В умовах рабовласницького і феодального суспільства неможливо було реалізувати ідеї правової держави з багатьох причин економічного, політичного і соціально-правового характеру, хоча окремі елементи уже були запроваджені в Англії, в Європі у формі місцевого самоврядування, введення магдебурзького права тощо. Зокрема, К. Ясперс визначає правову державу як державу, в якій існує свобода, що заснована на законах, а класичний тип політичних свобод, які необхідно наслідувати, склався в Англії більш як 700 років назад.1 Так, у Нортгемптонському статуті 1328 p., зокрема, вказувалося, що ніяке королівське розпорядження не може вплинути на хід правосуддя. Ще до того, як Дж. Локк написав свій знаменитий памфлет про уряд, в Англії вже склався такий тип політичної системи, де реальною була повага до суду і діяла певна система стримувань і противаг у владних відносинах.

У ХІ-ХІІ ст. римська церква розробила складну систему канонічного права. У 1087 р. вперше в Європі був заснований Болонський університет спеціально для вивчення юридичних текстів, складених візантійським імператором Юстиніаном. Після п'яти віків забуття ці тексти були заново відкриті в Італії та послужили, джерелом майже всієї термінології та багатьох понять, які необхідні були для систематизації канонічного і світського права.

Подвійність церковної та світської юрисдикції та множинність світських юрисдикцій спричинила гостру конкуренцію, з якої вийшло не тільки правління законом (rule by law), але і панування права (rule of law). Така риса західної традиції права протягом 800 років була джерелом розвитку права і джерелом свободи. Панування права було засноване не тільки на багатьох юрисдикціях, а й на дуалізмі світської та духовної сфер. Тоді вважалося, що сама історія вимагає спокутування світського порядку і що закон може відіграти певну роль у цьому спокутуванні. Бог був Богом закону. «Бог сам - закон». Так записано в першому німецькому зводі права «Саксонське зерцало» близько 1220 р. «Бог сам - закон, і тому закон дорогий йому» - це пряме вирішення філософії Папської революції. Таке піднесення права спостерігаємо в той час у всіх країнах Європи і в усіх європейських містах. Через декілька десятиліть після «Саксонського зерцала» великий англійський юрист Брактон напише: «Закон робить короля», Англія живе «не під владою людини, а під владою Бога і закону» [12, 148].

Друга частина західної традиції права випливає з уявлення про право як самостійний предмет. Вперше на Заході право розглядалось окремо від теології, економіки і політики; вперше з'явилось дещо визначене, яке заслуговувало назви «право». Це право мало власних професійних «опікунів», які називались юристами, і власну літературу. До 1050 р. не існувало в Європі ні збірників права, ні юридичних трактатів, хоча траплялися збірники звичаїв і канонів. Не було законодавчого процесу (як тепер), хоча королі час від часу видавали закони.

Отже, відновлення і розвиток системи римського права, і зокрема візантійського цивільного класичного права, привів до рецепції та вдосконалення канонічного і світського права. Всі ці процеси в сукупності спричинили ідеї верховенства або панування права - як однієї з основних ознак правової держави.

Згодом ідеї та окремі положення правової держави розвивали і підтримували представники природної школи (теорії) права Дж. Локк, Т. Гоббс, Гуго Гроцій, Б. Спіноза, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Монтеск'є, О. М. Радищев та ін.

Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І. Кантом. На його думку, у прийнятті законів законодавець повинен керуватися головною вимогою: «Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». Він також вважав, що, кожний громадянин повинен бути паном самому собі». Істинне покликання права -- надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально себе проявити, де могла б повністю реалізуватися свобода індивіда. У цьому - суть морального обгрунтування права. І. Кант висунув і захищав тезу про те, що благо і призначення держави - в досконалому праві, в максимальній відповідності конституційного устрою і режиму держави принципам права. Під благом держави слід розуміти стан найбільшого узгодження конституції з принципами права. На його думку, здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Ця загальнообов'язковість права досягається через надання йому примусової сили. Інакше не можна примусити людей дотримуватися правових норм, не можна перешкодити їх порушенню і відновити порушене. Без примусової сили право не може виконувати свою роль. Надати праву таку примусову силу (властивість) здатна лише держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Отже, Кант пов'язував етику з правом, а право - з державою, він багато разів підкреслював велику необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати свої акції з ним. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Відступ від цього положення може коштувати державі досить дорого. Всі ці ідеї дали підстави вважати І. Канта одним із основних творців концепції «правової держави».

Представники природної концепції права обгрунтували ідею природних і невідчужуваних прав людини і громадянина, до яких належать, у першу чергу, і право на життя, право на безпеку, право на свободу, право на власність тощо. Всі ці та інші права і свободи були проголошені після великих буржуазних революцій і закріплені в конституціях держав Європи і США. Зокрема, у Франції було прийнято Декларацію про права людини і громадянина (1791 p.), які пізніше були закріплені в Конституції Франції. У 1776-1786 pp. ці основні права було проголошено у США і закріплено в Конституції 1786 р.

