У юридичній доктрині третьою підставою видачі (після міжнародного договору і взаємності) виділяють національні закони про екстрадицію. Деякі держави мають спеціальні закони, що визначають злочини, що тягнуть видачу, або перераховують ті злочини, за які видача не гарантується. Встановлення основних норм у законі, що характеризують аспекти внутрішньодержавного регулювання інституту екстрадиції, здійснюється з метою уніфікації договірно-правової практики держави. Держави, що не мають законів про видачу і конституції яких не містять жодних вказівок про це, надають питання про укладення договорів про видачу на розсуд своїх урядів. У таких країнах уряди звичайно повноважні здійснювати видачу і при відсутності договорів про видачу. Оппенгейм Л. Международное право. Т. 1: Полут. 1: Пер. с 6-го англ. изд., доп. Г. Лаутерпахтом / Под ред. и с предисл. С.Б. Крылова. - М.: Иностр. лит., 1948. - С. 260.

У деяких випадках держави при укладенні договору про видачу обмежують його дію посиланням на національні закони про екстрадицію. Так, у договорі між Австралією та Ізраїлем, укладеному в 1961 р., у ст. 3 йдеться про те, що "видача повинна бути гарантована за злочини, що караються за законами Австралії позбавленням волі на строк понад один рік і передбачені в переліку злочинів у законі про видачу Ізраїлю".

Національні закони створюють основу для укладання договорів про екстрадицію, і тому слід погодитися з положенням, висловлених у п. 4 Оксфордської резолюції Інституту міжнародного права про те, що є бажаним, щоб у всіх країнах закон визначав процедуру видачі, а також умови, при яких необхідні особи можуть бути видані урядами, з якими не існує договору.

Таким чином, з аналізу всіх розглянутих вище положень випливає, що підставами екстрадиції можуть бути міжнародні договори, національне законодавство про видачу і принцип взаємності. Відповідне ж юридичне зобов'язання видачі витікає лише з міжнародно-правового договору. Відповідно до принципу "pacta sunt servanda" кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися, тому для ефективного протистояння злочинності вкрай важливим є необхідність укладання як можна більшого числа екстрадиційних договорів між різними державами.

Що ж стосується процедури екстрадиції, то вона є наступною. С.М. Вихрист виокремлює декілька етапів процесу екстрадиції. Першим етапом автор вважає встановлення достатніх правових підстав видачі. На цьому етапі запитуюча сторона вивчає чинну договірно-правову базу та норми національного законодавства, що стосуються питань видачі, для того, щоб визначити чи є реальна можливість вимагати видачу особи, яка перебуває на території іншої держави. Щойно така можливість встановлена, запитуюча сторона готує запит (вимогу, клопотання) про видачу.

Наступним етапом процесу екстрадиції автор виділяє розгляд запитуваною стороною запиту про видачу та вирішення питання по суті. Ухваливши рішення задовольнити запит про видачу, запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час передачі особи.

Третій етап - приймання осіб, що видаються в порядку екстрадиції. Воно здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти прикордонних військ запитуючої сторони і оформлюється спеціальним протоколом.

Дисертант докладно зупиняється на обов'язках запитуючої сторони після здійснення видачі особи (четвертий етап екстрадиції). Він наголошує на обов'язку запитуючої сторони повідомити запитувану сторону про результати кримінального переслідування виданої особи або забезпечити представникам запитуваної сторони можливість бути присутніми при розгляді справи судовими або іншими уповноваженими органами запитуючої сторони. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - Харків, 2003. - С.10.

Власне процедура екстрадиції є досить тривалою і складається з ряду формальностей. В більшості випадків ця процедура здійснюється за допомогою Інтерполу. Прокуратура країни, яка вимагає видачі свого громадянина, повинна направити в штаб-квартиру Інтерполу запит з роз'ясненням, в чому він обвинувачується і на якій основі. Після цього Інтерпол приймає рішення про оголошення особи в міжнародний розшук. Якщо особа, на арешт якої є санкція Інтерполу, затримана на території якоїсь держави, суд цієї держави повинен прийняти рішення про видачу особи, що розшукується. Після цього здійснюється власне видача особи. Проте участь Інтерполу не є обов'язковою і екстрадиція може здійснюватись на основі двосторонніх домовленостей.