язання видачі.