Всі буржуазно-демократичні революції XVII-XIX ст. були спрямовані проти монархічного абсолютизму, кріпосного права, проти феодалізму, юридичної та політичної нерівності. Водночас у всіх державах, де відбулися ці революції, було проголошено й закріплено принципи юридичної та політичної рівності й рівноправності, принцип свободи слова, друку, підприємницької діяльності тощо. Закріплення основних політичних і природних прав людини і громадянина в конституціях європейських держав і США мали велике історичне значення для встановлення і розвитку демократії та правової держави [10, 115].

Сам термін «правова держава» з'явився пізніше, на початку XIX ст. в працях німецьких юристів і філософів: К. Велькера (1813 p.), І.-Г. Фрайхера фон Аретіна (1824 р.) і Роберта фон Моля (1832 р.). Роберт фон Моль вперше зробив юридичний аналіз даного поняття і ввів його в науковий обіг. Він розглядав правову державу як категорію безперервного вчення про державу, яка постійно розвивається, І ставив державу п'ятою за порядком після патріархальної, патримоніальної, теократичної та деспотичної держави. Відтоді ідея про правову державу більш ніж на сто років оволоділа думками німецьких учених і політиків.

Ідеї правової держави зародилися досить давно, але процес реалізації цієї ідеї охоплює надзвичайно великий історичний період. Таку державу неможливо встановити декретами або законами. Формування держави вимагає становлення, створення особливих правових відносин між громадянами і державою, між органами державної влади і управління, між судовими органами і громадянами. Створення таких особливих правовідносин вимагає високої політичної, моральної та правової культури від усіх суб'єктів правової держави і громадянського суспільства. Тому основним елементом (компонентом) правової держави є високий рівень загальної культури населення і самої держави, заснованої на взаємоповазі та відповідальності особи і держави і т. ін.

Як свідчить історія розвинутих буржуазних країн, формування правової держави відбувалося протягом століть: у США -- з Декларації про незалежність (1776 p.), у Франції - з Декларації прав людини і громадянина (1791 p.). Незважаючи на специфіку, всі вони сприяли піднесенню матеріального і духовного рівня життя населення, розвиткові загальної політичної, демократичної та правової культури, були пов'язані з боротьбою за демократію і непорушність прав людини, з проголошенням верховенства права над політичною і військовою силою. Ідея непорушності, недоторканності прав людини дістала міжнародне визнання в Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН в 1948 p., в Гельсінському Підсумковому акті з безпеки і співробітництва в Європі (1975 p.), інших міжнародно-правових актах [10, 116].

Щодо України та Росії, то реально її формування могло початися після Лютневої революції або Жовтневої революції 1917р., після прийняття Декларації прав трудящого та експлуатованого народу. Але встановлення диктатури пролетаріату, громадянська війна, політика військового комунізму, відмова від непу й утвердження авторитарно-деспотичного (тоталітарного) режиму призвели до верховенства насильства, репресій, терору, волюнтаризму, диктату в політичній, економічній і соціальній сферах, до верховенства насильства над правом, до верховенства держави (державного апарату) і партійної бюрократії над суспільством і особою. Правовий нігілізм став домінуючим елементом державної ідеології. Великої шкоди у формуванні правової держави завдав і позитивістський (вузьконормативний) і класовий підхід до розуміння права як класового регулятора суспільних відносин. В умовах авторитарних і тоталітарних режимів істинне поняття права, принцип верховенства або панування права знищується або ліквідується, і на його місці опиняється військова і фізична сила, насильство.

Виникнення так званої соціалістичної держави і системи соціалістичних держав світу привели до виникнення соціалістичної системи, яка протистояла капіталістичній системі. Соціалістична система розпалась у результаті такого змагання з капіталістичною системою. Капіталізм не тільки витримав, але й зміцнів, оскільки він змінив суть своєї держави, посилив свій демократичний потенціал, почав реалізувати соціалістичні ідеї, пристосовуватися до нових політичних умов, вивів свою економіку з кризи і почав реалізувати основні принципи правової держави, в тому числі й соціалістичні ідеї. Відбувся компроміс між «капіталом» і «працею», між капіталістами і трудящими. Клас буржуазії вимушений був піти на значні поступки. Західні держави зберегли капіталістичний спосіб виробництва і міцні стимули матеріальної заінтересованості, приватну власність і перейшли на раціональні форми господарювання і трансформацію приватної власності на акціонерні форми власності. Тому те суспільство, яке склалося в багатьох країнах Заходу після Першої та Другої світових воєн і в останні десятиліття, суттєво відрізняється від капіталізму часів Маркса і Енгельса. Водночас, щоб не допустити соціальних революцій (в т. ч. соціалістичних), західні держави обрали реформаторський шлях розвитку, або еволюційний поступовий розвиток держави і суспільства, на відміну від революційного шляху розвитку [10,117].

Після здобуття незалежності і державного суверенітету Українська держава взяла курс на формування правової держави і громадянського суспільства, що має стати складовою державної політики, основним завданням і призначенням держави. У ст. І Конституції України (1996 р.) проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава», що вказує: парламент України, як і основна маса населення, прагне будувати соціально-демократичну і правову державу, як і більшість цивілізованих держав спічу.

1.2 Поняття, основні ознаки і визначення правової держави